lalala

kobzar.txt

Кобзар
Шевченко Тарас

Тарас ШЕВЧЕНКО / “КОБЗАР”

Шевченко народився у селi Моринцi Київської губ., в родинi селянина-крiпака. Рано втративши матiр, а потiм i батька, вiн з дитинства зазнав багато горя i знущань. Працюючи i навчаючись у дякiв, Шевченко ознайомився з деякими творами української лiтератури, а вiдчуваючи великий потяг до малювання, уже тодi робив першi спроби розпочати навчання у маляра. Коли Шевченковi минуло 14 рокiв, його зробили дворовим слугою помiщика П. Енгельгардта в маєтку Вiльшанi. З осенi 1828 року до початку 1831 року Шевченко побував зi своїм паном у Вiльнi, де, можливо, вiдвiдував лекцiї малювання у професора Вiленського Унiверситету Й. Рустемаса. У Вiльнi Шевченко був очевидцем революцiйних подiй i мiг читати патрiотичнi прокламацiї повстанцiв. З цього перiоду зберiгся малюнок Шевченка «Погруддя жiнки», що свiдчить про майже професiйне володiння олiвцем.

Переїхавши до Петербурга в 1831 р., Енгельгардт взяв iз собою Шевченка, а щоб мати дворового маляра, вiддав його в науку на 4 роки до живописця В. Ширяєва. Ночами, у вiльний вiд роботи час, Шевченко ходив до Лiтнього саду, змальовував статуї, тодi ж уперше почав писати вiршi. Улiтку 1836 вiн познайомився зi своїм земляком — художником i. Сошенком, а через нього з Є. Гребiнкою, В. Григоровичем i О. Венецiановим, якi разом iз К. Брюлловим та В. Жуковським навеснi 1838 викупили молодого поета з крiпацтва. Перед Шевченком вiдчинилися дверi в широкий свiт науки й мистецтва. Оформившись студентом Академiї мистецтв, Шевченко став улюбленим учнем Брюллова. Бувши вже неабияким портретистом, вiн опанував також мистецтво гравюри й виявив видатнi здiбностi як графiк та iлюстратор. Воднораз Шевченко наполегливо працював над поповненням своєї освiти, жадiбно читав твори класикiв свiтової лiтератури й захоплювався iсторiєю та фiлософiєю. Пiд враженням вiстки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вiрш «На вiчну пам'ять Котляревському», який разом iз чотирма iншими його поезiями побачив свiт в альманасi Гребiнки «Ластiвка» (1841). Першу збiрку своїх поетичних творiв Шевченко видав 1840 пiд назвою «Кобзар». До неї ввiйшло 8 поезiй: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «iван Пiдкова», «Тарасова нiч». Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841) та «Гамалiя» (1844). Вiршi Шевченка справили на українське суспiльство велике враження, проте росiйська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його головним чином у тому, що вiн пише «мужицькою мовою». Улiтку 1842, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олiйними фарбами однойменну картину, яка стала одним з найпопулярнiших творiв українського живопису.

Тарас Шевченко у своїй творчостi вiдобразив саме тi думки i настрої, якi були важливими в життi українцiв його часу. Про те, що його творчiсть знайшла вiдгук у серцях людей, свiдчить те, що в другiй половинi XIX i на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у бiльшостi сiльських хат України був «Кобзар», вiршi з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали українськiй народ, особливо жителiв Лiвобережної України. За ставленням людини до творчостi Шевченка вiдразу стає видно, наскiльки людина знайома i як ставиться до життя українського народу XIX ст.

В iсторичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованiстю, так i мiсцем у лiтературi, мистецтвi, культурi. Походженням, становищем та популярнiстю Шевченко — виняткове явище також у свiтовiй лiтературi. З 47 рокiв життя поет пробув 24 роки у крiпацтвi, 10 на засланнi, а решту — пiд наглядом жандармiв. Трагiчно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образнiй формi i. Франко: «Вiн був сином мужика i став володарем у царствi духа. Вiн був крiпаком i став велетнем у царствi людської культури. Вiн був самоуком i вказав новi, свiжi i вiльнi шляхи професорам та книжним ученим». Революцiйна творчiсть Шевченка була одним iз головних чинникiв формування нацiонально-полiтичної свiдомостi народних мас України. Впливи Шевченка на рiзнi сторони духовно-нацiонального життя нацiї вiдчуваються до сьогоднi.

Творчiсть Шевченка — багатогранна, як його талант. Вiн був i глибоким лiриком, i творцем епiчних поем, i видатним драматургом та рiзнобiчно обдарованим митцем. Лiтературна спадщина Шевченка обiймає велику збiрку поетичних творiв («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» i 2 уривки з iнших п'єс; 9 повiстей, щоденник та автобiографiю, написанi росiйською мовою, записки iсторично-археологiчного характеру («Археологiчнi нотатки»), 4 статтi та понад 250 листiв. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творiв живопису i графiки, що дiйшли до нас в оригiналах i частково у гравюрах та копiях. Її доповнюють данi про понад 270 втрачених i досi не знайдених мистецьких творiв. Натомiсть у лiтературi про його мистецьку спадщину безпiдставно приписувано йому чимало творiв живопису i графiки iнших авторiв (досi зареєстровано 263 такi твори).

Уже за першого перiоду лiтературної дiяльностi (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожнiх поетичних творiв, у яких — поруч версифiкацiйних i стилiстичних засобiв народно-пiсенної поетики — було й чимало нових, оригiнальних рис, що ними поет значно розширив i збагатив виражальнi можливостi українського вiрша (складна i гнучка ритмiка, уживання неточних, асонансних i внутрiшнiх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстернiсть алiтерацiй, звукової iнструментацiї та поетичної iнтонацiї, астрофiчна будова вiрша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епiтетiв, порiвнянь, метафор, символiв та уособлень. Керуючись власним художнiм чуттям i не оглядаючись на панiвнi тодi лiтературнi канони, Шевченко знаходив вiдповiдну поетичну форму для втiлення нових тем та iдей, якi пiдказувала йому тогочасна дiйснiсть.

До ранньої творчостi Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькi до народної поезiї. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вiрш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на вiдношення поезiї до дiйсностi, Шевченко пiдкреслив нерозривну єднiсть поета зi своїм народом. iз цим вiршем тематично спорiднена поезiя «Перебендя», у якiй вiдобразилися думки молодого Шевченка про мiсце поета в суспiльствi. Особливе мiсце серед раннiх творiв Шевченка посiдає соцiально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповiдь про трагiчну долю української дiвчини, яку знеславив московський офiцер. У розвитку подiй цей лiро-епiчний твiр вiдзначається високою драматичною напруженiстю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбникiв i поневолювачiв є основним мотивом у таких раннiх творах Шевченка, як «Тарасова нiч» (1838), «iван Пiдкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалiя» (1842). У поемах «iван Пiдкова» i «Гамалiя» Шевченко оспiвав героїчнi походи українського козацтва проти туркiв. Поеми «Тарасова нiч» i «Гайдамаки» змальовують рiзнi моменти боротьби українського народу проти польського панування. iсторично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революцiйного романтизму Шевченка.

Драма «Назар Стодоля», створена на межi першого i другого перiоду творчостi Шевченка, є новим явищем в українськiй драматургiї. Зображенi в нiй подiї вiдбуваються у 17 столiттi бiля Чигирина. Розвиток дiї подано в романтичному дусi, проте в п'єсi переважають риси реалiстичного вiдтворення дiйсностi. Етнографiчно-побутовi картини увиразнюють iсторичний колорит. Сценiчнi якостi драми забезпечили їй великий успiх, i вона досi входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

По-новому звучать мотиви революцiйної боротьби у творах Шевченка перiоду «Трьох лiт» (1843—1845). Провiвши 8 мiсяцiв в Українi, Шевченко зрозумiв своє iсторичне завдання i свiй обов'язок перед батькiвщиною як прямий шлях безкомпромiсної революцiйної боротьби. Перехiд Шевченка до нового перiоду лiтературної дiяльностi позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) i «Сон» (1844). Поет написав цi твори пiд безпосереднiм враженням вiд тогочасної дiйсностi в Українi. У сатиричному творi «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавiлля та жорстокiсть росiйського царату i закликав до знищення цiєї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначнiших взiрцiв свiтової сатири. Вона має чимало спiльних типологiчних рис з поемами «Дзяди» А. Мiцкевича, «Нiмеччина. Зимова казка» Г. Гайне та частиною «Божественної комедiї» Данте «Пекло». Сатиричнi ознаки також помiтнi в полiтичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «i мертвим, i живим…» та вiршi «Холодний Яр» (усi 1845).

У поемi-мiстерiї «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душi», «Три ворони», «Три лiрники») й епiлогу («Стоїть в селi Суботовi»), Шевченко втiлив свої роздуми про iсторичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в лiтературознавствi особливо тенденцiйної iнтерпретацiї (Шевченкова наскрiзь негативна оцiнка Переяславської угоди рiзко суперечить так званим «Тезам про 300-рiччя возз'єднання України з Росiєю»). У творi «Кавказ», що поєднує жанровi ознаки лiрично-сатиричної поеми, полiтичної медитацiї та героїчної оди, Шевченко iз сарказмом виступив проти гнобительської полiтики царської Росiї i закликав пригнобленi народи до революцiйної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвiдомостi не тiльки в Українi. Шевченкове послання «i мертвим, i живим, i ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналiз тогочасного суспiльно-полiтичного i нацiонально-культурного життя в Українi, що мала служити дороговказом на шляху нацiонального, соцiального i культурного вiдродження українського народу. У поезiї «Холодний Яр» Шевченко вiдкинув негативний погляд iсторика А. Скальковського на гайдамацький рух i, назвавши Миколу i «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покiрно плазувала перед росiйським царатом.

У груднi 1845 Шевченко написав цикл вiршiв пiд назвою «Давидовi псалми» — перша його спроба переспiву й осучаснення бiблiйних текстiв. Умiло зашифрованою формою псалмiв поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавiтним текстам зрозумiлу для читача полiтичну спрямованiсть. У вiршi «Три лiта», що дав назву альбомнiй збiрцi автографiв поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрiвання» i говорить про змiни, якi сталися за цей час у його свiтоглядi й творчостi. Характерним для нового перiоду творчостi Шевченка є також вiрш «Минають днi, минають ночi». У ньому поет пристрасно засуджує суспiльну бездiяльнiсть i пасивнiсть та закликає до дiї й боротьби. Цикл «Три лiта» завершується «Заповiтом», одним з найдосконалiших зразкiв свiтової полiтичної лiрики.

Серед творiв перiоду «Трьох лiт» на iсторичнi теми особливе мiсце посiдає поема «iван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою П. Шафариковi. Поєднуючи iсторичний сюжет (засудження i спалення чеського реформатора Гуса в Констанцi 1415 року) з дiйснiстю свого часу, Шевченко створив поему, яка була сприйнята читачами як алюзiя на адресу росiйського царату. В iсторично-побутовiй поемi «Слiпий» («Невольник») Шевченко гнiвно осудив Катерину ii за зруйнування Запорiзької Сiчi та закрiпачення українського селянства. До збiрки «Три лiта» включено також соцiально-побутовi поеми «Сова» (1844) i «Наймичка» (1845). У поемi «Сова» змальовано трагiчну долю матерi-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологiчної драми матерi-покритки звернувся Шевченко в поемi «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усiєї творчої дiяльностi. До неї вiн звертався в раннiй поемi «Катерина», а згодом — у поемах «Вiдьма» (1847), «Марина» (1848) та iнших. Тему трагiчної долi покритки Шевченко розробляв також у вiдмiнних одна вiд одної баладах «Лiлея» та «Русалка» (обидвi 1846).

Замальовка Тарасом Шевченком Червоного корпусу Київського унiверситету у 1846 р.

Цикл «В казематi», написаний навеснi 1847 в умовах ув'язнення i допитiв у Петербурзi, вiдзначається глибоким iдейним змiстом i високою художньою майстернiстю. Вiн вiдкриває один з найтяжчих перiодiв у життi i творчостi Шевченка, перiод арешту й заслання (1847 — 57). Чекаючи в тюрмi вироку, поет болiє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З потрясаючою силою виявлена любов до України зокрема в поезiях «Менi однаково», «В неволi тяжко» та «Чи ми ще зiйдемося знову», що завершується словами:

Свою Україну любiть.

Любiть її… во врем'я люте,

В остатню, тяжкую мiнуту

За неї Господа молiть!

Поет почав свою творчiсть на засланнi поезiєю «Думи мої, думи мої» (1847), що вiдкривається тими самими словами, що й заспiв до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко пiдкреслив незмiннiсть своєї iдейно-поетичної програми та нерозривнiсть свого зв'язку з рiдним краєм i народом. Шевченкова лiрика часiв заслання має широкий тематично-жанровий дiапазон. У нiй дедалi збiльшується i багатство фонiки, i кiлькiсть оригiнальних тропiв, i емоцiйна багатограннiсть лiричних реакцiй поета. Тематично можна видiлити такi групи вiршiв цього перiоду: автобiографiчна, пейзажна, побутова, полiтична, фiлософська лiрика.

Собор св. Олександра в Києвi (папiр. акварель, 1846).

До лiричних творiв автобiографiчного характеру, у яких Шевченко змалював свої власнi почуття, настрої й переживання, належать вiршi «Менi тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «i вирiс я на чужинi», «Хiба самому написать», «i золотої й дорогої», «Лiчу в неволi днi i ночi» та iншi. Але й у пейзажнiй лiрицi поет, описуючи краєвиди мiсцевостей, де вiдбував заслання, часто висловлює особистi настрої, думки i спогади («Сонце заходить, гори чорнiють», «i небо невмите, i заспанi хвилi» та iншi). Автобiографiчнi мотиви трапляються i в таких поезiях громадсько-полiтичного звучання, як «Сон» («Гори мої високiї») та «Якби ви знали, паничi». Багатством мотивiв вiдзначається побутова лiрика часiв заслання. Тут звучать мотиви дiвочих пiсень i бадьорих юнацьких жартiв, материнства i жiночого безталання (так званої жiнки лiрика Шевченка), шукання долi й нарiкання на неї, смутку, розлуки й самотностi. Поет часто вдається до жанру народної пiснi й пiсенної образностi, але побутово-соцiальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в полiтичнi узагальнення. Поетичний стиль цих творiв вiдзначається простотою вислову, конкретною образнiстю й метафоричнiстю. Зображуваний у них свiт персонiфiкований (вiтер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо смiється). Процес опрацювання фольклорного матерiалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фолькльорнi мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якостi. Деякi вiршi Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пiсенний репертуар i стали жити самостiйним життям, пiдлягаючи законам фольклорних творiв.

Поет i на засланнi продовжував плямувати в своїх творах самодержавно-крiпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народiв. Свою полiтичну актуальнiсть донинi зберiг заклик Шевченка у вiршi «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського i польського народiв як рiвний з рiвним. У невеликiй поемi «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб вiдтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Вiдгуком поета на революцiйнi подiї в Захiднiй Європi була сатира «Царi», одна з найзначнiших полiтичних поезiй Шевченка часiв заслання (є 2 редакцiї твору: 1848 i 1858). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародiйним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка мiстила в собi заклик до революцiйного повалення царату:

Бодай кати їх постинали,

Отих царiв, катiв людських!

Своєрiдне продовження мотивiв поеми «Царi» бачимо у вiршi «Саул» (1860).

На засланнi Шевченко написав i декiлька лiрично-епiчних поем, що вiдзначаються новими формами зображення подiй i свiдчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатрiче Ченчi, трагiчна жертва кровомiсного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рiдним батьком, траплявся вже в творах Шеллi, Стендаля, Дюма-батька i Словацького, але й у Шевченковiй поемi «Вiдьма», першу редакцiю якої поет написав ще перед арештом пiд назвою «Осика». Новий образ крiпачки-месницi Шевченко дав у поемi «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволi, помстилася за зневагу. У невеликiй поемi «Якби тобi довелося» (1849) поет звеличує мужнiсть хлопця-крiпака, який вступився за честь дiвчини i вбив пана-ґвалтiвника. Образ скривдженого крiпака, який стає народним месником, Шевченко вивiв у поемi «Варнак» (1848). Деякi дослiдники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрiднiй формi сповiдi героя, у нiй вiдчувається деякий вплив байронiзму. Морально-етичнi проблеми Шевченко порушив також у поемах «iржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 i 1857), «Титарiвна» (1848), «Сотник» (1849) i «Петрусь» (1850). У цих творах iсторичнi рефлексiї поета перегукуються з його суб'єктивними настроями полiтичного засланця. Та найбiльше турбувало i мучило Шевченка страждання уярмленого рiдного народу.

Повiстi, що їх Шевченко написав на засланнi росiйською мовою (до нас дiйшло 9), не дорiвнюють своєю мистецькою якiстю його поетичним творам i за життя поета не друкувалися. Вони пов'язанi з традицiями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне мiсце посiдають позасюжетнi елементи (екскурси в минуле, вставнi епiзоди, авторськi рефлексiї, спогади, коментарi). Щедре використання в їх мовi українiзмiв надає цим творам українського нацiонального колориту. Мемуарно-публiцистичний характер має i щоденник («Журнал») Шевченка, у якому день за днем майже протягом року зафiксованi основнi подiї в життi поета, його враження, спостереження, роздуми, намiри i спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення бiографiї i творчостi поета. Вiн також дуже цiнний для характеристики революцiйних, суспiльно-полiтичних, фiлософських та естетичних поглядiв поета-мислителя i свiдчить про його широку ерудицiю.

Десятирiчне заслання вимучило Шевченка фiзично, але не зломило його морально. Пiсля повернення поета на волю починається останнiй етап його творчостi (1857 — 61). Розпочинає його поема «Неофiти», написана в груднi 1857 у Нижньому Новгородi. За iсторичним сюжетом поеми (переслiдування християн римським iмператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи росiйських царiв з борцями за нацiональне i соцiальне визволення (аналогiю Миколи i — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вiршi «Холодний Яр»). Незакiнчена поема «Юродивий» (1857) — гостра полiтична сатира, спрямована проти росiйського самодержавства в особi Миколи i та його сатрапiв на Українi. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав лiричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвiдомлення поетом своєї творчостi.

Повернувшись до Петербурга, змужнiлий i загартований поет, у вiршi «Подражанiє 11 псалму», афористично проголошує гасло всiєї своєї творчостi:

… Возвеличу

Малих отих рабiв нiмих!

Я на сторожi коло їх

Поставлю слово.

Шевченко й далi пiдпорядковував iдейне спрямування своєї полiтичної i особистої лiрики метi пробудження нацiональної i соцiальної свiдомостi народних мас України. Використовуючи характеристичну для його творчостi мистецьку форму «подражанiя», поет прорiкає у вiршi «Осiї глава XIV» (1859) неминучiсть майбутньої революцiйної розправи над гнобителями України — росiйськими царями. Поема «Марiя» (1859) присвячена однiй з основних тем шевченкової творчостi — темi про страдницьке життя жiнки-матерi. Образ Марiї в поемi Шевченка не має багато спiльного з богословським образам Богородицi. Бiблiйний сюжет служить лише зовнiшнiм приводом для цiлком самостiйних висловлювань поета. У поемi Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, вiддала його людям для їх визволення, а сама «пiд тином», «у бур'янi умерла з голоду». i. Франко вважав цю поему «вершиною у створеннi Шевченком iдеалу жiнки-матерi». Наприкiнцi життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку iгоревiм» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (2 редакцiї) i «З передсвiта до вечора». Свiй останнiй поетичний твiр, вiрш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закiнчив за 10 днiв до смертi. Написаний з мужньою самоiронiєю у формi звернення до музи, цей вiрш звучить як поетичний епiлог Шевченкової творчостi i вiдзначається неповторною лiричною своєрiднiстю.

Пам'ятник Кобзаревi у Києвi.

У духовнiй iсторiї України Шевченко посiв i досi беззастережно посiдає виняткове мiсце. Значення його творчої спадщини для української культури важко переоцiнити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української лiтератури i мови, а його живописна i граверська творчiсть стала визначним явищем не тiльки українського, а й свiтового мистецтва. Поезiя Шевченка, при всьому зв'язку з усною народною творчiстю, попередньою українською та європейською лiтературами, була явищем наскрiзь оригiнальним i новаторським. Лiтературознавець О. Бiлецький, редактор академiчних видань творiв Шевченка, справедливо пiдкреслив у нього особливий тип художнього пiзнання, не повторений нiким i не повторюючий нiкого у всiй iсторiї свiтової лiтератури. Творчiсть великого поета внесла в українську лiтературу незнане багатство тем, жанрiв i формальних особливостей. Вивiвши українську лiтературу на шляхи, якими йшов розвиток великих європейських лiтератур, Шевченко надав їй загальноєвропейського, а разом з тим i свiтового значення.

Поєднавши у своїх поетичних творах живу розмовну мову з словесно-виразовими засобами книжної мови, Шевченко пiднiс українську лiтературну мову на новий, якiсно вищий ступiнь. У поетичних творах Шевченкова українська мова набула незвичайного багатства барв та вiдтiнкiв, а також можливостей передачi не тiльки найтонших настроїв, почуттiв i думок, а й глибоких фiлософських та полiтично-суспiльних узагальнень. Широко користуючись лексикою рiзних галузей науки й мистецтва, Шевченко заклав основи термiнологiзацiї української лексики, пiдносячи цим самим українську лiтературну мову до рiвня найрозвиненiших мов свiту.

Провiдним мотивом творчостi Шевченка, що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовiддана любов до України i нерозривно пов'язана з нею ненависть до всiх її гнобителiв. Його революцiйний заклик «… вставайте, кайдани порвiте i вражою злою кров'ю волю окропiте» був зовсiм новим словом не лише в українськiй лiтературi. У розвитку нацiональної i соцiальної самосвiдомостi українського народу творчiсть Шевченка вiдiграла величезну роль.



Джерело: тексти сторiнок

Веб-графiка Володимира Котовича (http://members.tripod.com/~svitiaz/)
Причинна

Реве та стогне Днiпр широкий,
Сердитий вiтер завива,
Додолу верби гне високi,
Горами хвилю пiдiйма.
i блiдий мiсяць на ту пору
iз хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синiм морi,
То виринав, то потопав.
Ще третi пiвнi не спiвали,
Нiхто нiгде не гомонiв,
Сичi в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипiв.

В таку добу пiд горою,
Бiля того гаю,
Що чорнiє над водою,
Щось бiле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матерi шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає –
То дiвчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб меньше скучала,
Щоб, бач, ходя опiвночi,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торiк покинув.
Обiщався вернутися,
Та, мабуть, i згинув!
Не китайкою покрились
Козацькiї очi,
Не вимили бiле личко
Слiзоньки дiвочi:
Орел вийняв карi очi
На чужому полi,
Бiле тiло вовки з'їли, –
Така його доля.
Дарма щонiч дiвчинонька
Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привiтає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав'яже,
Не на лiжко – в домовину
Сиротою ляже!

Така її доля… О боже мiй милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькiї очi?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Нi батька, нi неньки,
Одна, як та пташка в далекiм краю.
Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,
Бо люде чужiї її засмiють.
Чи винна голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокiл убив?
Сумує, воркує, бiлим свiтом нудить,
Лiтає, шукає, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо лiтає,
Полине до бога – милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
i хто їй розкаже, i хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрiм Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинiї крила,
За синiм би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким подiлиться,
Не так воно хоче, як бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», – каже думка, жалю завдає.
О боже мiй милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!

Вона все ходить, з уст нi пари.
Широкий Днiпр не гомонить:
Розбивши, вiтер, чорнi хмари,
Лiг бiля моря одпочить,
А з неба мiсяць так i сяє;
i над водою, i над гаєм,
Кругом, як в усi, все мовчить.
Аж гульк – з Днiпра повиринали
Малiї дiти, смiючись.
«Ходiмо грiться! – закричали. –
Зiйшло вже сонце!» (Голi скрiзь;
З осоки коси, бо дiвчата).
. . . . . . . . . . . . . . .
«Чи всi ви тута? – кличе мати. –
Ходiм шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пiсеньку заспiваймо:

Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.

Мiсяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очеретi, в осоцi,
Срiбний перстень на руцi;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у дiбровi.
Свiти довше в чистiм полi,
Щоб нагулятись доволi.
Поки вiдьми ще лiтають,
Посвiти нам… Он щось ходить!
Он пiд дубом щось там робить.

Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».
Зареготались нехрещенi…
Гай обiзвався; галас, зик,
Орда мов рiже. Мов скаженi,
Летять до дуба… нiчичирк…
Схаменулись нехрещенi,
Дивляться – мелькає,
Щось лiзе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дiвчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гiллячцi
Стала… в серце коле!
Подивись на всi боки
Та й лiзе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На її уроду…
Третi пiвнi: кукурiку! –
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко –
Пiшла луна гаєм;
Червонiє за горою;
Плугатар спiває.
Чорнiє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засинiли понад Днiпром
Високi могили;
Пiшов шелест по дiбровi;
Шепчуть густi лози.
А дiвчина спить пiд дубом
При битiй дорозi.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля,
Що не лiчить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.

А тим часом iз дiброви
Козак виїжджає;
Пiд ним коник вороненький
Насилу ступає.
«iзнемiгся, товаришу!
Сьогоднi спочинем:
Близько хата, де дiвчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не менi, другому…
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспiшай додому!»
Утомився вороненький,
iде, спотикнеться, –
Коло серця козацького
Як гадина в'ється.
«Ось i дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мiй, боже!»
Кличе її та цiлує…
Нi, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене iз тобою?»
Зареготавсь, розiгнався –
Та в дуб головою!

iдуть дiвчата в поле жати
Та, знай, спiвають iдучи:
Як проводжала сина мати,
Як бивсь татарин уночi.
iдуть – пiд дубом зеленеьким
Кiнь замордований стоїть,
А бiля його молоденький
Козак та дiвчина лежить.
Цiкавi (нiгде правди дiти)
Пiдкралися, щоб iзлякать;
Коли подивляться, що вбитий, –
З переполоху ну втiкать!

Збиралися подруженьки,
Слiзоньки втирають;
Збиралися товаришi
Та ями копають;
Пiшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слiд, по закону.
Насипали край дороги
Двi могили в житi.
Нема кому запитати,
За що їх убито?
Посадили над козаком
Явiр та ялину,
А в головах у дiвчини
Червону калину.
Прилiтає зозуленька
Над ними кувати;
Прилiтає соловейко
Щонiч щебетати;
Виспiвує та щебече,
Поки мiсяць зiйде,
Поки тiї русалоньки
З Днiпра грiтись вийдуть.
[1837, С.-Петербург]

Думка

Тече вода в синє море,
Та не витiкає;
Шука козак свою долю,
А долi немає.
Пiшов козак свiт за очi;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
«Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дiвчину?
На чужинi не тi люде,—
Тяжко з ними жити!
Нi з ким буде поплакати,
Нi поговорити».
Сидить козак на тiм боцi,—
Грає синє море.
Думав, доля зустрiнеться,—
Спiткалося горе.
А журавлi летять собi
Додому ключами.
Плаче козак — шляхи битi
Заросли тернами.
[1838, С.-Петербург]
Думка

Вiтре буйний, вiтре буйний!
Ти з морем говориш,—
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море.
Воно знає, де мiй милий,
Бо його носило,
Воно скаже, синє море,
Де його подiло.
Коли милого втопило —
Розбий синє море;
Пiду шукать миленького,
Втоплю своє горе,
Втоплю свою недоленьку,
Русалкою стану,
Пошукаю в чорних хвилях,
На дно моря кану.
Найду його, пригорнуся,
На серцi зомлiю.
Тодi, хвиле, неси з милим,
Куди вiтер вiє!
Коли ж милий на тiм боцi,
Буйнесенький, знаєш,
Де вiн ходить, що вiн робить,
Ти з ним розмовляєш.
Коли плаче — то й я плачу,
Коли нi — спiваю;
Коли ж згинув чорнобривий, —
То й я погибаю.
Тогдi неси мою душу
Туди, де мiй милий;
Червоною калиною
Постав на могилi.
Буде легше в чужiм полi
Сиротi лежати —
Буде над ним його мила
Квiткою стояти.
i квiткою й калиною
Цвiсти над ним буду,
Щоб не пекло чуже сонце,
Не топтали люде.
Я ввечерi посумую,
А вранцi поплачу.
Зiйде сонце — утру сльози,—
Нiхто й не побачить.
Вiтре буйний, вiтре буйний!
Ти з морем говориш,—
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море...
[1838, С.-Петербург]
Думка

Тяжко-важко в свiтi жити
Сиротi без роду:
Нема куди прихилиться,—
Хоч з гори та в воду!
Утопився б молоденький,
Щоб не нудить свiтом;
Утопився б,— тяжко жити,
i нема де дiтись.
В того доля ходить полем —
Колоски збирає;
А моя десь, ледащиця,
За морем блукає.
Добре тому багатому:
Його люди знають;
А зо мною зустрiнуться —
Мов недобачають.
Багатого губатого
Дiвчина шанує;
Надо мною, сиротою,
Смiється, кепкує.
«Чи я ж тобi не вродливий,
Чи не в тебе вдався,
Чи не люблю тебе щиро,
Чи з тебе смiявся?
Люби ж собi, моє серце,
Люби, кого знаєш,
Та не смiйся надо мною,
Як коли згадаєш.
А я пiду на край свiта...
На чужiй сторонцi
Найду кращу або згину,
Як той лист на сонцi».
Пiшов козак сумуючи,
Нiкого не кинув;
Шукав долi в чужiм полi
Та там i загинув.
Умираючи, дивився,
Де сонечко сяє...
Тяжко-важко умирати
У чужому краю!
Гатчина, 24 ноября 1838 року


Думка

Нащо менi чорнi брови,
Нащо карi очi,
Нащо лiта молодiї,
Веселi дiвочi?
Лiта мої молодiї
Марно пропадають,
Очi плачуть, чорнi брови
Од вiтру линяють.
Серце в'яне, нудить свiтом,
Як пташка без волi.
Нащо ж менi краса моя,
Коли нема долi?
Тяжко менi сиротою
На сiм свiтi жити;
Свої люде — як чужiї,
Нi з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очi;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого серце, як голубка,
День i нiч воркує;
Нiхто його не питає,
Не знає, не чує.
Чужi люди не спитають —
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина,
Нехай лiта тратить!
Плач же, серце, плачте, очi,
Поки не заснули,
Голоснiше, жалiбнiше,
Щоб вiтри почули,
Щоб понесли буйнесенькi
За синєє море
Чорнявому зрадливому
На лютеє горе!
[1838, С.-Петербург]

На вiчну пам'ять

Котляревському
Сонце грiє, вiтер вiє
З поля на долину,
Над водою гне вербою
Червону калину;
На калинi одиноке
Гнiздечко гойдає, –
А де ж дiвся соловейко?
Не питай, не знає.
Згадай лихо – та й байдуже…
Минулось… пропало…
Згадай добре – серце в'яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було, як смеркає,
Защебече на калинi –
Нiхто не минає.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убирає, доглядає, –
Не мине калину.
Чи сирота, що до свiта
Встає працювати,
Опиниться, послухає;
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, –
Серце б'ється, любо…
i свiт божий як великдень,
i люди як люди.
Чи дiвчина, що милого
Щодень виглядає,
В'яне, сохне сиротою,
Де дiтись не знає;
Пiде на шлях подивитись,
Поплакати в лози, –
Защебече соловейко –
Сохнуть дрiбнi сльози.
Послухає, усмiхнеться,
Пiде темним гаєм…
Нiби з милим розмовляла…
А вiн, знай, спiває,

Та дрiбно, та рiвно, як бога благає,
Поки вийде злодiй на шлях погулять
З ножем у халайвi, – пiде руна гаєм,
Пiде та замовкне – нащо щебетать?
Запеклую душу злодiя не спинить,
Тiльки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же лютує, поки сам загине,
Поки безголов'я ворон прокричить.

Засне долина. На калинi
i соловейко задрiма.
Повiє вiтер по долинi –
Пiшла дiбровою руна,
Руна гуляє, божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови пiдуть по дiбровi,
Дiвчата вийдуть воду брать,
i сонце гляне, – рай, та й годi!
Верба смiється, свято скрiзь!
Заплаче злодiй, лютий злодiй.
Було так перш – тепер дивись:
Сонце грiє, вiтер вiє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калинi одиноке
Гнiздечко гойдає, –
А де ж дiвся соловейко?
Не питай, не знає.

Недавно, недавно у нас в Українi
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кинув
i гори, i море, де перше витав,

Де ватагу пройдисвiста
Водив за собою, –
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, – тiльки слава
Сонцем засiяла.
Не вмре кобзар, бо навiки
Його привiтала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Праведная душе! прийми мою мову,
Не мудру, та щиру. Прийми, привiтай.
Не кинь сиротою, як кинув дiброви,
Прилини до мене, хоч на одно слово,
Та про Україну менi заспiвай!
Нехай усмiхнеться серце на чужинi,
Хоч раз усмiхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Перенiс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота у свiтi, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке,
Поплив би на той бiк – човна не дають.
Згадаю Енея, згадаю родину,
Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.
А може, я темний, нiчого не бачу,
Злая доля, може, на тiм боцi плаче, –
Сироту усюди люде осмiють.
Нехай би смiялись, та там море грає,
Там сонце, там мiсяць яснiше сiя,
Там з вiтром могила в степу розмовляє,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе! прийми мою мову,
Не мудру, та щиру. Прийми, привiтай.
Не кинь сиротою, як кинув дiброви,
Прилини до мене, хоч на одно слово,
Та про Україну менi заспiвай!
[1838, С.-Петербург]
Катерина

Василию Андреевичу Жуковскому
на память 22 апреля 1838 года

I
Кохайтеся, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi — чужi люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Пiде в свою Московщину,
А дiвчина гине —
Якби сама, ще б нiчого,
А то й стара мати,
Що привела на свiт божий,
Мусить погибати.
Серце в'яне спiваючи,
Коли знає за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть — ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi — чужi люде,
Знущаються вами.
Не слухала Катерина
Нi батька, нi неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чує;
Де жартує з москаликом,
Там i заночує.
Не двi ночi карi очi
Любо цiлувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собi тiї люде
Що хотять говорять:
Вона любить, то й не чує,
Що вкралося горе.
Прийшли вiсти недобрiї —
В поход затрубили.
Пiшов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як спiвати,
Любо й потужити.
Обiцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обiцявся вернутися.
Тойдi Катерина
Буде собi московкою,
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде
Що хотять говорять.
Не журиться Катерина —
Слiзоньки втирає,
Бо дiвчата на улицi
Без неї спiвають.
Не журиться Катерина —
Вмиється сльозою,
Возьме вiдра, опiвночi
Пiде за водою,
Щоб вороги не бачили;
Прийде до криницi,
Стане собi пiд калину,
Заспiває Гриця.
Виспiвує, вимовляє,
Аж калина плаче.
Вернулася — i раденька,
Що нiхто не бачив.
Не журиться Катерина
i гадки не має —
У новенькiй хустиночцi
В вiкно виглядає.
Виглядає Катерина…
Минуло пiвроку;
Занудило коло серця,
Закололо в боку.
Нездужає Катерина,
Ледве-ледве дише…
Вичуняла та в запiчку
Дитину колише.
А жiночки лихо дзвонять,
Матерi глузують,
Що москалi вертаються
Та в неї ночують:
“В тебе дочка чорнобрива,
Та ще й не єдина,
А муштрує у запiчку
Московського сина.
Чорнобривого придбала…
Мабуть, сама вчила…”
Бодай же вас, цокотухи,
Та злиднi побили,
Як ту матiр, що вам на смiх
Сина породила.
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в свiтi подiнешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привiтає
Без милого в свiтi?
Батько, мати — чужi люде,
Тяжко з ними жити!
Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядає на улицю,
Колише дитинку;
Поглядає — нема, нема…
Чи то ж i не буде?
Пiшла б в садок поплакати,
Так дивляться люде.
Зайде сонце — Катерина
По садочку ходить,
На рученьках носить сина,
Очицi поводить:
“Отут з муштри виглядала,
Отут розмовляла,
А там… а там… сину, сину!”
Та й не доказала.
Зеленiють по садочку
Черешнi та вишнi;
Як i перше виходила,
Катерина вийшла.
Вийшла, та вже не спiває,
Як перше спiвала,
Як москаля молодого
В вишник дожидала.
Не спiває чорнобрива,
Кляне свою долю.
А тим часом вороженьки
Чинять свою волю —
Кують речi недобрiї.
Що має робити?
Якби милий чорнобривий,
Умiв би спинити…
Так далеко чорнобривий,
Не чує, не бачить,
Як вороги смiються їй,
Як Катруся плаче.
Може, вбитий чорнобривий
За тихим Дунаєм;
А може — вже в Московщинi
Другую кохає!
Нi, чорнявий не убитий,
Вiн живий, здоровий…
А де ж найде такi очi,
Такi чорнi брови?
На край свiта, в Московщинi,
По тiм боцi моря,
Нема нiгде Катерини;
Та здалась на горе!..
Вмiла мати брови дати,
Карi оченята,
Та не вмiла на сiм свiтi
Щастя-долi дати.
А без долi бiле личко —
Як квiтка на полi:
Пече сонце, гойда вiтер,
Рве всякий по волi.
Умивай же бiле личко
Дрiбними сльозами,
Бо вернулись москалики
iншими шляхами.

II

Сидить батько кiнець стола,
На руки схилився;
Не дивиться на свiт божий:
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослонi,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляє донi:
“Що весiлля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де свiтилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщинi, доню моя!
iди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схiд сонця
Була б утопила…
Здалась тодi б ти гадинi,
Тепер — москалевi…
Доню моя, доню моя,
Цвiте мiй рожевий!
Як ягодку, як пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько… Доню моя,
Що ти наробила?..
Оддячила!.. iди ж, шукай
У Москвi свекрухи.
Не слухала моїх рiчей,
То її послухай.
iди, доню, найди її,
Найди, привiтайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю…
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рiдна дитина?
Хто посадить на могилi
Червону калину?
Хто без тебе грiшну дуту
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе!
iди од нас…”
Ледве-ледве
Поблагословила:
“Бог з тобою!” — та, як мертва,
На дiл повалилась…
Обiзвався старий батько:
“Чого ждеш, небого?”
Заридала Катерина
Та бух йому в ноги:
“Прости менi, мiй батечку,
Що я наробила!
Прости менi, мiй голубе,
Мiй соколе милий!”
“Нехай тебе бог прощає
Та добрiї люде;
Молись богу та йди собi -
Менi легше буде”.
Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
Пiшла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землi пiд вишнею,
На хрест почепила;
Промовила: “Не вернуся!
В далекому краю,
В чужу землю, чужi люде
Мене заховають;
А своєї ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже…
Не розказуй, голубонько!
Де б нi заховали,
Щоб грiшної на сiм свiтi
Люди не займали.
Ти не скажеш… ось хто скаже,
Що я його мати!
Боже ти мiй!.. лихо моє!
Де менi сховатись?
Заховаюсь, дитя моє,
Сама пiд водою,
А ти грiх мiй спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!..”
Пiшла селом,
Плаче Катерина;
На головi хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села — серце млiє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полi
При битiй дорозi;
Як роса та до схiд сонця,
Покапали сльози,
За сльозами яа гiркими
i свiта не бачить,
Тiлько сина пригортає,
Цiлує та плаче.
А воно, як янгелятко,
Нiчого не знає,
Маленькими ручицями
Пазухи шукає.
Сiло сонце, з-за дiброви
Небо червонiє;
Утерлася, повернулась,
Пiшла… тiлько мрiє.
В селi довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих рiчей
Нi батько, нi мати…
Отаке-то на сiм свiтi
Роблять людям люде!
Того в'яжуть, того рiжуть,
Той сам себе губить…
А за вiщо? Святий знає.
Свiт, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись
В свiтi одиноким.
Тому доля запродала
Од краю до краю,
А другому оставила
Те, де заховають.
Де ж тi люде, де ж тi добрi,
Що серце збиралось
З ними жити, їх любити?
Пропали, пропали!
Єсть на свiтi доля,
А хто її знає?
Єсть на свiтi воля,
А хто її має?
Єсть люде на свiтi —
Срiблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долi не знають,—
Нi долi, нi волi!
З нудьгою та з горем
Жупан надiвають,
А плакати — сором.
Возьмiть срiбло-злото
Та будьте багатi,
А я вiзьму сльози —
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрiбними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тодi я веселий,
Тодi я багатий,
Як буде серденько
По волi гуляти!

III

Кричать сови, спить дiброва,
Зiроньки сiяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрi люде,
Що кого втомило:
Кого — щастя, кого — сльози,
Все нiчка покрила.
Всiх покрила темнiсiнька,
Як дiточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лiсi, чи в хатi?
Чи на полi пiд копою
Сина забавляє,
Чи в дiбровi з-пiд колоди
Вовка виглядає?
Бодай же вас, чорнi брови,
Нiкому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
А що дальше спiткається?
Буде лихо, буде!
Зустрiнуться жовтi пiски
i чужiї люде;
Зустрiнеться зима люта…
А той чи зустрiне,
Що пiзнає Катерину,
Привiтає сина?
З ним забула б чорнобрива
Шляхи, пiски, горе:
Вiн, як мати, привiтає,
Як брат, заговорить…
Побачимо, почуємо…
А поки — спочину
Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серцi похолоне,
Як його згадаю.
Попомiряв i я колись —
Щоб його не мiрять!..
Розказав би про те лихо,
Та чи то ж повiрять!
“Бреше,— скажуть,— сякий-такий!
(Звичайно, не в очi),
А так тiлько псує мову
Та людей морочить”.
Правда ваша, правда, люде!
Та й нащо те знати,
Що сльозами перед вами
Буду виливати?
Нащо воно? У всякого
i свого чимало…
Цур же йому!.. А тим часом
Кете лиш кресало
Та тютюну, щоб, знаєте,
Дома не журились.
А то лихо розказувать,
Щоб бридке приснилось!
Нехай його лихий вiзьме!
Лучче ж помiркую,
Де то моя Катерина
З iвасем мандрує.
За Києвом, та за Днiпром,
Попiд темним гаєм,
iдуть шляхом чумаченьки,
Пугача спiвають.
iде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощi.
Чого ж смутна, невесела,
Заплаканi очi?
У латанiй свитиночцi,
На плечах торбина,
В руцi цiпок, а на другiй
Заснула дитина.
Зустрiлася з чумаками,
Закрила дитину,
Питається: “Люде добрi,
Де шлях в Московщину?”
“В Московщину? оцей самий.
Далеко, небого?”
“В саму Москву, Христа ради,
Дайте на дорогу!”
Бере шага, аж труситься:
Тяжко його брати!..
Та й навiщо?.. А дитина?
Вона ж його мати!
Заплакала, пiшла шляхом,
В Броварях спочила7
Та синовi за гiркого
Медяник купила.
Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;
Було й таке, що пiд тином
З сином ночувала…
Бач, на що здалися карi оченята:
Щоб пiд чужим тином сльози виливать!
Отож-то дивiться та кайтесь, дiвчата,
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукає…
Тодi не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать.
Не питайте, чорнобривi,
Бо люде не знають;
Кого бог кара на свiтi,
То й вони карають…
Люде гнуться, як тi лози,
Куди вiтер вiє.
Сиротинi сонце свiтить
(Свiтить, та не грiє) —
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сиротi не свiтило,
Сльози не сушило.
А за вiщо, боже милий!
За що свiтом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!.. Серце моє!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
А щоб личко не марнiло
З чорними бровами —
До схiд сонця в темнiм лiсi
Умийся сльозами.
Умиєшся — не побачать,
То й не засмiються;
А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.
Отаке-то лихо, бачите, дiвчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким їй жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
“Нехай,— кажуть,— гине ледача дитина,
Коли не зумiла себе шанувать”.
Шануйтеся ж, любi, в недобру годину,
Щоб не довелося москаля шукать.
Де ж Катруся блудить?
Попiдтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспiшала в Московщину;
Аж гульк — зима впала.
Свище полем заверюха,
iде Катерина
У личаках — лихо тяжке! —
i в однiй свитинi.
iде Катря, шкандибає;
Дивиться — щось мрiє…
Либонь, iдуть москалики…
Лихо!.. серце млiє —
Полетiла, зустрiлася,
Пита: “Чи немає
Мого Йвана чорнявого?”
А тi: “Мы не знаем”.
i, звичайно, як москалi,
Смiються, жартують:
“Ай да баба! ай да наши!
Кого не надуют!”
Подивилась Катерина:
“i ви, бачу, люде!
Не плач, сину, моє лихо!
Що буде, то й буде.
Пiду дальше — бiльш ходила..
А може, й зустрiну;
Оддам тебе, мiй голубе,
А сама загину”.
Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;
Стоїть Катря серед поля,
Дала сльозам волю.
Утомилась заверюха,
Де-де позiхає;
Ще б плакала Катерина,
Та слiз бiльш немає.
Подивилась на дитину:
Умите сльозою,
Червонiє, як квiточка
Вранцi пiд росою.
Усмiхнулась Катерина,
Тяжко усмiхнулась:
Коло серця — як гадина
Чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась;
Бачить — лiс чорнiє,
А пiд лiсом, край дороги,
Либонь, курiнь мрiє.
“Ходiм, сину, смеркається,
Коли пустять в хату;
А не пустять, то й надворi
Будем ночувати.
Пiд хатою заночуєм,
Сину мiй iване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мiй синочку,
Кохайся надворi!
Собаки злi, покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть смiючися…
З псами їсти й пити…
Бiдна моя головонько!
Що менi робити?”
Сирота-собака має свою долю,
Має добре слово в свiтi сирота;
Його б'ють i лають, закують в неволю,
Та нiхто про матiр на смiх не спита,
А Йвася спитають, зараннє спитають,
Не дадуть до мови дитинi дожить.
На кого собаки на улицi лають?
Хто голий, голодний пiд тином сидить?
Хто лобуря водить? Чорнявi байстрята…
Одна його доля — чорнi бровенята,
Та й тих люде заздрi не дають носить.

IV

Попiд горою, яром, долом,
Мов тi дiди високочолi,
Дуби з гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби в ряд,
Ставок пiд кригою в неволi
i ополонка — воду брать…
Мов покотьоло — червонiє,
Крiзь хмару — сонце зайнялось.
Надувся вiтер; як повiє —
Нема нiчого: скрiзь бiлiє…
Та тiлько лiсом загуло.
Реве, свище заверюха.
По лiсу завило;
Як те море, бiле поле
Снiгом покотилось.
Вийшов з хати карбiвничий,
Щоб лiс оглядiти,
Та де тобi! таке лихо,
Що не видно й свiта.
“Еге, бачу, яка фуга!
Цур же йому я лiсом!
Пiти в хату… Що там таке?
От їх достобiса!
Недобра їх розносила,
Мов справдi за дiлом.
Ничипоре! дивись лишень,
Якi побiлiлi!”
“Що, москалi?.. Де москалi?”
“Що ти? схаменися!”
“Де москалi, лебедики?”
“Та он, подивися”.
Полетiла Катерина
i не одяглася.
“Мабуть, добре Московщина
В тямку їй далася!
Бо уночi тiлько й знає,
Що москаля кличе”.
Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише,
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
А москалi їй назустрiч,
Як один, верхами.
“Лихо моє! доле моя!”
До їх… коли гляне —
Попереду старший їде.
“Любий мiй iване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?”
Та до його… за стремена…
А вiн подивився,
Та шпорами коня в боки.
“Чого ж утiкаєш?
Хiба забув Катерину?
Хiба не пiзнаєш?
Подивися, мiй голубе,
Подивись на мене:
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?”
А вiн коня поганяє,
Нiбито й не бачить.
“Постривай же, мiй голубе!
Дивись — я не плачу.
Ти не пiзнав мене, Йване?
Серце, подивися,
Їй же богу, я Катруся!”
“Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!”
“Боже мiй! iване!
i ти мене покидаєш?
А ти ж присягався!”
“Возьмите прочь! Что ж вы стали?
“Кого? мене взяти?
За що ж, скажи, мiй голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мiй батечку, мiй братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобi стану…
З другою кохайся…
З цiлим свiтом… Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала…
Покриткою… який сором!
i за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?.. Серце моє,
Не втiкай од мене…
Я винесу тобi сина”.
Кинула стремена
Та в хатину. Вертається,
Несе йому сина.
Несповита, заплакана
Сердешна дитина.
“Осьде воно, подивися!
Де ж ти? заховався?
Утiк!.. нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мiй!.. Дитя моє!
Де дiнусь з тобою?
Москалики! голубчики!
Возьмiть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьмiть його та оддайте
Старшому за сина,
Возьмiть його… бо покину,
Як батько покинув,—
Бодай його не кидала
Лихая година!
Грiхом тебе на свiт божий
Мати породила;
Виростай же на смiх людям! —
На шлях положила.—
Оставайся шукать батька,
А я вже шукала”.
Та в лiс з шляху, як навiсна!
А дитя осталось,
Плаче бiдне… А москалям
Байдуже; минули.
Воно й добре; та на лихо
Лiсничi почули.
Бiга Катря боса лiсом,
Бiга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибiгає на возлiсся;
Кругом подивилась
Та в яр… бiжить… серед ставу
Мовчки опинилась.
“Прийми, боже, мою душу,
А ти — моє тiло!”
Шубовсть в воду!.. Попiд льодом
Геть загуркотiло.

Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вiтер понад ставом —
i слiду не стало.

То не вiтер, то не буйний,
Що дуба ламає;
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирає;
Не сироти малi дiти,
Що неньку сховали:
Їм зосталась добра слава,
Могила зосталась.
Засмiються злiї люде
Малiй сиротинi;
Виллє сльози на могилу —
Серденько спочине.
А тому, тому на свiтi,
Що йому зосталось,
Кого батько i не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюковi?
Хто з ним заговорить?
Нi родини, нi хатини;
Шляхи, пiски, горе…
Панське личко, чорнi брови..
Нащо? Щоб пiзнали!
Змальовала, не сховала…
Бодай полиняли!

V

iшов кобзар до Києва
Та сiв спочивати,
Торбинками обвiшаний
Його повожатий.
Мале дитя коло його
На сонцi куняє,
А тим часом старий кобзар
i с у с а спiває.
Хто йде, їде — не минає:
Хто бублик, хто грошi;
Хто старому, а дiвчата
Шажок мiхоношi.
Задивляться чорнобровi —
i босе, i голе.
“Дала,— кажуть,— бровенята,
Та не дала долi!”
iде шляхом до Києва
Берлин шестернею,
А в берлинi господиня
З паном i сем'єю.
Опинився против старцiв —
Курява лягає.
Побiг iвась, бо з вiконця
Рукою махає.
Дає грошi iвасевi,
Дивується панi.
А пан глянув… одвернувся..
Пiзнав, препоганий,
Пiзнав тiї карi очi,
Чорнi бровенята…
Пiзнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита панi, як зоветься?
“iвась”,— “Какой милый!”
Берлин рушив, а iвася
Курява покрила…
Полiчили, що достали,
Встали сiромахи,
Помолились на схiд сонця,
Пiшли понад шляхом.
[1838, С.-Петербург]

Тарасова нiч

На розпуттi кобзар сидить
Та на кобзi грає;
Кругом хлопцi та дiвчата —
Як мак процвiтає.
Грає кобзар, виспiвує,
Вимовля словами,
Як москалi, орда, ляхи
Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В недiленьку вранцi;
Як ховали козаченька
В зеленiм байрацi.
Грає кобзар, виспiвує —
Аж лихо смiється...
«Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.
Було колись — панували,
Та бiльше не будем!
Тiї слави козацької
Повiк не забудем!
Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Україна —
Така її доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Нiхто її не рятує...
Козачество гине;
Гине слава, батькiвщина;
Немає де дiтись;
Виростають нехрещенi
Козацькiї дiти;
Кохаються невiнчанi;
Без попа ховають;
Запродана жидам вiра,
В церкву не пускають!
Як та галич поле крив,
Ляхи, унiати
Налiтають,— нема кому
Порадоньки дати.
Обiзвався Наливайко —
Не стало Кравчини!
Обiзвавсь козак Павлюга
За нею полинув!
Обiзвавсь Тарас Трясило
Гiркими сльозами:
«Бiдна моя Україно,
Стоптана ляхами!»
Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!
Де подiлось козачество,
Червонi жупани?
Де подiлась доля-воля,
Бунчуки, гетьмани?
Де подiлися? Згорiло
А чи затопило
Синє море твої гори,
Високi могили?
Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дiтьми козацькими
Поганцi панують.
Грай же, море, мовчiть, гори!
Гуляй, буйний, полем!
Плачте, дiти козацькiї,—
Така ваша доля!
Обiзвавсь Тарас Трясило
Вiру рятовати,
Обiзвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!
Обiзвався пан Трясило:
«А годi журиться!
А ходiм лиш, пани-брати,
З поляками биться!»
Вже не три днi, не три ночi
Б'ється пан Трясило.
Од Лимана до Трубайла
Трупом поле крилось.
iзнемiгся козаченько,
Тяжко зажурився,
А поганий Конецпольський
Дуже звеселився;
Зiбрав шляхту всю докупи
Та й ну частовати.
Зiбрав Тарас козаченькiв —
Поради прохати:
«Отамани товаришi,
Брати мої, дiти!
Дайте менi порадоньку,
Що будем робити?
Бенкетують вражi ляхи -
Наше безголов'я».
«Нехай собi бенкетують,
Нехай на здоров'я!
Нехай, клятi, бенкетують,
Поки сонце зайде,
А нiч-мати дасть пораду,—
Козак ляха знайде».
Лягло сонце за горою,
Зiрки засiяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхiв обступали.
Як став мiсяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки —
Нiкуди втiкати!
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зiйшло сонце — ляшки-панки
Покотом лежали.
Червоною гадюкою
Несе Альта вiсти,
Щоб летiли крюки з поля
Ляшкiв-панкiв їсти.
Налетiли чорнi крюки
Вельможних будити;
Зiбралося козачество
Богу помолитись.
Закрякали чорнi крюки,
Виймаючи очi;
Заспiвали козаченьки
Пiсню тiї ночi,—
Тiї ночi кривавої,
Що славною стала
Тарасовi, козачеству,
Ляхiв що приспала.
Над рiчкою, в чистiм полi,
Могила чорнiє;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленiє.
Сидить ворон на могилi
Та з голоду кряче...
Згада козак гетьманщину,
Згада та й заплаче!»
Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.
Кругом хлопцi та дiвчата
Слiзоньки втирають.
Пiшов кобзар по улицi —
З журби як заграє!
Кругом хлопцi навприсядки,nbsp;
А вiн вимовляє:
«Нехай буде отакечки!
Сидiть, дiти, у запечку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жiнку,
Найду жiнку, почастую,
З вороженькiв покепкую».
[6 листопада 1838,
С.-Петербург]




***
Думи мої, думи мої,

Лихо менi з вами!
Нащо стали на паперi
Сумними рядами?..
Чом вас вiтер не розвiяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на свiт на смiх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полi?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу свiтом? «Нiчого робить»,—
Не сказали б на смiх...
Квiти мої, дiти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всiм свiтi,
Як я з вами плакав?.. Може, i вгадав...
Може, найдеться дiвоче
Серце, карi очi,
Що заплачуть на сi думи,—
Я бiльше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
i пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо менi з вами!
За карiї оченята,
За чорнiї брови
Серце рвалося, смiялось,
Виливало мову,
Виливало, як умiло,
За темнiї ночi,
За вишневий сад зелений,
За ласки дiвочi...
За степи та за могили,
Що на Українi,
Серце млiло, не хотiло
Спiвать на чужинi...
Не хотiлось в снiгу, в лiсi,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душi козацькiї
В Украйнi витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Днiпр широкий — море,
Степ i степ, ревуть пороги,
i могили — гори,—
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засiдала поле,
Засiвала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем лiтає,
i про неї добрим людям
Кобзарi спiвають,
Все спiвають, як дiялось,
Слiпi небораки,—
Бо дотепнi... А я... а я
Тiлько вмiю плакать,
Тiлько сльози за Украйну...
А слова — немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою,—
Пекло йому на сiм свiтi,
А на тiм...
Журбою
Не накличу собi долi,
Коли так не маю.
Нехай злиднi живуть три днi
Я їх заховаю,
Заховаю змiю люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо смiється...
Нехай думка, як той ворон,
Лiтає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачать,
То й не засмiються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собi ллються,
Чуже поле поливають
Щодня i щоночi,
Поки, поки... не засиплють
Чужим пiском очi...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сиротi завидує —
Карай того, боже!
Думи мої, думи мої,
Квiти мої, дiти!
Виростав вас, доглядав вас,—
Де ж менi вас дiти?
В Україну iдiть, дiти!
В нашу Україну,
Попiдтинню, сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце
i слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Привiтай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх дiток нерозумних,
Як свою дитину.
[1839, С.-Петербург]


Перебендя

Перебендя старий, слiпий,
Хто його не знає?
Вiн усюди вештається
Та на кобзi грає.
А хто грає, того знають
i дякують люде:
Вiн їм тугу розганяє,
Хоть сам свiтом нудить.
Попiдтинню сiромаха
i днює й ночує;
Нема йому в свiтi хати;
Недоля жартує
Над старою головою,
А йому байдуже;
Сяде собi, заспiває:
“Ой не шуми, луже!”
Заспiває та й згадає,
Що вiн сиротина,
Пожуриться, посумує,
Сидячи пiд тином.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспiває про Ч а л о г о-
На Г о р л и ц ю зверне;
З дiвчатами на вигонi —
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками —
С е р б и н а, Ш и н к а р к у
З жонатими на бенкетi
(Де свекруха злая) —
Про тополю, лиху долю,
А потiм —У г а ю;
На базарi — про Л а з а р я,
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспiває,
Як Сiч руйнували.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспiває, засмiється,
А на сльози зверне.
Вiтер вiє-повiває,
По полю гуляє.
На могилi кобзар сидить
Та на кобзi грає.
Кругом його степ, як море
Широке, синiє;
За могилою могила,
А там — тiлько мрiє.
Сивий ус, стару чуприну
Вiтер розвiває;
То приляже та послуха,
Як кобзар спiває,
Як серце смiється, слiпi очi плачуть...
Послуха, повiє...
Старий заховавсь
В степу на могилi, щоб нiхто не бачив,
Щоб вiтер по полю слова розмахав,
Щоб люде не чули, бо то боже слово,
То серце по волi з богом розмовля,
То серце щебече господнюю славу,
А думка край свiта на хмарi ґуля.
Орлом сизокрилим лiтає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б'є;
Спочине на сонцi, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає;
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: «Чого ти нiма?»
i знову на небо, бо на землi горе,
Бо на їй, широкiй, куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
Що море говорить, де сонце ночує.
Його на сiм свiтi нiхто не прийма.
Один вiн мiж ними, як сонце високе.
Його знають люде, бо носить земля;
А якби почули, що вiн, одинокий,
Спiва на могилi, з морем розмовля,—
На божеє слово вони б насмiялись,
Дурним би назвали, од себе б прогнали.
“Нехай понад морем,— сказали б,— гуля!”:
Добре єси, мiй кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що спiвати, розмовляти
На могилу ходиш!
Ходи собi, мiй голубе,
Поки не заснуло
Твоє серце, та виспiвуй,
Щоб люде не чули.
А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те вiн багатий.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспiває весiльної,
А на журбу зверне.
[1839, С.-Петербург]



Тополя

По дiбровi вiтер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий —
Нащо зеленiє?
Кругом поле, як те море
Широке, синiє.
Чумак iде, подивиться
Та й голову схилить;
Чабан вранцi з сопiлкою
Сяде на могилi,
Подивиться — серце ниє:
Кругом нi билини!
Одна, одна, як сирота
На чужинi, гине!
Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте, все розкажу,
Слухайте ж, дiвчата.
Полюбила чорнобрива
Козака дiвчина.
Полюбила — не спинила,
Пiшов та й загинув...
Якби знала, що покине,—
Була б не любила;
Якби знала, що загине,—
Була б не пустила;
Якби знала, не ходила б
Пiзно за водою,
Не стояла б до пiвночi
З милим пiд вербою;
Якби знала!..
i то лихо —
Попереду знати,
Що нам в свiтi зустрiнеться.
Не знайте, дiвчата!
Не питайте свою долю...
Само серце знає,
Кого любить... Нехай в'яне,
Поки закопають!
Бо не довго, чорнобривi,
Карi оченята;
Бiле личко червонiє
Не довго, дiвчата!
До полудня, та й зав'яне,
Брови полиняють...
Кохайтеся ж, любiтеся,
Як серденько знає.
Защебече соловейко
В лузi на калинi, —
Заспiває козаченько,
Ходя по долинi.
Виспiвує, поки вийде
Чорнобрива з хати;
А вiн її запитає:
«Чи не била мати?»
Стануть собi, обiймуться, —
Спiва соловейко;
Послухають, розiйдуться,—
Обоє раденькi.
Нiхто того не побачить,
Нiхто не спитає:
«Де ти була, що робила?»
Сама собi знає.
Любилася, кохалася,
А серденько млiло:
Воно чуло недоленьку,
А сказать не вмiло.
Не сказало — осталася,
День i нiч воркує,
Як голубка без голуба,
А нiхто не чує.
Не щебече соловейко
В лузi над водою,
Не спiває чорнобрива,
Стоя пiд вербою;
Не спiває,— як сирота,
Бiлим свiтом нудить.
Без милого батько, мати —
Як чужiї люде.
Без милого сонце свiтить —
Як ворог смiється;
Без милого скрiзь могила...
А серденько б'ється!
Минув i рiк, минув другий
Козака немає;
Сохне вона, як квiточка, —
Нiхто не питає.
«Чого в'янеш, моя доню?» —
Мати не спитала,
За старого, багатого
Нищечком єднала.
«iди, доню,— каже мати,—
Не вiк дiвовати.
Вiн багатий, одинокий —
Будеш пановати».
«Не хочу я пановати,
Не пiду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспiвають,
А дружки поплачуть:
Легше менi в трунi лежать,
Нiж його побачить».
Не слухала стара мати,
Робила, що знала;
Все бачила чорнобрива,
Сохла i мовчала.
Пiшла вночi до ворожки,
Щоб поворожити:
Чи довго їй на сiм свiтi
Без милого жити?
«Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько!
Скажи менi щиру правду,
Де милий-серденько?
Чи жив, здоров, чи вiн любить,
Чи забув-покинув?
Скажи ж менi, де мiй милий?
Край свiта полину!
Бабусенько, голубонько,
Скажи, коли знаєш!
Бо видає мене мати
За старого замiж.
Любить його, моя сиза,
Серце не навчити.
Пiшла б же я утопилась —
Жаль душу згубити.
Коли нежив чорнобривий,
Зроби, моя пташко,
Щоб додому не вернулась...
Тяжко менi, тяжко!
Там старий жде з старостами...
Скажи ж мою долю».
«Добре, доню; спочинь трошки..
Чини ж мою волю.
Сама колись дiвовала,
Теє лихо знаю;
Минулося — навчилася,
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню,
Позаторiк знала,
Позаторiк i зiллячка
Для того придбала».
Пiшла стара, мов каламар
Достала з полицi.
«Ось на тобi сего дива!
Пiди до криницi;
Поки пiвнi не спiвали,
Умийся водою,
Випий трошки сего зiлля —
Все лихо загоїть.
Вип'єш — бiжи якомога;
Що б там нi кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Мiсяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде —
Втретє випить треба.
За перший раз, як за той рiк,
Будеш ти такою;
А за другий — серед степу
Тупне кiнь ногою.
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде.
А за третiй... моя доню,
Не питай, що буде.
Та ще, чуєш, не хрестися,
Бо все пiде в воду.
Тепер же йди, подивися
На торiшню вроду».
Взяла зiлля, поклонилась:
«Спасибi, бабусю!»
Вийшла з хати: «Чи йти, чи нi?
Нi, вже не вернуся!»
Пiшла, вмилась, напилася,
Мов не своя стала,
Вдруге, втретє, та, мов сонна,
В степу заспiвала:

«Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
Рости тонка та висока
До самої хмари,
Спитай бога, чи дiжду я,
Чи не дiжду пари?
Рости, рости, подивися
За синєє море:
По тiм боцi — моя доля,
По сiм боцi — горе.
Там десь милий чорнобривий
По полю гуляє,
А я плачу, лiта трачу,
Його виглядаю.
Скажи йому, моє серце,
Що смiються люде;
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде.
Сама хоче мене мати
В землю заховати...
А хто ж її головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає,
На старiсть поможе?
Мамо моя, доле моя!
Боже милий, боже!
Подивися, тополенько,
Як нема — заплачеш
До схiд сонця ранiсiнько,
Щоб нiхто не бачив.
Рости ж, серце-тополенько,
Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю!»
Таку пiсню чорнобрива
В степу заспiвала.
Зiлля дива наробило —
Тополею стала.
Не вернулася додому,
Не дiждала пари;
Тонка-тонка та висока —
До самої хмари.
По дiбровi вiтер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
[1839, С.-Петербург]


До Основ'яненка

Б'ють пороги; мiсяць сходить,
Як i перше сходив...
Нема Сiчi, пропав i той,
Хто всiм верховодив!
Нема Сiчi; очерети
У Днiпра питають:
«Де то нашi дiти дiлись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить лiтаючи,
Мов за дiтьми плаче;
Сонце грiє, вiтер вiє
На степу козачiм.
На тiм степу скрiзь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
«Де нашi панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернiтеся! дивiтеся —
Жита похилились,
Де паслися вашi конi,
Де тирса шумiла,
Де кров ляха, татарина
Морем червонiла —
Вернiтеся!» — «Не вернуться!
Заграло, сказало
Синє море.— Не вернуться,
Навiки пропали!»
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподiванi,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожцi,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червонi жупани!
Обiдрана, сиротою
Понад Днiпром плаче;
Тяжко-важко сиротинi,
А нiхто не бачить...
Тiлько ворог, що смiється...
Смiйся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине,—
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що дiялось в свiтi,
Чия правда, чия кривда
i чиї ми дiти.
Наша дума, наша пiсня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду спiваю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того — Московщина,
Кругом чужi люде.
«Не потурай»,— може, скажеш,
Та що з того буде?
Насмiються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насмiються... Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б i я, може,
Якби малось сили;
Заспiвав би,— був голосок,
Та позички з'їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мiй, друже!
Блуджу в снiгах та сам собi:
«Ой не шуми, луже!»
Не втну бiльше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Спiвай же їм, мiй голубе,
Про Сiч, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло —
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь свiт почули,
Що дiялось в Українi,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всiм свiтi стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дiвчина пiд вербою
Гриця заспiває.
Нехай ще раз усмiхнеться
Серце на чужинi,
Поки ляже в чужу землю,
В чужiй домовинi.
[1839, С.-Петербург]

iван Пiдкова

I
Було колись — в Українi
Ревiли гармати;
Було колись — запорожцi
Вмiли панувати.
Панували, добували
i славу, i волю;
Минулося — осталися
Могили на полi.
Високiї тi могили,
Де лягло спочити
Козацькеє бiле тiло,
В китайку повите.
Високiї тi могили
Чорнiють, як гори,
Та про волю нишком в полi
З вiтрами говорять.
Свiдок слави дiдiвщини
З вiтром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними спiває.
Було колись — в Українi
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горiлку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тiй Українi...
А згадаймо! може, серце
Хоч трохи спочине.
II
Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звiрюкою
То стогне, то виє,
Днiпра гирло затопило.
«А нуте, хлоп'ята,
На байдаки! Море грає —
Ходiм погуляти!»
Висипали запорожцi —
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» — заспiвали,
Запiнились хвилi.
Кругом хвилi, як тi гори:
Нi землi, нi неба.
Серце млiє, а козакам
Того тiлько й треба.
Пливуть собi та спiвають;
Рибалка лiтає...
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Походжає вздовж байдака,
Гасне люлька в ротi;
Поглядає сюди-туди —
Де-де буть роботi?
Закрутивши чорнi уси,
За ухо чуприну,
Пiдняв шапку — човни стали.
«Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодцi,
А у Царград, до султана,
Поїдемо в гостi!»
«Добре, батьку отамане!» —
Кругом заревiло.
«Спасибi вам!» —
Надiв шапку.
Знову закипiло
Синє море; вздовж байдака
Знову походжає
Пан-отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.
[1839, С.-Петербург]


Н. Маркевичу

Бандуристе, орле сизий!
Добре тобi, брате:
Маєш крила, маєш силу,
Є коли лiтати.
Тепер летиш в Україну —
Тебе виглядають.
Полетiв би за тобою,
Та хто привiтає.
Я й тут чужий, одинокий,
i на Українi
Я сирота, мiй голубе,
Як i на чужинi.
Чого ж серце б'ється, рветься?
Я там одинокий.
Одинокий... а Украйна!
А степи широкi!
Там повiє буйнесенький,
Як брат, заговорить;
Там в широкiм полi воля;
Там синєє море
Виграває, хвалить бога,
Тугу розганяє;
Там могили з буйним вiтром
В степу розмовляють,
Розмовляють сумуючи,
Отака їх мова:
«Було колись — минулося,
Не вернеться знову».
Полетiв би, послухав би,
Заплакав би з ними...
Та ба, доля приборкала
Меж людьми чужими.
С.-Петербург, 9 мая 1840 року

На незабудь Штернберговi

Поїдеш далеко,
Побачиш багато;
Задивишся, зажуришся,—
Згадай мене, брате!
[Травень—червень 1840,
С.-Петербург]

Гайдамаки

Все йде, все минає — i краю немає.
Куди ж воно дiлось? вiдкiля взялось?
i дурень, i мудрий нiчого не знає.
Живе… умирає… одно зацвiло,
А друге зав'яло, навiки зав'яло…
i листя пожовкле вiтри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
i зорi червонi, як перше плили,
Попливуть i потiм, i ти, бiлолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
i в море безкрає, i будеш сiять,
Як над Вавiлоном, над його садами
i над тим, що буде з нашими синами.
Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав.
Порай менi ще раз, де дiтись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота,—
Єсть у мене дiти, та де їх подiти?
Заховать з собою? — грiх, душа жива!
А може, їй легше буде на тiм свiтi,
Як хто прочитає тi сльози-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Нi, не заховаю, бо душа жива.
Як небо блакитне — нема йому краю,
Так душi почину i краю немає.
А де вона буде? химернi слова!
Згадай же хто-небудь її на сiм свiтi,—
Безславному тяжко сей свiт покидать.
Згадайте, дiвчата,— вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевiї квiти,
i про вашу долю любила спiвать.
Поки сонце встане, спочивайте, дiти,
А я помiркую, ватажка де взять.
Сини мої, гайдамаки!
Свiт широкий, воля,—
iдiть, сини, погуляйте,
Пошукайте долi.
Сини мої невеликi,
Нерозумнi дiти,
Хто вас щиро без матерi
Привiтає в свiтi?
Сини мої! орли мої!
Летiть в Україну,—
Хоч i лихо зустрiнеться,
Так не на чужинi.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут… а тут… тяжко, дiти!
Коли пустять в хату,
То, зустрiвши, насмiються,
Такi, бачте, люди:
Все письменнi, друкованi,
Сонце навiть гудять:
“Не вiдтiля, каже,— сходить,
Та не так i свiтить;
Отак,— каже,— було б треба…”
Що маєш робити?
Треба слухать, може, й справдi
Не так сонце сходить,
Як письменнi начитали…
Розумнi, та й годi!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують
Та й кинуть пiд лаву.
“Нехай,— скажуть,— спочивають,
Поки батько встане
Та розкаже по-нашому
Про свої гетьмани.
А то дурень розказує
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Били, а не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високi могили —
Бiльш нiчого не осталось,
Та й тi розривають;
А вiн хоче, щоб слухали,
Як старцi спiвають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Спiвай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори,—
От де слава!!! а то спiва:
“Грає синє море”,
А дам плаче, за тобою
i твоя громада
У сiряках!..” Правда, мудрi!
Спасибi за раду.
Теплий кожух, тiлько шкода —
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею пiдбите.
Вибачайте… кричiть собi,
Я слухать не буду,
Та й до себе не покличу:
Ви розумнi люди —
А я дурень; один собi,
У моїй хатинi
Заспiваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспiваю,— море грає,
Вiтер повiвав,
Степ чорнiє, i могила
З вiтром розмовляє.
Заспiваю,— розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожцi
Степ широкий крили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають… а пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть — розсердились,
Щось страшне спiвають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
“Чого, батьки, сумуєте?”
“Невесело, сину!
Днiпро на нас розсердився,
Плаче Україна…”
i я плачу; а тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
i гетьмани; всi в золотi
У мою хатину
Прийшли, сiли коло мене
i про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Сiч будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грiлися в Скутарi
Та як, люльки закуривши
В Польщi на пожарi,
В Україну верталися,
Як бенкетували.
“Грай, кобзарю, лий, шинкарю!”
Козаки гукали.
Шинкар знає, наливає
i не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки —
Аж Хортиця гнеться
Метелицi та гопака
Гуртом оддирають;
Кухоль ходить, переходить,
Так i висихає.
“Гуляй, пане, без жупана,
Гуляй, вiтре, полем;
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля”.
Взявшись в боки, навприсiдки
Парубки з дiдами.
“Отак, дiти! добре, дiти!
Будете панами”.
Отамани на бенкетi,
Неначе на радi,
Походжають, розмовляють;
Вельможна громада
Не втерпiла, ударила
Старими ногами.
А я дивлюсь, поглядаю,
Смiюся сльозами.
Дивлюся, смiюся, дрiбнi утираю,—
Я не одинокий, є з ким в свiтi жить;
У моїй хатинi, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить;
У моїй хатинi синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько Гриця дiвчина спiває,—
Я не одинокий, є з ким вiк дожить.
От де моє добро, грошi,
От де моя слава,
А за раду спасибi вам,
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
i мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здоровi!
Пiду синiв випроводжать
В далеку дорогу.
Нехай iдуть,— може, найдуть
Козака старого,
Що привiта моїх дiток
Старими сльозами.
Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами.
Отак, сидя в кiнцi стола,
Мiркую, гадаю:
Кого просить? хто поведе?
Надворi свiтає;
Погас мiсяць, горить сонце.
Гайдамаки встали,
Помолились, одяглися,
Кругом мене стали,
Сумно, сумно, як сироти,
Мовчки похилились.
“Благослови,— кажуть,— батьку,
Поки маєм силу;
Благослови шукать долю
На широкiм свiтi”.
“Постривайте… свiт не хата,
А ви малi дiти,
Нерозумнi. Хто ватажком
Пiде перед вами,
Хто проведе? Лихо, дiти,
Лихо менi з вами!
Викохав вас, вигодував,
Виросли чималi,
Йдете в люди, а там тепер
Все письменне стало.
Вибачайте, що не вивчив,
Бо й мене хоч били,
Добре били, а багато
Дечому навчили!
Тма, мна знаю, а оксiю
Не втну таки й досi.
Що ж вам скажуть? Ходiм, сини,
Ходiмо, попросим.
Єсть у мене щирий батько
(Рiдного немає) —
Дасть вiн менi раду з вами,
Бо сам здоров знає,
Як то тяжко блукать в свiтi
Сиротi без роду;
А до того — душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати спiвала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Слiпий старець, сумуючи,
Спiває пiд тином.
Любить її, думу правди,
Козацькую славу,
Любить її! Ходiм, сини,
На раду ласкаву.
Якби не вiн спiткав мене
При лихiй годинi,
Давно б досi заховали
В снiгу на чужинi,
Заховали б та й сказали:
“Так… якесь ледащо…”
Тяжко, важко нудить свiтом,
Не знаючи за що.
Минулося, щоб не снилось!..
Ходiмо, хлоп'ята!
Коли менi на чужинi
Не дав погибати,
То й вас прийме, привiтає,
Як свою дитину.
А од його, помолившись,
Гайда в Україну!”
Добридень же, тату, в хату!
На твоїм порогу
Благослови моїх дiток
В далеку дорогу.
С.-Петербург,
1841, апреля 7

iнтродукцiя

Була колись шляхетчина,
Вельможная панi;
Мiрялася з москалями,
З ордою, з султаном,
З нiмотою… Було колись…
Та що не минає?
Було, шляхта, знай, чваниться,
День i нiч гуляє
Та королем коверзує…
Не скажу Степаном
Або Яном Собiєським:
Тi два незвичайнi,—
А iншими. Небораки
Мовчки панували.
Сейми, сеймики ревiли,
Сусiде мовчали,
Дивилися, як королi
iз Польщi втiкають,
Та слухали, як шляхетство
Навiсне гукає.
“Nie pozwalam! nie pozwalam!”
Шляхта репетує,
А магнати палять хати,
Шабельки гартують.
Довго таке творилося,
Поки не в Варшавi
Запанував над ляхами
Понятовський жвавий.
Запанував, та й думав шляхту
Приборкать трошки… не зумiв!
Добра хотiв, як дiтям мати,
А може, й ще чого хотiв.
Єдине слово “nie pozwalam”
У шляхти думав одiбрать,
А потiм… Польща запалала,
Панки сказилися… Кричать:
“Гонору слово, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!”
На ґвалт Пулавського i Паца
Встає шляхетськая земля,
i — разом сто конфедерацiй.
Розбрелись конфедерати
По Польщi, Волинi,
По Литвi, по Молдаванах
i по Українi;
Розбрелися та й забули
Волю рятувати,
Полигалися з жидами,
Та й ну руйнувати.
Руйнували, мордували,
Церквами топили…
А тим часом гайдамаки
Ножi освятили.


Галайда

“Яремо! герш-ту, хамiв сину?
Пiди кобилу приведи,
Подай патинки господинi
Та принеси менi води,
Вимети хату, внеси дрова,
Посип iндикам, гусям дай,
Пiди до льоху, до корови,
Та швидше, хаме!.. Постривай!
Упоравшись, бiжи в Вiльшану:
iмостi треба. Не барись”.
Пiшов Ярема, похиливсь.
Отак уранцi жид поганий
Над козаком коверзував.
Ярема гнувся, бо не знав,
Не знав, сiромаха, що виросли крила,
Що неба достане, коли полетить,
Не знав, нагинався…
О боже мiй милий!
Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
Хочеться послухать, як море заграє,
Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспiває…
О боже мiй милий, як весело жить!
Сирота Ярема, сирота убогий:
Нi сестри, нi брата, нiкого нема!
Попихач жидiвський, вирiс у порогу;
А не клене долi, людей не займа.
Та й за що їх лаять? хiба вони знають,
Кого треба гладить, кого катувать?
Нехай бенкетують… У їх доля дбає,
А сиротi треба самому придбать.
Трапляється, часом тихенько заплаче,
Та й то не од того, що серце болить:
Що-небудь згадає або що побачить…
Та й знову за працю. Отак треба жить!
Нащо батько, мати, високi палати,
Коли нема серця з серцем розмовлять?
Сирота Ярема — сирота багатий,
Бо є з ким заплакать, є з ким заспiвать:
Єсть карiї очi — як зiроньки, сяють,
Бiлi рученята — млiють-обнiмають,
Єсть серце єдине, серденько дiвоче,
Що плаче, смiється, i мре, й оживає,
Святим духом серед ночi
Понад ним витає.
Отакий-то мiй Ярема,
Сирота багатий.
Таким i я колись-то був.
Минуло, дiвчата…
Минулося, розiйшлося,
i слiду не стало.
Серце млiє, як згадаю…
Чому не осталось?
Чому не осталось, чому не витало?
Легше було б сльози, журбу виливать.
Люде одiбрали, бо їм було мало.
“Нащо йому доля? треба закопать:
Вiн i так багатий…”
Багатий на лати
Та на дрiбнi сльози — бодай не втирать!
Доле моя, доле! де тебе шукать?
Вернися до мене, до моєї хати,
Або хоч приснися… не хочеться спать.
Вибачайте, люде добрi:
Може, не до ладу,
Та прокляте лихо-злиднi
Кому не завадить?
Може, ще раз зустрiнемось,
Поки шкандибаю
За Яремою по свiту,
А може… й не знаю.
Лихо, люде, всюди лихо,
Нiгде пригорнуться:
Куди, каже, хилить доля,
Туди й треба гнуться,—
Гнуться мовчки, усмiхаться,
Щоб люде не знали,
Що на серцi заховано,
Щоб не привiтали.
Бо їх ласка… нехай сниться
Тому, в кого доля,
А сиротi щоб не снилась,
Не снилась нiколи!
Тяжко, нудно розказувать,
А мовчать не вмiю.
Виливайся ж, слово-сльози:
Сонечко не грiє,
Не висушить. Подiлюся
Моїми сльозами…
Та не з братом, не з сестрою
З нiмими стiнами
На чужинi… А поки що —
До корчми вернуся,
Що там робиться.
Жидюга
Дрижить, iзiгнувшись
Над каганцем: лiчить грошi
Коло лiжка, клятий.
А на лiжку… ох, аж душно!..
Бiлi рученята
Розкидала, розкрилася…
Як квiточка в гаю,
Червонiє; а пазуха…
Пазухи немає —
Розiрвана… Мабуть, душно
На перинi спати
Одинокiй, молоденькiй;
Нi з ким розмовляти,—
Одна шепче. Несказанно
Гарна нехрещена!
Ото дочка, а то батько —
Чортова кишеня.
Стара Хайка лежить долi,
В перинах поганих.
Де ж Ярема? Взявши торбу,
Потяг у Вiльшану.


Конфедерати

“Одчиняй, проклятий жиде!
Бо будеш битий… одчиняй!
Ламайте дверi, поки вийде
Старий паскуда!”
“Постривай!
Стривайте, зараз!”
“Нагаями
Свиняче ухо! Жартувать,
Чи що, ти хочеш?”
“Я? з панами?
Крий боже! зараз, дайте встать,
Ясновельможнi (нишком — свинi)”.
“Пане полковнику, ламай!”
Упали дверi… а нагай
Малює вздовж жидiвську спину.
“Здоров, свине, здоров, жиде,
Здоров, чортiв сину!”
Та нагаєм, та нагаєм.
А жид зогнув спину:
“Не жартуйте, мостi-пане!”
“Добривечiр в хату!
Ще раз шельму! ще раз!.. годi!
Вибачай, проклятий!
Добривечiр! а де дочка?”
“Умерла, панове”.
“Лжеш, iудо! нагаями!”
Посипались знову.
“Ой паночки-голубчики,
Єй-богу, немає!”
“Брешеш, шельмо!”
“Коли брешу,
Нехай бог карає!”
“Не бог, а ми. Признавайся!”
“Нащо б мав ховати,
Якби жива? Нехай, боже,
Щоб я був проклятий!..”
“Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,
Лiтаню спiває.
Перехрестись!”
“Як же воно?
Далебi, не знаю”.
“Отак, дивись…”
Лях хреститься,
А за ним iуда,
“Браво! браво! охрестили.
Ну, за таке чудо
Могоричу, мостi-пане!
Чуєш, охрещений?
Могоричу!”
“Зараз, зараз!”
Ревуть, мов скаженi,
Ревуть ляхи, а поставець
По столу гуляє.
“Єще Польща не згiнела!”—
Хто куди гукає.
“Давай, жиде!”
Охрещений
iз льоху та в хату,
Знай, шмигляє, наливає;
А конфедерати,
Знай, гукають: “Жиде! меду!”
Жид не схаменеться.
“Де цимбали? грай, псявiро!”
Аж корчма трясеться —
Краков'яка оддирають,
Вальса та мазура.
i жид гляне, та нищечком:
“Шляхетська натура!”
“Добре, годi! тепер спiвай!”
“Не вмiю, єй-богу!”
“Не божись, собача шкуро!”
“Яку ж вам? Небогу?”
“Була собi Гандзя,
Калiка небога,
Божилася,
Молилася,
Що болiли ноги;
На панщину не ходила,
А за парубками
Тихесенько,
Гарнесенько
Помiж бур'янами”.
“Годi! годi! це погана:
Схизмати спiвають”.
“Якої ж вам? хiба оцю?
Стривайте, згадаю…”
“Перед паном Хведором
Ходить жид ходором,
i задком,
i передком
Перед паном Хведiрком”.
“Добре, годi! тепер плати!”
“Жартуєте, пане:
За що платить?”
“Що слухали.
Не кривись, поганий!
Не жартуєм. Давай грошi!”
“Де менi їх взяти?
Нi шеляга, я панською
Ласкою багатий”.
“Лжеш, собако! признавайся!
А нуте, панове,
Батогами!”
Засвистiли,
Хрестять Лейбу знову.
Перiщили, перiщили,
Аж пiр'я летiло…
“Єй же богу, нi шеляга!
Їжте моє тiло!
Нi шеляга! ґвалт! рятуйте!”
“Ось ми порятуєм”.
“Постривайте, я щось скажу”.
“Почуєм, почуєм,
Та не бреши, бо, хоч здохни,
Брехня не поможе”.
“Нi, в Вiльшанiй…”
“Твої грошi?”
“Мої!.. ховай боже!
Нi, я кажу, що в Вiльшанiй…
Вiльшанськi схизмати
По три сем'ї, по чотири
Живуть в однiй хатi”.
“Ми це знаєм, бо ми сами
Їх так очухрали”.
“Та нi, не те… вибачайте…
Щоб лиха не знали,
Щоб вам грошi приснилися..
Бачте, у Вiльшанiй
У костьолi… у титаря…
А дочка Оксана!
Ховай боже! як панночка!
Що-то за хороше!
А червiнцiв! хоч не його,
Так що? аби грошi”.
“Аби грошi, однаково!
Правду Лейба каже;
А щоб певна була правда,
Нехай шлях покаже.
Одягайся!”
Поїхали
Ляхи у Вiльшану.
Один тiлько пiд лавою
Конфедерат п'яний
Не здужа встать, а курника,
П'яний i веселий:
“My zyjemy, my zyjemy,
Polska nie zginela”.

Титар

“У гаю, гаю
Вiтру немає;
Мiсяць високо,
Зiроньки сяють.
Вийди, серденько,—
Я виглядаю;
Хоч на годину,
Моя рибчино!
Виглянь, голубко,
Та поворкуєм,
Та посумуєм;
Бо я далеко
Сю нiч мандрую.
Виглянь же, пташко,
Моє серденько,
Поки близенько,
Та поворкуєм…
Ох, тяжко, важко!”
Отак, ходя попiд гаєм,
Ярема спiває,
Виглядає; а Оксани
Немає, немає.
Зорi сяють; серед неба
Горить бiлолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калинi, над водою,
Так i виливає,
Неначе зна, що дiвчину
Козак виглядає.
А Ярема по долинi
Ледве-ледве ходить,
Не дивиться, не слухає…
“Нащо менi врода,
Коли нема долi, нема талану!
Лiта молодiї марно пропадуть.
Один я на свiтi без роду, i доля —
Стеблина-билина на чужому полi.
Стеблину-билину вiтри рознесуть:
Так i мене люде не знають, де дiти.
За що ж одцурались? Що я сирота?
Одно було серце, одно на всiм свiтi,
Одна душа щира, та бачу, що й та,
Що й та одцуралась”.
i хлинули сльози.
Поплакав сердега, утер рукавом.
“Оставайсь здорова. В далекiй дорозi
Найду або долю, або за Днiпром
Ляжу головою… А ти не заплачеш,
А ти не побачиш, як ворон клює
Тi карiї очi, тi очi козачi,
Що ти цiлувала, серденько моє!
Забудь мої сльози, забудь сиротину,
Забудь, що клялася; другого шукай;
Я тобi не пара: я в сiрiй свитинi,
А ти титарiвна. Кращого вiтай,—
Вiтай, кого знаєш… така моя доля.
Забудь мене, пташко, забудь, не журись
А коли почуєш, що на чужiм полi
Поляг головою,— нишком помолись.
Одна, серце, на всiм свiтi
Хоч ти помолися!”
Та й заплакав сiромаха,
На кий похилившись.
Плаче собi тихесенько…
Шелест!.. коли гляне:
Попiд гаєм, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув; побiг; обнялися.
“Серце!” — та й зомлiли.
Довго-довго тiлько — “серце”,
Та й знову нiмiли.
“Годi, пташко!”
“Ще трошечки,
Ще… ще… сизокрилий!
Вийми душу!.. ще раз… ще раз.
Ох, як я втомилась!”
“Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба злетiла!”
Послав свитку. Як ясочка,
Усмiхнулась, сiла.
“Сiдай же й ти коло мене”.
Сiв, та й обнялися.
“Серце моє, зоре моя,
Де це ти зорiла?”
“Я сьогоднi забарилась:
Батько занедужав;
Коло його все поралась…”
“А мене й байдуже?”
“Який-бо ти, єй же богу!”
i сльози блиснули.
“Не плач, серце, я жартую”.
“Жарти!”
Усмiхнулась.
Прихилилась головкою
Та й нiби заснула.
“Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справдi плачеш.
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко, Оксано…
Завтра вночi у Чигринi
Свячений достану.
Дасть вiн менi срiбло-злото,
Дасть вiн менi славу;
Одягну тебе, обую,
Посаджу, як паву,—
На дзиґлику, як гетьманшу,
Та й дивитись буду;
Поки не вмру, дивитимусь”.
“А може, й забудеш?
Розбагатiєш, у Київ
Поїдеш з панами,
Найдеш собi шляхтяночку,
Забудеш Оксану!”
“Хiба краща є за тебе?”
“Може, й є, — не знаю”.
“Гнiвиш бога, моє серце:
Кращої немає
Нi на небi, нi за небом;
Нi за синiм морем
Нема кращої за тебе!”
“Що се ти говориш?
Схаменися!”
“Правду, рибко!”
Та й знову, та й знову.
Довго вони, як бачите,
Меж мови-розмови
Цiлувались, обнiмались
З усiєї сили;
То плакали, то божились,
То ще раз божились.
Їй Ярема розказував,
Як жить вони будуть
Укупочцi, як золото
i долю добуде,
Як вирiжуть гайдамаки
Ляхiв в Українi,
Як вiн буде панувати,
Коли не загине.
Аж обридло слухаючи,
Далебi, дiвчата!
“Ото який! мов i справдi
Обридло!”
А мати
Або батько як побачать,
Що ви, мої любi,
Таке диво читаєте,
Грiха на всю губу!
Тодi, тодi… та цур йому,
А дуже цiкаве!
А надто вам розказать би,
Як козак чорнявий
Пiд вербою, над водою,
Обнявшись, сумує;
А Оксана, як голубка,
Воркує, цiлує;
То заплаче, то зомлiє,
Головоньку схилить:
“Серце моє, доле моя!
Соколе мiй милий!
Мiй!..” — аж верби нагинались
Слухать тую мову.
Ото мова! Не розкажу,
Мої чорнобровi,
Не розкажу против ночi,
А то ще присниться.
Нехай собi розiйдуться
Так, як iзiйшлися,—
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб нiхто не бачив
Нi дiвочi дрiбнi сльози,
Нi щирi козачi.
Нехай собi… Може, ще раз
Вони на сiм свiтi
Зустрiнуться… побачимо…
А тим часом свiтить
З усiх вiкон у титаря.
Що то там твориться?
Треба глянуть та розказать…
Бодай не дивиться!
Бодай не дивитись, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить.
Гляньте, подивiться: то конфедерати,
Люде, що зiбрались волю боронить.
Боронять, проклятi… Будь проклята мати,
i день, i година, коли понесла,
Коли породила, на свiт привела!
Дивiться, що роблять у титаря в хатi
Пекельнiї дiти.
У печi пала
Огонь i свiтить на всю хату,
В кутку собакою дрижить
Проклятий жид; конфедерати
Кричать до титаря: “Хоч жить?
Скажи, де грошi?”
Той мовчить.
Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили — нема,
Нема нi слова.
“Мало муки!
Давайте приску! де смола?
Кропи його! отак! холоне?
Мерщiй же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?.. i не стогне!
Завзята бестiя! стривай!”
Насипали в халяви жару…
“У тiм'я цвяшок закатай!”
Не витерпiв святої кари,
Упав сердега. Пропадай,
Душа, без сповiдi святої!
“Оксано, дочко!” — та й умер.
Ляхи задумалися стоя,
Хоч i запеклi. “Що ж тепер?
Панове, ради! Помiркуєм,
Тепер з ним нiчого робить,
Запалим церкву!”
“Ґвалт! рятуйте!
Хто в бога вiрує!” — кричить
Надворi голос, що є сили.
Ляхи зомлiли. “Хто такий?”
Оксана в дверi: “Вбили! вбили!”
Та й пада крижем. А старший
Махнув рукою на громаду.
Понура шляхта, мов хорти,
За дверi вийшла. Сам позаду,
Бере зомлiлую…
Де ж ти,
Яремо, де ти? подивися!
А вiн, мандруючи, спiва,
Як Наливайко з ляхом бився.
Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними i Оксана.
Собаки де-де по Вiльшанiй
Загавкають та й замовчать.
Бiлiє мiсяць; люде сплять,
i титар спить… Не рано встане:
Навiки, праведний, заснув.
Горiло свiтло, погасало,
Погасло… Мертвий мов здригнув.
i сумно-сумно в хатi стало.


Свято в Чигиринi

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали
Козацької слави убогих руїн.
Базари, де вiйсько, як море червоне,
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний, на воронiм конi,
Блисне булавою — море закипить…
Закипить, i розлилося
Степами, ярами;
Лихо млiє перед ними…
А за козаками…
Та що й казать? Минулося;
А те, що минуло,
Не згадуйте, пани-брати,
Бо щоб не почули.
Та й що з того, що згадаєш?
Згадаєш — заплачеш.
Ну, хоч глянем на Чигирин,
Колись-то козачий.
iз-за лiсу, з-за туману,
Мiсяць випливає,
Червонiє, круглолиций,
Горить, а не сяє,
Неначе зна, що не треба
Людям його свiту,
Що пожари Україну
Нагрiють, освiтять.
i смерклося, а в Чигринi,
Яку домовинi.
Сумно-сумно. (Отак було
По всiй Українi
Против ночi Маковiя,
Як ножi святили).
Людей не чуть; через базар
Кажан костокрилий
Перелетить; на вигонi
Сова завиває.
А де ж люде?.. Над Тясмином.
У темному гаю,
Зiбралися; старий, малий,
Убогий, багатий
Поєднались,— дожидають
Великого свята.
У темному гаю, в зеленiй дiбровi,
На припонi конi отаву скубуть;
Осiдланi конi, воронi готовi.
Куди-то поїдуть? кого повезуть?
Он кого, дивiться. Лягли по долинi,
Неначе побитi, нi слова не чуть.
Ото гайдамаки. На ґвалт України
Орли налетiли; вони рознесуть
Ляхам, жидам кару;
За кров i пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.
Попiд дiбровою стоять
Вози залiзної таранi:
То щедрої гостинець панi.
Умiла що кому давать,
Нiвроку їй, нехай царствує;
Нехай не вадить, як не чує!
Помiж возами нiгде стать:
Неначе в iрiй, налетiло
З Смiлянщини, з Чигирина
Просте козацтво, старшина,
На певне дiло налетiли.
Козацьке панство походжає
В киреях чорних, як один,
Тихенько, ходя, розмовляє
i поглядає на Чигрин.

Старшина первий

Старий Головатий щось дуже коверзує.

Старшина другий

Мудра голова, сидить собi в хуторi, нiби не знає нiчого, а дивишся — скрiзь Головатий. “Коли сам,— каже,— не повершу, то синовi передам”.

Старшина третiй

Та й син же штука! Я вчора зустрiвся з Залiзняком; таке розказує про його, що цур йому! “Кошовим,— каже,— буде, та й годi; а може, ще i гетьманом, коли теє…”

Старшина другий

А Ґонта нащо? а Залiзняк? До Ґонти сама…" сама писала: “Коли,— каже…”

Старшина первий

Цитьте лишень, здається, дзвонять!

Старшина другий

Та нi, то люде гомонять.

Старшина первий

Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старi голови та розумнi: химерять-химерять та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хрiну, треба з'їсти; плачте, очi, хоч повилазьте: бачили, що куповали; грошам не пропадать! А то думають, думають, нi вголос, нi мовчки; а ляхи догадаються — от тобi й пшик! Що там за рада? чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонiв? Не десять душ, а, слава богу, вся Смiлянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? спiвають.

Старшина третiй

Справдi, спiва щось; пiду спиню.

Старшина первий

Не спиняй, нехай собi спiває, аби не голосно.

Старшина другий

Ото, мабуть, Волох! Не втерпiв-таки старий дурень; треба, та й годi!

Старшина третiй

А мудро спiває! коли не послухаєш, усе iншу. Пiд крадьмось, братцi, та послухаєм, а тим часом задзвонять.

Старшина первий i другий

А що ж? то й ходiмо!

Старшина третiй

Добре, ходiмо. Старшини нишком стали за дубом, а пiд дубом сидить слiпий кобзар; кругом його запорожцi i гайдамаки. Кобзар спiває з повагою i неголосно.
“Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;
i ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Вашi господарi
Наймити татарам,
Турецьким султанам.
В кайданах, в кайданах!
Годi ж, не журiться;
Гарно помолiться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками;
Згадайте Богдана,
Старого гетьмана;
Будете панами,
Та, як ми, з ножами,
З ножами святими,
Та з батьком Максимом
Сю нiч погуляєм,
Ляхiв погойдаєм,
Та так погуляєм,
Що аж пекло засмiється,
Земля затрясеться,
Небо запалає…
Добре погуляєм!”

Запорожець

Добре погуляєм! правду старий спiва, як не бреше. А що б то з його за кобзар був, якби не волох!

Кобзар

Та я й не волох; так тiлько — був колись у Волощинi, а люде й зовуть Волохом, сам не знаю за що.

Запорожець

Ну, та дарма; утни ще яку-небудь. Ану лишень про батька Максима ушквар.

Гайдамака

Та не голосно, щоб не почула старшина.

Запорожець

А що нам ваша старшина? почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годi. У нас один старший — батько Максим; а вiн як почує, то ще карбованця дасть. Спiвай, старче божий, не слухай його.

Гайдамака

Та воно так, чоловiче; я це й сам знаю, та ось що: не так пани, як пiдпанки, або — поки сонце зiйде, то роса очi виїсть.

Запорожець

Брехня! Спiвай, старче божий, яку знаєш, а то й дзвона не дiждемо — поснемо.

Гуртом

Справдi, поснемо; спiвай яку-небудь.

Кобзар

(спiває)

“Лiта орел, лiта сизий
Попiд небесами;
Ґуля Максим, ґуля батько
Степами-лiсами.
Ой лiтає орел сизий,
А за ним орлята;
Ґуля Максим, ґуля батько,
А за ним хлоп'ята.
Запорожцi тi хлоп'ята,
Сини його, дiти,—
Помiркує, загадає,
Чи бити, чи пити,
Чи танцювать; то й ушкварять,
Аж земля трясеться.
Заспiває — заспiвають,
Аж лихо смiється.
Горiлку, мед не чаркою —
Поставцем черкає,
А ворога, заплющившись,
Ката, не минає.
Отакий-то наш отаман,
Орел сизокрилий!
i воює, i гарцює
З усiєї сили.
Нема в його нi оселi,
Нi саду, нi ставу…
Степ i море; скрiзь битий шлях,
Скрiзь золото, слава.
Шануйтеся ж, вражi ляхи,
Скаженi собаки:
Йде Залiзняк Чорним шляхом,
За ним гайдамаки”.

Запорожець

Оце-то так! вчистив, нiчого сказати: i до ладу, i правда. Добре, далебi, добре! Що хоче, то так i втне. Спасибi, спасибi —

Гайдамака

Я щось не второпав, що вiн спiвав про гайдамакiв?

Запорожець

Який-бо ти бевзь i справдi! Бачиш, ось що вiн спiвав: щоб ляхи поганi, скаженi собаки, каялись, бо йде Залiзняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхiв, бачиш, рiзати…

Гайдамака

i вiшати, i мордувати! Добре, єй-богу, добре! Ну, це так! Далебi, дав би карбованця, якби був не пропив учора! Шкода! Ну, нехай стара в'язне, бiльше м'яса буде- Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам. Утни ще що-небудь про гайдамакiв.

Кобзар

До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати, поки не охрип, спiватиму; а охрипну — чарочку, другу тiї ледащицi-живицi, як то кажуть, та й знову. Слухайте ж, панове громадо! “Ночували гайдамаки
В зеленiй дiбровi,
На припонi пасли конi,
Сiдланi, готовi.
Ночували ляшки-панки
В будинках з жидами,
Напилися, простяглися
Та й…”

Громада

Цить лишень! здається, дзвонять. Чуєш?.. ще раз… о!.. “Задзвонили, задзвонили!” —
Пiшла луна гаєм.
“iдiть же ви та молiтесь,
А я доспiваю”.
Повалили гайдамаки,
Аж стогне дiброва;
Не повезли, а на плечах
Чумацькi воловi
Несуть вози. А за ними
Слiпий Волох знову:
“Ночували гайдамаки
В зеленiй дiбровi”.
Шкандибає, курникає,
i гич не до речi.
“Ну лиш iншу, старче божий!” —
З возами на плечах
Кричать йому гайдамаки.
“Добре, хлопцi, нате!
Отак! отак! добре, хлопцi!
А нуте, хлоп'ята,
Ушкваримо!”
Земля гнеться.
А вони з возами
Так i рiжуть. Кобзар грає,
Додає словами:
“Он гоп таки так!
Кличе Гандзю козак:
“Ходи, Гандзю, пожартую,
Ходи, Гандзю, поцiлую;
Ходiм, Гандзю, до попа
Богу помолиться;
Нема жита нi снопа,
Вари вареницi”.
Оженився, зажурився —
Нiчого немає;
У ряднинi ростуть дiти,
А козак спiває:
“i по хатi ти-ни-ни,
i по сiнях ти-ни-ни,
Вари, жiнко, лини,
Ти-ни-ни, ти-ни-ни!”
“Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!”
Кричать гайдамаки.
“Ой гоп того дива!
Наварили ляхи пива,
А ми будем шинкувать,
Ляшкiв-панкiв частувать.
Ляшкiв-панкiв почастуєм,
З панянками пожартуєм.
Ой гоп таки так!
Кличе панну козак:
“Панно, пташко моя!
Панно, доле моя!
Не соромся, дай рученьку,
Ходiм погуляймо;
Нехай людям лихо сниться,
А ми заспiваймо.
А ми заспiваймо,
А ми посiдаймо,
Панно, пташко моя,
Панно, доле моя!”
“Ще раз, ще раз!”
“Якби таки або так, або сяк,
Якби таки запорозький козак,
Якби таки молодий, молодий,
Хоч по хатi б поводив, поводив.
Страх менi не хочеться
З старим дiдом морочиться.
Якби таки…”
“Цу-цу, скаженi! схаменiться!
Бач, розходилися! А ти,
Стара собако, де б молиться,
Верзеш тут погань. От чорти!”
Кричить отаман. Опинились;
Аж церков бачать. Дяк спiва,
Попи з кадилами, з кропилом;
Громада — нiби нежива,
Анiтелень… Помiж возами
Попи з кропилами пiшли;
За ними корогви несли,
Як на Великдень над пасками.
“Молiтесь, братiя, молiтесь! —
Так благочинний начина.—
Кругом святого Чигрина
Сторожа стане з того свiту,
Не дасть святого розпинать.
А ви Україну ховайте:
Не дайте матерi, не дайте
В руках у ката пропадать.
Од Конашевича i досi
Пожар не гасне, люде мруть,
Конають в тюрмах, голi, босi…
Дiти нехрещенi ростуть,
Козацькi дiти; а дiвчата!..
Землi козацької краса
У ляха в'яне, як перш мати,
i непокритая коса
Стидом сiчеться; карi очi
В неволi гаснуть; розкувать
Козак сестру свою не хоче,
Сам не соромиться конать
В ярмi у ляха… горе, горе!
Молiтесь, дiти! страшний суд
Ляхи в Україну несуть —
i заридають чорнi гори.
Згадайте праведних гетьманiв:
Де їх могили? де лежить
Останок славного Богдана?
Де Остряницина стоїть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? нема!
Живого й мертвого спалили.
Де той Богун, де та зима?
iнгул щозиму замерзає —
Богун не встане загатить
Шляхетським трупом. Лях гуляє!
Нема Богдана — червонить
i Жовтi Води, й Рось зелену.
Сумує Корсунь староденний:
Нема журбу з ким подiлить.
i Альта плаче: “Тяжко жити!
Я сохну, сохну… де Тарас?
Нема, не чуть… не в батька дiти!”
Не плачте, братiя: за нас
i душi праведних, i сила
Архiстратига Михаїла.
Не за горами кари час.
Молiтесь, братiя!”
Молились,
Молились щиро козаки,
Як дiти, щиро; не журились,
Гадали теє… а зробилось —
Над козаками хусточки!
Одно добро, одна слава —
Бiлiє хустина,
Та й ту знiмуть…
А диякон:
“Нехай ворог гине!
Берiть ножi! освятили”.
Ударили в дзвони,
Реве гаєм: “Освятили!”
Аж серце холоне!
Освятили, освятили!
Гине шляхта, гине!
Розiбрали, заблищали
По всiй Українi.

Третi пiвнi

Ще день Украйну катували
Ляхи скаженi; ще один,
Один, останнiй, сумували
i Україна, i Чигрин.
i той минув — день Маковiя,
Велике свято в Українi.
Минув — i лях, i жидовин
Горiлки, кровi упивались,
Кляли схизмата, розпинали,
Кляли, що нiчого вже взять.
А гайдамаки мовчки ждали,
Поки поганцi ляжуть спать.
Лягли, i в голови не клали,
Що вже їм завтра не вставать.
Ляхи заснули, а iуди
Ще лiчать грошi уночi,
Без свiтла лiчать баришi,
Щоб не побачили, бач, люде.
i тi на золото лягли
i сном нечистим задрiмали.
Дрiмають… навiки бодай задрiмали!
А тим часом мiсяць пливе оглядать
i небо, i зорi, i землю, i море
Та глянуть на люде, що вони моторять,
Щоб боговi вранцi про те розказать.
Свiтить бiлолиций на всю Україну,
Свiтить… а чи бачить мою сиротину,
Оксану з Вiльшани, мою сироту?
Де її мордують, де вона воркує?
Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?
Побачимо потiм, а тепер не ту,
Не ту заспiваю, iншої заграю;
Лихо — не дiвчата — буде танцювать.
Недолю спiваю козацького краю;
Слухайте ж, щоб дiтям потiм розказать,
Щоб i дiти знали, внукам розказали,
Як козаки шляхту тяжко покарали
За те, що не вмiла в добрi панувать.
Гомонiла Україна,
Довго гомонiла,
Довго, довго кров степами
Текла-червонiла.
Текла, текла та й висохла.
Степи зеленiють;
Дiди лежать, а над ними
Могили синiють.
Та що з того, що високi?
Нiхто їх не знає,
Нiхто щиро не заплаче,
Нiхто не згадає.
Тiлько вiтер тихесенько
Повiє над ними,
Тiлько роси ранесенько
Сльозами дрiбними
Їх умиють. Зiйде сонце,
Осушить, пригрiє;
А унуки? їм байдуже,
Панам жито сiють.
Багато їх, а хто скаже,
Де Ґонти могила,—
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залiзняк, душа щира,
Де одпочиває?
Тяжко! важко! Кат панує,
А їх не згадають.
Гомонiла Україна,
Довго гомонiла,
Довго, довго кров степами
Текла-червонiла.
i день, i нiч ґвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш —
Серце усмiхнеться.
Мiсяцю мiй ясний! з високого неба
Сховайся за гору, бо свiту не треба;
Страшно тобi буде, хоч ти й бачив Рось,
i Альту, i Сену , i там розлилось,
Не знать за що, кровi широкеє море.
А тепер що буде! Сховайся ж за гору;
Сховайся, мiй друже, щоб не довелось
На старiсть заплакать…
Сумно, сумно серед неба
Сяє бiлолиций.
Понад Днiпром козак iде,
Може, з вечiрницi.
iде смутний, невеселий,
Ледве несуть ноги.
Може, дiвчина не любить
За те, що убогий?
i дiвчина його любить,
Хоч лата на латi.
Чорнобривий, а не згине,
То буде й багатий.
Чого ж смутний, невеселий
iде — чуть не плаче?
Якусь тяжку недоленьку
Вiщує козаче,
Чує серце, та не скаже,
Яке лихо буде.
Мине лихо… Кругом його
Мов вимерли люде.
Анi пiвня, нi собаки;
Тiлько iз-за гаю
Десь далеко сiроманцi
Вовки завивають
Байдуже! iде Ярема,
Та не до Оксани,
Не в Вiльшану на досвiтки,—
До ляхiв поганих
У Черкаси. А там третiй
Пiвень заспiває…
А там… а там… Йде Ярема,
На Днiпр поглядає.
“Ой Днiпре мiй, Днiпре, широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
Козацької кровi; ще понесеш, друже!
Червонив ти синє, та не напоїв;
А сю нiч уп'єшся. Пекельнеє свято
По всiй Українi сю нiч зареве;
Потече багато, багато, багато
Шляхетської кровi. Козак оживе;
Оживуть гетьмани в золотiм жупанi;
Прокинеться доля; козак заспiва:
“Нi жида, нi ляха”, а в степах Украйни —
О боже мiй милий — блисне булава!”
Так думав, iдучи в латанiй свитинi,
Сердега Ярема з свяченим в руках.
А Днiпр мов пiдслухав: широкий та синiй,
Пiдняв гори-хвилi; а в очеретах
Реве, стогне, завиває,
Лози нагинає;
Грiм гогоче, а блискавка
Хмару роздирає.
iде собi наш Ярема,
Нiчого не бачить;
Одна думка усмiхнеться,
А друга заплаче.
“Там Оксана, там весело
i в сiрiй свитинi;
А тут… а тут… що ще буде?
Може, ще загину”.
А тим часом iз байраку
Пiвень — кукурiку!
“А, Черкаси!.. боже милий!
Не вкороти вiку!”


Червоний бенкет

Задзвонили в усi дзвони
По всiй Українi;
Закричали гайдамаки:
“Гине шляхта, гине!
Гине шляхта! погуляєм
Та хмару нагрiєм!”
Зайнялася Смiлянщина,
Хмара червонiє.
А найперша Медведiвка
Небо нагрiває.
Горить Смiла, Смiлянщина
Кров'ю пiдпливає.
Горить Корсунь, горить Канiв,
Чигирин, Черкаси;
Чорним шляхом запалало,
i кров полилася
Аж у Волинь. По Полiссi
Ґонта бенкетує,
А Залiзняк в Смiлянщинi
Домаху гартує,
У Черкасах, де й Ярема
Пробує свячений.
“Отак, отак! добре, дiти,
Мордуйте скажених!
Добре, хлопцi!” — на базарi
Залiзняк гукає.
Кругом пекло; гайдамаки
По пеклу гуляють.
А Ярема — страшно глянуть
По три, по чотири
Так i кладе. “Добре, сину,
Матерi їх хиря!
Мордуй, мордуй, в раю будеш
Або есаулом.
Гуляй, сину! нуте, дiти!”
i дiти майнули
По горищах, по коморах,
По льохах, усюди;
Всiх уклали, все забрали.
“Тепер, хлопцi, буде!
Утомились, одпочиньте”.
Улицi, базари
Крились трупом, плили кров'ю.
“Мало клятим кари!
Ще раз треба перемучить,
Щоб не повставали
Нехрещенi, клятi душi”.
На базар збирались
Гайдамаки. Йде Ярема,
Залiзняк гукає:
“Чуєш, хлопче? ходи сюди!
Не бiйсь, не злякаю”.
“Не боюся!” Знявши шапку,
Став, мов перед паном.
“Вiдкiля ти? хто ти такий?”
“Я, пане, з Вiльшани”.
“З Вiльшаної, де титаря
Пси замордували?”
“Де? якого?”
“У Вiльшанiй;
i кажуть, що вкрали
Дочку його, коли знаєш”.
“Дочку, у Вiльшанiй?”
“У титаря, коли знавав”.
“Оксано, Оксано!” —
Ледве вимовив Ярема
Та й упав додолу.
“Еге! ось що… Шкода хлопця,
Провiтри, Миколо!”
Провiтрився. “Батьку! брате!
Чом я не сторукий?
Дайте ножа, дайте силу,
Муки ляхам, муки!
Муки страшної, щоб пекло
Тряслося та млiло!”
“Добре, сину, ножi будуть
На святеє дiло.
Ходiм з нами у Лисянку
Ножi гартувати!”
“Ходiм, ходiм, отамане,
Батьку ти мiй, брате,
Мiй єдиний! На край свiта
Полечу, достану,
З пекла вирву, отамане…
На край свiта, пане…
На край свiта, та не найду,
Не найду Оксани!”
“Може, й найдеш. А як тебе
Зовуть? я не знаю”.
“Яремою”.
“А прiзвище?”
“Прiзвища немає!”
“Хiба байстрюк? Без прiзвища
Запиши, Миколо,
У реєстер. Нехай буде —
Нехай буде Голий,
Так i пиши!”
“Нi, погано!”
“Ну, хiба Бiдою?”
“i це не так”.
“Стривай лишень,
Пиши Галайдою”.
Записали.
“Ну, Галайдо,
Поїдем гуляти.
Найдеш долю… а не найдеш…
Рушайте, хлоп'ята”.
i Яремi дали коня
Зайвого з обозу.
Усмiхнувся на воронiм
Та й знову у сльози.
Виїхали за царину;
Палають Черкаси…
“Чи всi, дiти?”
“Усi, батьку!”
“Гайда!”
Простяглася
По дiбровi понад Днiпром
Козацька ватага.
А за ними кобзар Волох
Переваги-ваги
Шкандибав на конику,
Козакам спiває:
“Гайдамаки, гайдамаки,
Залiзняк гуляє”.
Поїхали… а Черкаси
Палають, палають.
Байдуже, нiхто й не гляне.
Смiються та лають
Кляту шляхту. Хто балака,
Хто кобзаря слуха.
А Залiзняк попереду,
Нашорошив уха;
iде собi, люльку курить,
Нiкому нi слова.
А за ним нiмий Ярема.
Зелена дiброва,
i темний гай, i Днiпр дужий,
i високi гори,
Небо, зорi, добро, люде
i лютеє горе —
Все пропало, все! нiчого
Не знає, не бачить,
Як убитий. Тяжко йому,
Тяжко, а не плаче.
Нi, не плаче: змiя люта,
Жадна випиває
Його сльози, давить душу,
Серце роздирає.
“Ой ви, сльози, дрiбнi сльози!
Ви змиєте горе;
Змийте його… тяжко! нудно!
i синього моря,
i Днiпра, щоб вилить люте,
i Днiпра не стане.
Занапастить хiба душу?
Оксано, Оксано!
Де ти, де ти? подивися,
Моя ти єдина,
Подивися на Ярему.
Де ти? Може, гине,
Може, тяжко клене долю,
Клене, умирає
Або в пана у кайданах
У склепу конає.
Може, згадує Ярему,
Згадує Вiльшану,
Кличе чого: “Серце моє,
Обнiми Оксану!
Обнiмемось, мiй соколе!
Навiки зомлiєм.
Нехай ляхи знущаються,
Не почуєм!..” Вiє,
Вiє вiтер з-за Лиману,
Гне тополю в полi,—
i дiвчина похилиться,
Куди гне недоля.
Посумує, пожуриться,
Забуде… i, може…
У жупанi, сама панi;
А лях… боже, боже!
Карай пеклом мою душу,
Вилий муки море,
Розбий кару надо мною,
Та не таким горем
Карай серце: розiрветься,
Хоч би було камень.
Доле моя! серце моє!
Оксано, Оксано!
Де ти дiлася-подiлась?”
i хлинули сльози;
Дрiбнi-дрiбнi полилися.
Де вони взялися!
А Залiзняк гайдамакам
Каже опинитись:
“У лiс, хлопцi! вже свiтає,
i конi пристали:
Попасемо”,— i тихенько
У лiсi сховались.



Гупалiвщина

Зiйшло сонце; Україна
Де палала, тлiла,
А де шляхта, запертися,
У будинках млiла.
Скрiзь по селах шибеницi;
Навiшано трупу —
Тiлько старших, а так шляхта
Купою на купi.
На улицях, на розпуттях
Собаки, ворони
Гризуть шляхту, клюють очi;
Нiхто не боронить.
Та й нiкому: осталися
Дiти та собаки,—
Жiнки навiть з рогачами
Пiшли в гайдамаки.
Отаке-то було лихо
По всiй Українi!
Гiрше пекла… А за вiщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такi ж дiти,—
Жити б та брататься.
Нi, не вмiли, не хотiли,
Треба роз'єднаться!
Треба кровi, брата кровi,
Бо заздро, що в брата
Є в коморi i надворi,
i весело в хатi!
“Уб'єм брата! спалим хату!” —
Сказали, i сталось.
Все б, здається; нi, на кару
Сироти остались.
В сльозах росли, та й виросли;
Замученi руки
Розв'язались — i кров за кров,
i муки за муки!
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов'ян дiти
Впились кров'ю. А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти.
Мандрували гайдамаки
Лiсами, ярами,
А за ними i Галайда
З дрiбними сльозами.
Вже минули Воронiвку,
Вербiвку; в Вiльшану
Приїхали. “Хiба спитать,
Спитать про Оксану?
Не спитаю, щоб не знали,
За що пропадаю”.
А тим часом гайдамаки
Й Вiльшану минають.
Питається у хлопчика:
“Що, титаря вбили?”
“Ба нi, дядьку; батько казав,
Що його спалили
Отi ляхи, що там лежать,
i Оксану вкрали.
А титаря на цвинтарi
Вчора поховали”.
Не дослухав… “Неси, коню!”
i поводи кинув.
“Чом я вчора, поки не знав,
Вчора не загинув!
А сьогоднi, коли й умру,
З домовини встану
Ляхiв мучить. Серце моє!
Оксано! Оксано!
Де ти?”
Замовк, зажурився,
Поїхав ходою.
Тяжко-важко сiромасi
Боротись з нудьгою.
Догнав своїх. Боровикiв
Вже хутiр минають.
Корчма тлiє з стодолою,
А Лейби немає.
Усмiхнувся мiй Ярема,
Тяжко усмiхнувся.
Отут, отут позавчора
Перед жидом гнувся,
А сьогоднi… та й жаль стало,
Що лихо минуло.
Гайдамаки понад яром
З шляху повернули.
Наганяють пiвпарубка.
Хлопець у свитинi
Полатанiй, у постолах;
На плечах торбина.
“Гей, старченя! стривай лишень!”
“Я не старець, пане!
Я, як бачте, гайдамака”.
“Який же поганий!”
“Вiдкiля ти?”
“З Керелiвки”.
“А Будища знаєш?
i озеро коло Будищ?”
“i озеро знаю,
Отам воно; оцим яром
Втрапите до його”.
“Що, сьогодня ляхiв бачив?”
“Нiгде нi одного;
А вчора було багато.
Вiнки не святили:
Не дали ляхи проклятi.
Зате ж їх i били,
i я, й батько святим ножем;
А мати нездужа,
А то й вона б”.
“Добре, хлопче.
Ось на ж тобi, друже,
Цей дукачик, та не згуби”.
Узяв золотого,
Подивився: “Спасибi вам!”
“Ну, хлопцi, в дорогу!
Та чуєте? без гомону.
Галайдо, за мною!
В оцiм яру є озеро
Й лiс попiд горою,
А в лiсi скарб. Як приїдем,
То щоб кругом стали,
Скажи хлопцям. Може, льохи
Стерегти осталась
Яка погань”.
Приїхали.
Стали кругом лiса;
Дивляться — нема нiкого…
“Ту їх достобiса!
Якi грушi уродили!
Збивайте, хлоп'ята!
Швидше! швидше! Отак, отак!
i конфедерати
Посипалися додолу,
Грушi гнилобокi.
Позбивали, упорались;
Козакам нiвроку,
Найшли льохи, скарб забрали,
У ляхiв кишенi
Потрусили та й потягли
Карати мерзенних
У Лисянку.


Бенкет у Лисянцi

Смеркалося. iз Лисянки
Кругом засвiтило:
Ото Ґонта з Залiзняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
i в пеклi не вмiють
Отак курить. Гнилий Тiкич
Кров'ю червонiє
Шляхетською, жидiвською;
А над ним палають
i хатина, i будинок;
Мов доля карає
Вельможного й неможного.
А серед базару
Стоїть Ґонта з Залiзняком,
Кричать: “Ляхам кари!
Кари ляхам, щоб каялись!”
i дiти карають.
Стогнуть, плачуть; один просить,
Другий проклинає;
Той молиться, сповiдає
Грiхи перед братом,
Уже вбитим. Не милують,
Карають, завзятi.
Як смерть люта, не вважають
На лiта, на вроду
Шляхтяночки й жидiвочки.
Тече кров у воду.
Нi калiка, анi старий,
Нi мала дитина
Не остались,— не вблагали
Лихої години.
Всi полягли, всi покотом;
Нi душi живої
Шляхетської й жидiвської.
А пожар удвоє
Розгорiвся, розпалався
До самої хмари.
А Галайда, знай, гукає:
“Кари ляхам, кари!”
Мов скажений, мертвих рiже,
Мертвих вiша, палить.
“Дайте ляха, дайте жида!
Мало менi, мало!
Дайте ляха, дайте кровi
Наточить з поганих!
Кровi море… мало моря…
Оксано! Оксано!
Де ти?” — крикне й сховається
В полум'ї, в пожарi.
А тим часом гайдамаки
Столи вздовж базару
Поставили, несуть страву,
Де що запопали,
Щоб засвiтла повечерять.
“Гуляй!” — загукали.
Вечеряють, а кругом їх
Пекло червонiє.
У полум'ї, повiшанi
На кроквах, чорнiють
Панськi трупи. Горять крокви
i падають з ними.
“Пийте, дiти! пийте, лийте!
З панами такими,
Може, ще раз зустрiнемось,
Ще раз погуляєм.—
i поставець одним духом
Залiзняк черкає.—
За проклятi вашi трупи,
За душi проклятi
Ще раз вип'ю! Пийте, дiти!
Вип'єм, Ґонто, брате!
Вип'єм, друже, погуляєм
Укупочцi, в парi.
А де ж Волох? заспiвай лиш
Нам, старий кобзарю!
Не про дiдiв, бо незгiрше
Й ми ляхiв караєм;
Не про лихо; бо ми його
Не знали й не знаєм.
Веселої утни, старче,
Щоб земля ломилась,—
Про вдовицю-молодицю,
Як вона журилась”.

(Кобзар грає й приспiвує )

“Од села до села
Танцi та музики;
Курку, яйця продала —
Маю черевики.
Од села до села
Буду танцювати:
Нi корови, нi вола —
Осталася хата.
Я оддам, я продам
Кумовi хатину,
Я куплю, я зроблю
Яточку пiд тином;
Торгувать, шинкувать
Буду чарочками,
Танцювать та гулять
Таки з парубками.
Ох ви, дiтки мої,
Мої голуб'ята,
Не журiться, подивiться,
Як танцює мати.
Сама в найми пiду,
Дiток в школу оддам,
А червоним черевичкам
Таки дам, таки дам!”
“Добре! добре! Ну, до танцiв,
До танцiв, кобзарю!”
Слiпий вшкварив — навприсядки
Пiшли по базару.
Земля гнеться. “Нумо, Ґонто!”
“Нум, брате Максиме!
Ушкваримо, мiй голубе,
Поки не загинем!”
“Не дивуйтеся, дiвчата,
Що я обiдрався;
Бо мiй батько робив гладко,
То й я в його вдався”.
“Добре, брате, єй же богу!”
“Ану ти, Максиме!”
“Постривай лиш!”
“Отак чини, як я чиню:
Люби дочку абичию —
Хоч попову, хоч дякову,
Хоч хорошу мужикову”.
Всi танцюють, а Галайда
Не чує, не бачить.
Сидить собi кiнець стола,
Тяжко-важко плаче,
Як дитина. Чого б, бачся?
В червонiм жупанi,
i золото, i слава є,
Та нема Оксани;
Нi з ким долю подiлити,
Нi з ким заспiвати;
Один, один сиротою
Мусить пропадати.
А того, того й не знає,
Що його Оксана
По тiм боцi за Тiкичем
В будинку з панами,
З тими самими ляхами,
Що замордували
Її батька. Недолюди,
Тепер заховались
За мурами та дивитесь,
Як жиди конають,
Брати вашi! А Оксана
В вiкно поглядає
На Лисянку засвiчену.
“Де то мiй Ярема?” —
Сама думає. Не знає,
Що вiн коло неї,
У Лисянцi, не в свитинi —
В червонiм жупанi,
Сидить один та думає:
“Де моя Оксана?
Де вона, моя голубка
Приборкана, плаче?”
Тяжко йому.
А iз яру
В киреї козачiй
Хтось крадеться.
“Хто ти такий?”
Галайда питає.
“Я посланець пана Ґонти.
Нехай погуляє,
Я пiдожду”.
“Нi, не дiждеш,
Жидiвська собако!”
“Ховай боже, який я жид!
Бачиш? Гайдамака!
Ось копiйка… подивися…
Хiба ти не знаєш?”
“Знаю, знаю,— i свячений
З халяви виймає.—
Признавайсь, проклятий жиде,
Де моя Оксана?”
Та й замахнувсь.
“Ховай боже!..
В будинку… з панами…
Вся в золотi…”
“Виручай же!
Виручай, проклятий!”
“Добре, добре… Якi ж бо ви,
Яремо, завзятi!
iду зараз i виручу:
Грошi мур ламають.
Скажу ляхам — замiсть Паца…”
“Добре, добре! знаю.
iди швидче!”
“Зараз, зараз!
Ґонту забавляйте,
З пiвупруга, а там нехай.
iдiть же гуляйте…
Куди везти?”
“У Лебедин!
У Лебедин,— чуєш?”
“Чую, чую”.
i Галайда
З Ґонтою танцює.
А Залiзняк бере кобзу:
“Потанцюй, кобзарю,
Я заграю”.
Навприсядки
Слiпий по базару
Оддирає постолами,
Додає словами:
“На городi пастернак;
Чи я ж тобi не козак, не козак?
Чи я ж тебе не люблю, не люблю?
Чи я ж тобi черевичкiв не куплю?
Куплю, куплю чорпнобрива.
Куплю, куплю того дива.
Буду, серце, ходить,
Буду, серце, любить”.
“Ой гоп, гопака!
Полюбила козака,
Та рудого, та старого —
Лиха доля така.
iди ж доле, за журбою,
А ти, старий, за водою,
А я — так до шинку.
Вип`ю чарку, вип`ю другу,
Вип`ю третю на потуху.
П`яту, шосту, та й кiнець.
Пiшла баба у танець,
А за нею горобець
Викрутасом-вихилясом…
Молодець горобець!
Старий рудий бабу кличе,
А та йому дулi тиче:
“Оженився, сатано,—
Заробляй же на пшоно;
Треба дiток годувать,
Треба дiток одягать.
А я буду добувать,
А ти, старий, не грiши,
Та в запiчку колиши,
Та мовчи, не диши”.
“Як була я молодою преподобницею,
Повiсила хвартушину над вiконницею;
Хто йде — не мине,
То кивне, то моргне.
А я шовком вишиваю,
В кватирочку виглядаю:
Семени, iвани,
Надiвайте жупани,
Та ходiмо погуляймо,
Та сядемо заспiваймо”.
“Заганяйте квочку в бочку,
А курчата в вершу
. . . . . . . . . .
. . . . . . . . . .
i… гу!
Загнув батько дугу,
Тягне мати супоню.
А ти зав'яжи, доню”.
“Чи ще? чи годi?”
“Ще, ще!
Хоч погану! самi ноги носять”
“Ой сип сирiвець
Та криши опеньки:
Дiд та баба,
То й до ладу,—
Обоє раденькi.
* * *
Ой сип сирiвець
Та криши петрушку:
. . . . . . . . . .
. . . . . . . . . .
* * *
Ой сип сирiвець
Та накриши хрiну:
* * *
Ой сип воду, воду
Та пошукай броду, броду…”
“Годi, годi! — кричить Ґонта.
Годi, погасає.
Свiтла, дiти!.. А де Лейба?
Ще його немає?
Найти його та повiсить.
Петелька свиняча!
Гайда, дiти! погасає
Каганець козачий”.
А Галайда: “Отамане!
Погуляймо, батьку!
Дивись — горить; на базарi
i видко, i гладко.
Потанцюєм. Грай, кобзарю!”
“Не хочу гуляти!
Огню, дiти! дьогтю, клоччя!
Давайте гармати;
В потайники пустiть огонь!
Думають, жартую!”
Заревiли гайдамаки:
“Добре, батьку! чуєм!”
Через греблю повалили,
Гукають, спiвають.
А Галайда кричить: “Батьку!
Стiйте!.. пропадаю!
Постривайте, не вбивайте:
Там моя Оксана.
Годиночку, батьки мої!
Я її достану!”
“Добре, добре!.. Залiзняче,
Гукни, щоб палили.
Преподобиться з ляхами…
А ти, сизокрилий,
Найдеш iншу”.
Оглянувся —
Галайди немає.
Ревуть гори — i будинок
З ляхами гуляє
Коло хмари. Що осталось,
Пеклом запалало…
“Де Галайда?” — Максим кличе.
i слiду не стало…
Поки хлоп'ята танцювали,
Ярема з Лейбою прокрались
Аж у будинок, в самий льох;
Оксану вихопив чуть живу
Ярема з льоху та й полинув
У Лебедин…

Лебедин

“Я сирота з Вiльшаної,
Сирота, бабусю.
Батька ляхи замучили,
А мене… боюся.
Боюсь згадать, моя сиза…
Узяли з собою.
Не розпитуй, бабусенько,
Що було зо мною.
Я молилась, я плакала,
Серце розривалось,
Сльози сохли, душа мерла…
Ох, якби я знала,
Що побачу його ще раз,
Що побачу знову,—
Вдвоє, втроє б витерпiла
За єдине слово!
Вибачай, моя голубко!
Може, я грiшила,
Може, бог за те й карає,
Що я полюбила,—
Полюбила стан високий
i карiї очi,
Полюбила, як умiла,
Як серденько хоче.
Не за себе, не за батька
Молилась в неволi,—
Нi,бабусю, а за його,
За милого, долю.
Карай, боже! твою правду
Я витерпiть мушу.
Страшно сказать: я думала
Занапастить душу.
Якби не вiн, може б… може,
i занапастила.
Тяжко було! Я думала:
“О боже мiй милий!
Вiн сирота,— хто без мене
Його привiтає?
Хто про долю, про недолю,
Як я, розпитає?
Хто обiйме, як я, його?
Хто душу покаже?
Хто сиротi убогому
Добре слово скаже?”
Я так думала, бабусю,
i серце смiялось:
“Я сирота: без матерi,
Без батька осталась,
i вiн один на всiм свiтi,
Один мене любить;
А почує, що я вбилась,
То й себе погубить”.
Так я думала, молилась,
Ждала, виглядала.
Нема його, не прибуде,—
Одна я осталась…”
Та й заплакала. Черниця,
Стоя коло неї,
Зажурилась.
“Бабусенько!
Скажи менi, де я?”
“В Лебединi, моя пташко,
Не вставай: ти хвора”.
“В Лебединi! чи давно я?”
“Ба нi, позавчора”.
“Позавчора?.. Стривай, стривай…
Пожар над водою…
Жид, будинок, Майданiвка…
Зовуть Галайдою…”
“Галайдою Яремою
Себе називає
Той, що привiз…”
“Де вiн, де вiн?
Тепер же я знаю!..”
“Через тиждень обiцявся
Прийти за тобою”.
“Через тиждень! через тиждень!
Раю мiй, покою!
Бабусенько, минулася
Лихая година!
Той Галайда — мiй Ярема!..
По всiй Українi
Його знають. Я бачила,
Як села горiли;
Я бачила — кати-ляхи
Трусилися, млiли,
Як хто скаже про Галайду.
Знають вони, знають,
Хто такий, i вiдкiля вiн,
i кого шукає!..
Мене шукав, мене найшов.
Орел сизокрилий!
Прилiтай же, мiй соколе,
Мiй голубе сизий!
Ох, як весело на свiтi,
Як весело стало!
Через тиждень, бабусенько..
Ще три днi осталось.
Ох, як довго!..
“Загрiбай, мамо, жар, жар,
Буде тобi дочки жаль, жаль…”
Ох, як весело на свiтi!
А тобi, бабусю,
Чи весело?”
“Я тобою,
Пташко, веселюся”.
“А чом же ти не спiваєш?”
“Я вже одспiвала…”
Задзвонили до вечернi;
Оксана осталась,
А черниця, помолившись,
В храм пошкандибала.
Через тиждень в Лебединi
У церквi спiвали:
iсаiя, ли й куй! Вранцi
Ярему вiнчали;
А ввечерi мiй Ярема
(От хлопець звичайний!),
Щоб не сердить отамана,
Покинув Оксану:
Ляхiв кiнча; з Залiзняком
Весiлля справляє
В Уманщинi, на пожарах.
Вона виглядає,—
Виглядає, чи не їде
З боярами в гостi —
Перевезти iз келiї
В хату на помостi.
Не журися, сподiвайся
Та богу молися.
А менi тепер на Умань
Треба подивитись.
Ґонта в Уманi

Хвалилися гайдамаки,
на Умань iдучи:
“Будем драти, пане-брате,
З китайки онучi”.

Минають днi, минає лiто,
А Україна, знай, горить;
По селах голi плачуть дiти —
Батькiв немає. Шелестить
Пожовкле листя по дiбровi;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нiгде не чуть людської мови;
Звiр тiлько виє по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовкiв ляхами годували,
Аж поки снiгом занесло
Огризки вовчi…
Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грiлись на пожарi.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквiтчала її рястом,
Барвiнком укрила;
i на полi жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранцi зустрiчають
Рай, та й годi! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть — огудять.
Треба кров'ю домальовать,
Освiтить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
i багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маєте?
Чуднi, чуднi люде!
Не спинила весна кровi,
Нi злостi людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм —
Так було i в Трої.
Так i буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проїдуть — земля горить,
Кров'ю пiдпливає.
Придбав Максим собi сина
На всю Україну.
Хоч не рiдний син Ярема,
А щира дитина.
Максим рiже, а Ярема
Не рiже — лютує:
З ножем в руках, на пожарах
i днює й ночує.
Не милує, не минає
Нiгде нi одного:
За титаря ляхам платить,
За батька святого,
За Оксану… та й зомлiє,
Згадавши Оксану.
А Залiзняк: “Гуляй, сину,
Поки доля встане!
Погуляєм!”
Погуляли
Купою на купi
Од Києва до Уманi
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опiвночi; до схiд сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
“Карай ляха знову!”
Покотились по базару
Кiннi narodowi;
Покотились малi дiти
i калiки хворi.
Ґвалт i галас. На базарi,
Як посеред моря
Кровавого, стоїть Ґонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: “Добре, дiти!
Отак їх, проклятих!”
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза-єзуїта
i двох хлопцiв. “Ґонто, Ґонто!
Оце твої дiти.
Ти нас рiжеш — зарiж i їх:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не рiжеш?
Поки невеликi,
Зарiж i їх, бо виростуть,
То тебе зарiжуть…”
“Убийте пса! а собачат
Своєю зарiжу.
Клич громаду. Признавайтесь,
Що ви католики!”
“Католики… бо нас мати…”
“Боже мiй великий!
Мовчiть, мовчiть! знаю, знаю!”
Зiбралась громада.
“Мої дiти католики…
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Рiзать католика.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великi?
Чом ви ляха не рiжете?..”
“Будем рiзать, тату!”
“Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схiд сонця
Була не втопила?
Менше б грiха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогоднi, сини мої,
Горе менi з вами!
Поцiлуйте мене, дiти,
Бо не я вбиваю,
А присяга”. Махнув ножем —
i дiтей немає!
Попадали зарiзанi.
“Тату! — белькотали,—
Тату, тату… ми не ляхи!
Ми…” — та й замовчали.
“Поховать хiба?”
“Не треба!
Вони католики.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великi?
Чом ворога не рiзали?
Чом матiр не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходiм, брате!”
Взяв Максима,
Пiшли вздовж базару
i обидва закричали:
“Кари ляхам, кари!”
i карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Нi в будинку, нi в костьолi,
Нiгде не осталось,
Всi полягли. Того лиха
Не було нiколи,
Що в Уманi робилося.
Базилiан школу",
Де учились Ґонти дiти,
Сам Ґонта руйнує:
“Ти поїла моїх дiток! —
Гукає, лютує.—
Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!..
Валiть стiни!”
Гайдамаки
Стiни розвалили,—
Розвалили, об камiння
Ксьондзiв розбивали,
А школярiв у криницi
Живих поховали.
До самої ночi ляхiв мордували;
Душi не осталось. А Ґонта кричить:
“Де ви, людоїди? де ви поховались?
З'їли моїх дiток,— тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! нi з ким говорить!
Сини мої любi, мої чорнобровi!
Де ви поховались? Кровi менi, кровi!
Шляхетської кровi, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорнiє,
Хочеться напитись… Чом вiтер не вiє,
Ляхiв не навiє?.. Тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! Праведнiї зорi!
Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
Я дiтей зарiзав!.. Горе менi, горе!
Де я прихилюся?”
Так Ґонта кричав,
По Уманi бiгав. А серед базару,
В кровi, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
i сiли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря!
“Гуляйте, сини!
Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! —
Залiзняк гукає,— Ану, навiсний,
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють мої козаки!”
i кобзар ушкварив:
“А мiй батько орандар,
Чоботар;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати мої, соколи,
Привели
i корову iз дiброви,
i намиста нанесли.
А я собi Христя
В намистi,
А на лиштвi листя
Та листя,
i чоботи, i пiдкови.
Вийду вранцi до корови,
Я корову напою,
Подою,
З парубками постою,
Постою”.
“Ой гоп по вечерi,
Замикайте, дiти, дверi,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!”
Всi гуляють. А де ж Ґонта?
Чом вiн не гуляє?
Чому не п'є з козаками?
Чому не спiває?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до неї,
Не до спiви.
А хто такий
У чорнiй киреї
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхiв мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечi
i, позад базару,
Через мертвих переступа,
Криється в пожарi
За костьолом. Хто ж це такий?
Ґонта, горем битий,
Несе дiтей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тiло
Собаки не їли.
i темними улицями,
Де менше горiло,
Понiс Ґонта дiтей своїх,
Щоб нiхто не бачив,
Де вiн синiв поховає
i як Ґонта плаче.
Винiс в поле, геть од шляху,
Свячений виймає
i свяченим копа яму.
А Умань палає,
Свiтить Ґонтi до роботи
i на дiтей свiтить.
Неначе сплять одягненi.
Чого ж страшнi дiти?
Чого Ґонта нiби краде
Або скарб ховає?
Аж труситься. iз Уманi
Де-де чуть — гукають
Товаришi-гайдамаки;
Ґонта мов не чує,
Синам хату серед степу
Глибоку будує.
Та й збудував. Бере синiв,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, нiби чує:
“Ми не ляхи, тату!”
Поклав обох; iз кишенi
Китайку виймає;
Поцiлував мертвих в очi,
Хрестить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачi.
Розкрив, ще раз подивився…
Тяжко-важко плаче:
“Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивiтеся: ви за неї
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полi
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо менi дiтей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю”.
Поцiлував, перехрестив,
Покрив, засипає:
“Спочивайте, сини мої,
В глибокiй оселi!
Сука мати не придбала
Нової постелi.
Без василькiв i без рути
Спочивайте, дiти,
Та благайте, просiть бога,
Нехай на сiм свiтi
Мене за вас покарає,
За грiх сей великий.
Просiть, сини! я прощаю,
Що ви католики”.
Зрiвняв землю, покрив дерном,
Щоб нiхто не бачив,
Де полягли Ґонти дiти,
Голови козачi.
“Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам вiку,
i менi те буде.
i мене вб'ють… коли б швидче!
Та хто поховає?
Гайдамаки!.. Пiду ще раз.
Ще раз погуляю!..”
Пiшов Ґонта похилившись;
iде, спотикнеться.
Пожар свiтить; Ґонта гляне,
Гляне — усмiхнеться.
Страшно, страшно усмiхався,
На степ оглядався.
Утер очi… тiлько мрiє
В диму, та й сховався.



Епiлог

Давно те минуло, як, мала дитина,
Сирота в ряднинi, я колись блукав
Без свити, без хлiба по тiй Українi,
Де Залiзняк, Ґонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки,— малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
Молодеє лихо! якби ти вернулось,
Промiняв би долю, що маю тепер.
Згадаю те лихо, степи тi безкраї,
i батька, i дiда старого згадаю…
Дiдусь ще гуляє, а батько вже вмер.
Бувало, в недiлю, закривши мiнею,
По чарцi з сусiдом випивши тiєї,
Батько дiда просить, щоб той розказав
Про Колiївщину, як колись бувало,
Як Залiзняк, Ґонта ляхiв покарав.
Столiтнiї очi, як зорi, сiяли,
А слово за словом смiялось, лилось:
Як ляхи конали, як Смiла горiла.
Сусiди од страху, од жалю нiмiли.
i менi, малому, не раз довелось
За титаря плакать. i нiхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче.
Спасибi, дiдусю, що ти заховав
В головi столiтнiй ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав.
Вибачайте, люде добрi,
Що козацьку славу
Так навмання розказую,
Без книжної справи.
Так дiд колись розказував,
Нехай здоров буде!
А я за ним. Не знав старий,
Що письменнi люде
Тiї речi прочитають.
Вибачай, дiдусю,—
Нехай лають; а я поки
До своїх вернуся
Та доведу вже до краю,
Доведу — спочину
Та хоч крiзь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами,—
На тi шляхи, що я мiряв
Малими ногами.
Погуляли гайдамаки,
Добре погуляли:
Трохи не рiк шляхетською
Кров'ю напували
Україну, та й замовкли —
Ножi пощербили.
Нема Ґонти; нема йому
Хреста, нi могили.
Буйнi вiтри розмахали
Попiл гайдамаки,
i нiкому помолитись,
Нiкому заплакать.
Один тiлько брат названий
Оставсь на всiм свiтi,
Та й той — почув, що так страшно
Пекельнiї дiти
Його брата замучили,
Залiзняк заплакав
Вперше зроду; сльози не втер,
Умер неборака.
Нудьга його задавила
На чужому полi,
В чужу землю положила:
Така його доля!
Сумно-сумно гайдамаки
Залiзную силу
Поховали; насипали
Високу могилу;
Заплакали, розiйшлися,
Вiдкiля взялися.
Один тiлько мiй Ярема
На кий похилився,
Стояв довго. “Спочинь, батьку,
На чужому полi,
Бо на своїм нема мiсця,
Нема мiсця волi…
Спи, козаче, душа щира!
Хто-небудь згадає”.
Пiшов степом сiромаха,
Сльози утирає.
Довго, довго оглядався,
Та й не видко стало.
Одна чорна серед степу
Могила осталась.
Посiяли гайдамаки
В Українi жито,
Та не вони його жали.
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повиває.
Розiйшлися гайдамаки,
Куди який знає:
Хто додому, хто в дiброву,
З ножем у халявi,
Жидiв кiнчать. Така й досi
Осталася слава.
А тим часом стародавню
Сiч розруйнували:
Хто на Кубань, хто за Дунай,
Тiлько i остались,
Що пороги серед степу.
Ревуть завивають:
“Поховали дiтей наших
i нас розривають”.
Ревуть собi й ревiтимуть —
Їх люде минули;
А Україна навiки,
Навiки заснула.
З того часу в Українi
Жито зеленiє;
Не чуть плачу, нi гармати,
Тiлько вiтер вiє,
Нагинає верби в гаї,
А тирсу на полi.
Все замовкло. Нехай мовчить:
Така божа воля.
Тiлько часом увечерi
Понад Днiпром, гаєм
iдуть старi гайдамаки,
iдучи спiвають:
“А в нашого Галайди хата на помостi.
Грай, море! добре, море!
Добре буде, Галайда!”
[Квiтень—листопад 1841]



Гайдамаки
Передмова

По мовi — передмова. Можна i без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого,— тiлько бачив, а прочитав дуже небагато,— всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх “Гайдамакiв”, то воно б не треба i передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба i з чим, щоб не смiялись на обiрванцiв, щоб не сказали: “От який! хiба дiди та батьки дурнiшi були, що не пускали в люди навiть граматки без предисловiя”. Так, далебi, так, вибачайте, треба предисловiє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було i кривди, щоб не було i правди, а так, як всi предисловiя компонуються. Хоч убий, не вмiю; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.
Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на слiпого кобзаря, як вiн сидить собi з хлопцем, слiпий, пiд тином, i весело послухать його, як вiн заспiває думу про те, що давно дiялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: “Слава богу, що минуло”,— а надто як згадаєш, що ми одної матерi дiти, що всi ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од моря i до моря — слав'янськая земля.
Про те, що дiялось на Украйнi 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого i критикованого нiчого не читав, бо, здається, i нема нiчого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вiльшанського титаря правдива, бо ще є люди, которi його знали. Ґонта i Залiзняк, отамани того кровавого дiла, може, виведенi в мене не так, як вони були,— за це не ручаюсь. Дiд мiй, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: “Коли старi люди брешуть, то й я з ними”.
Панове субскрибенти!

“Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче i одбрехаться!” Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої “Гайдамаки”. Панове громадо! далебi, не брешу. Ось бачите що! Я думав, i дуже хотiлось менi надрукувать вашi козацькi iмена рядочком гарненько; уже було i найшлося їх десяткiв зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже — “треба”, другий каже — “не треба”, третiй — нiчого не каже. Я думав: “Що тут робить на свiтi?” Взяв та й проциндрив гарненько тi грошi, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас i ну писать оцю цидулу! Все б то це нiчого! Чого не трапляється на вiку! Все буває, як на довгiй нивi. Та ось лихо менi на безголов'я! Єсть ще i такi паничi, що соромились свою благородну фамiлiю (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) i надрукувать в мужицькiй книжцi. Далебi, правда!
Т. Шевченко

***

Вiтер з гаєм розмовляє,
Шепче з осокою,
Пливе човен по Дунаю
Один за водою.
Пливе човен води повен,
Нiхто не спиняє,
Кому спинить — рибалоньки
На свiтi немає.
Поплив човен в синє море,
А воно заграло,—
Погралися гори-хвилi —
i скiпок не стало.
Недовгий шлях — як човновi
До синього моря —
Сиротинi на чужину,
А там — i до горя.
Пограються добрi люди,
Як холоднi хвилi;
Потiм собi подивляться,
Як сирота плаче;
Потiм спитай, де сирота,—
Не чув i не бачив.
[1841, С.-Петербург]


Мар'яна-черниця

Оксанi К......ко

На пам'ять того, що давно минуло

Вiтер в гаї нагинає
Лозу i тополю,
Лама дуба, котить полем
Перекотиполе.
Так i доля: того лама,
Того нагинає;
Мене котить, а де спинить,
i сама не знає —
У якому краю мене заховають,
Де я прихилюся, навiки засну.
Коли нема щастя, нема талану,
Нема кого й кинуть, нiхто не згадає,
Не скаже хоть на смiх: «Нехай спочиває;
Тiлько його й долi, що рано заснув».
Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!
i ти не згадаєш того сироту,
Що в сiрiй свитинi, бувало, щасливий,
Як побачить диво — твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять.
З ким ти усмiхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся спiвать.
i ти не згадаєш. Оксано! Оксано!
А я й досi плачу, i досi журюсь,
Виливаю сльози на мою Мар'яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,
i сестру Мар'яну рястом уквiтчай,
Часом на Петруся усмiхнись, щаслива,
i, хоч так як жарти, колишнє згадай.
Санкт-Петербург,
ноября 22, 1841 року
i
У недiлю на вигонi
Дiвчата гуляли,
Жартували з парубками,
Деякi спiвали —
Про досвiтки-вечiрницi
Та як била мати,
Щоб з козаком не стояла.
Звичайне, дiвчата...
То про своє все й спiвають,
Яка про що знає...
Аж ось з хлопцем старий кобзар
В село шкандибає.
В руках чоботи, на плечах
Латана торбина
У старого; а дитина!
Сердешна дитина!
Обiдране; ледви-ледви
Несе ноженята...
(Достеменний син Катрусi).
Дивляться дiвчата...
«Кобзар iде! Кобзар iде!»
Та всi, якомога,
Хлопцiв кинули, побiгли
Зустрiчать слiпого!
«Дiду, серце, голубчику,
Заграй яку-небудь.
Я шага дам».— «Я — черешень».
«Всього, чого треба,—
Всього дамо... одпочинеш,
А ми потанцюєм...
Заграй же нам яку-небудь».
«Чую, любi, чую...
Спасибi вам, мої квiти,
За слово ласкаве.
Заграв би вам, та, бачите,
Справи нема... справи.
Учора був на базарi,
Кобза зопсувалась...
Розбилася...» — «А струни є?»
«Тiлько три осталось».
«Та хоч на трьох яку-небудь».
«На трьох... Ох, дiвчата!
i на однiй колись-то грав,
Та ба, вже не грати...
Постривайте, мої любi,
Трошки одпочину.
Сядьмо, хлопче». Посiдали.
Розв'язав торбину,
Вийняв кобзу, разiв зо два
Ударив по рваних.
«Що б вам заграть? постривайте.
Черницю Мар'яну—
Чи чували?» — «Нi, не чули».
«Слухайте ж, дiвчата,
Та кайтеся... Давно колись
Була собi мати,
Був i батько, та не стало;
Осталась вдовою,
Та й не молодою,
i з волами,
i з возами,
Й малою дочкою.
Росла дочка Мар'яна,
А виросла, як панна,—
Кароока
i висока,
Хоч за пана гетьмана.
Стала мати гадати
Та за пана єднати.
А Мар'яна
Не до пана
Виходила гуляти,
Не до пана старого,
Усатого, товстого,
А з Петрусем
В гаю, в лузi
Що вечора святого —
Розмовляла,
Жартувала,
Обнiмала, млiла...
А iнодi усмiхалась,
Плакала, нiмiла...
«Чого ж плачеш, моє серце?»
Петро запитає;
Вона гляне, усмiхнеться:
«i сама не знаю...»
«Може, думаєш, покину?
Нi, моя рибчино,
Буду ходить, буду любить,
Поки не загину!..»
«Хiба було коли в свiтi,
Щиро що кохались,
Розiйшлися, не взялися
Й живими остались?
Нi, не було, мiй голубе.
Ти чув, що спiвають...
То кобзарi вигадують,
Бо, слiпi, не знають,
Бо не бачать, що є брови
Чорнi, карi очi,
i високий стан козачий,
i гнучкий дiвочий.
Що є коси, довгi коси,
Козацька чуприна...
Що на мову на Петрову
В глухiй домовинi
Усмiхнуся; скажу йому:
«Орле сизокрилий,
Люблю тебе й на сiм свiтi,
Як на тiм любила».
Отак, серце, обнiмемось,
Отак поцiлую,
Нехай вкупi закопають...
Умру... не почую.
Не почую...» Обнялися,
Обнялись, зомлiли...
Отак вони любилися!
На той свiт хотiли
Обнявшися переступить;
Та не по їх стало!
Щовечора сходилися,
i мати не знала,
Де Мар'яна до пiвночi
i з ким розмовляє?
«Воно мале ще, дитина,
Нiчого не знає».
Угадала стара мати,
Та не все вгадала,
Знать, забула, що колись-то
Сама дiвувала.
Угадала мати: Мар'яна-дитина
Не знає, як треба на сiм свiтi жить.
Думала — нi люди, анi домовина
З Петром не розрiзнять... умiла любить.
Думала, що тiлько кобзарi спiвають,
Бо, слiпi, не бачать карих оченят;
Що тiлько лякають молодих дiвчат...
Лякають, дiвчата, правдою лякають!
i я вас лякаю, бо те лихо знаю,
Бодай його в свiтi нiкому не знать —
Того, що я знаю... Минуло, дiвчата!
Серце не заснуло, я вас не забув.
Люблю вас i досi, як дiточок мати,
Буду вам спiвати, поки не засну.
Тойдi ж, мої любi, як мене не стане,
Згадайте про мене, про мою Мар'яну;
Я вам з того свiта, любi, усмiхнусь,
Усмiхнуся...» — та й заплакав.
Дивились дiвчата,
Не питали, чого плаче?
Та й нащо питати?
Минулося. Помагало
Ласкаве дiвоче
Щире слово... «Вибачайте...—
Утер слiпi очi.—
Вибачайте, мої любi,
Нехотя журюся.
Так от, бачите, Мар'яна
З убогим Петрусем
Щовечора розмовляла,
i мати не знала,
Дивувалась, що се таке
Мар'яну спiткало?
Чи не пристрiт? Сяде шити —
Не те вишиває;
Замiсть Гриця, задумавшись,
Петруся спiває.
Часом сонна розмовляє,
Подушку цiлує...
Мати спершу смiялася,
Думала — жартує,
Потiм бачить, що не жарти,
Та й каже: «Мар'яно!
Треба буде старостiв ждать,
Та, може, й од пана!
Ти вже виросла нiвроку,
Уже й дiвувала;
Я вже думаю, що, бачиш...—
Насилу сказала,—
Що вже й замiж, коли теє...»
«А за кого, мамо!?»
«Хто вподоба, тому й оддам».
Спiває Мар'яна:
«Оддай мене, моя мамо,
Та не за старого,
Оддай мене, моє серце,
Та за молодого.
Нехай старий бурлакує,
Грошi заробляє,
А молодий мене любить,
Долi не шукає.
Не шукає, не блукає
Чужими степами.
Свої воли, свої вози,
А мiж парубками,
Як макiвка меж квiтками,
Цвiте, розцвiтає.
Має поле, має волю,
Та долi не має.
Його щастя, його доля —
Мої чорнi брови,
Довгi вiї, карi очi,
Ласкавеє слово.
Оддай мене, моя мамо,
Та не за старого,
Оддай мене, моє серце,
Та за молодого».
«Дочко моя, Мар'яно,
Оддам тебе за пана,
За старшого, багатого,
За сотника iвана».
«Умру, серце мамо,
За сотником iваном».
«Не вмреш, будеш панувати,
Будеш дiток годувати».
«Пiду в найми, пiду в люди,
А за сотником не буду».
«Будеш, дочко Мар'яно,
За сотником iваном».
Заплакала, заридала
Сердешна Мар'яна.
«За старого... багатого...
За сотника iвана...» —
Сама собi розмовляла,
А потiм сказала:
«Я ще, мамо, не виросла,
Ще не дiвувала.
Бо ти мене не пускала
Вранцi до криницi,
Нi жита жать, нi льону брать,
Нi на вечiрницi,
Де дiвчата з парубками
Жартують, спiвають
Та про мене, чорнобриву,
Нишком розмовляють:
«Багатого дочка батька,
Шляхетського роду».
Тяжко менi. Тяжко, мамо!
Нащо дала вроду
Нащо брови змальовала?
Дала карi очi?
Ти все дала, тiлько долi,
Долi дать не хочеш!
Нащо ж мене годувала?
Нащо доглядала?
Поки лиха я не знала,
Чом не заховала?»
Не слухала стара мати,
Лягла спочивати.
А Мар'яна за сльозами
Ледве вийшла з хати.
II
«Ой гоп не пила,
На весiллi була,
До господи не втрапила,
До сусiда зайшла,
А в сусiда
До обiда
В льоху спати лягла.
iз льоху та в льох,
Завертали в горох,
i в коморi, i надворi
З нежонатим удвох
Пустували,
Жартували,
Зопсували горох.
Ой гоп не сама —
Напоїла кума
i привела до господи.
Не побачив Хома.
Хомо, в хатi
Ляжем спати.
Хоми дома нема.
Тряси ж тебе трясця, Хомо!
Я не ляжу спати дома,
А до кума
До Наума
Пiду в клуню на солому.

Ануте, напилась!
Наша, наша придалась!
Червонiє хвартушина:
Роду чесного дитина».
Отак ордою йшли придани,
Спiвали п'янi; а Мар'яна
Крiзь тин дивилася на те.
Не додивилася, упала
i тяжко, тяжко заридала.
Таке-то лихо, i за те,
Що щиро любить. Тяжко, дiти,
Вiк одинокому прожить,
А ще гiрше, мої квiти,
Нерiвню в свiтi полюбить.
Дивiться на мене: я виплакав очi.
Менi їх не шкода, менi їх не жаль.
Нi на що дивиться: тi очi дiвочi...
Що колись... колись-то... Думи та печаль,
А бiльше нiчого не мав я й не маю,
А з грiшми такими тяжко в свiтi жить.
Пiд тином ночую, з вiтром розмовляю,
Соромляться люди у хату пустить
i привiтать словом старого калiку.
Укороти, боже, молодого вiку
Тому, хто не має талану любить.
Легше, мої любi, покриться землею,
Нiж бачить, як другий, багатий, старий,
Цiлує за грошi, вiнчається з нею...
О боже! мiй боже! волею своєю
Розбий моє тiло i душу розбий».
Заридав кобзар, заплакав
Слiпими очима.
Дивувалися дiвчата:
Вже смерть за плечима,
А вiн, слiпий, сивоусий,
Про колишнє плаче.
Не дивуйтеся, дiвчата,
На старi козачi
Щирi сльози. То не роса
Вранцi при дорозi
На споришi i не вашi
Дуже дрiбнi сльози.
Наплакався. Струни рванi
Три перебирає.
«Аж до вечора Мар'яна
У темному гаю
Проплакала; прийшов Петрусь,—
Вона розказала
Все, що чула од матерi
i що сама знала,—
i не втерпiла, сказала,
Як п'янi придани
Йшли по улицi, спiвали.
«Мар'яно, Мар'яно!
Чом ти не убога! чом я не багатий!
Чом у мене коней вороних нема?
Не питала б мати, де ходиш гуляти,
З ким коли стояла. Питала б сама,
Сама свого серця; дала б йому волю
Любить, кого знає. Я б тебе сховав
Далеко! далеко! щоб нiхто не знав,
Щоб нiхто не бачив, де витає доля,
Моя доля, моє щастя,
Ти, моя Мар'яно.
Чом не ти в сiрiй свитинi,
Чом я не в жупанi?»
А Мар'яна, як дитина
Без матерi, плаче.
Петро стоїть коло неї,
Нiчого не бачить —
Тiлько сльози Мар'янинi;
А сльози дiвочi
i серед дня лихо роблять.
А що ж серед ночi?
«Не плач, серце, єсть у мене
i сила, i воля,
Люби мене, моє серце,
Найду свою долю.
За високими горами,
За широкими степами,
На чужому полi,
По волi-неволi
Найду свою долю!
Не в свитинi, а сотником
До тебе вернуся,
Не в бур'янi — серед церкви
Обнiмеш Петруся,
Обнiмемось, поцiлую —
Дивуйтеся, люди!
А ти стоїш, червонiєш...»
«Коли-то те буде?»
«Швидко, швидко, моя рибко,
Молись тiлько богу.
iди в хату, лягай спати.
А я край дороги
Серед степу помолюся
Зорям яснооким,
Щоб без мене доглядали
Тебе, одиноку.
Серед степу одпочину».
«Хiба сю нiч кинеш?
Хiба зараз?..» — «Я жартую.
Тепер Україну
Нi москалi, нi татари —
Нiхто не воює».
«А я чула, що ляхи йдуть».
«То вони жартують.
Розiйдемось, моє серце,
Поки не свiтає.
Чого ж знову заплакала?»
«i сама не знаю».
[1841, С.-Петербург]

Утоплена

Вiтер в гаї не гуляє —
Вночi спочиває;
Прокинеться — тихесенько
В осоки питає:
«Хто се, хто се по сiм боцi
Чеше косу? хто се?..
Хто се, хто се по тiм боцi
Рве на собi коси?..
Хто се, хто се?» — тихесенько
Спитає-повiє
Та й задрiма, поки неба
Край зачервонiє.
«Хто се, хто се?» — спитаєте,
Цiкавi дiвчата.
Ото дочка по сiм боцi,
По тiм боцi мати.
Давно колись те дiялось
У нас на Вкраїнi.
Серед села вдова жила
У новiй хатинi,
Бiлолиця, кароока
i станом висока,
У жупанi; кругом панi,
i спереду, й збоку.
i молода — нiвроку їй,—
А за молодою,
А надто ще за вдовою,
Козаки ордою
Так i ходять. i за нею
Козаки ходили,
Поки вдова без сорома
Дочку породила;
Породила, та й байдуже;
Людям годувати
В чужiм селi покинула:
Отака-то мати!..
Постривайте, що ще буде!
Годували люди
Малу дочку, а вдовиця
В недiлю i в будень
З жонатими, з парубками
Пила та гуляла,
Поки лихо не спiткало,
Поки не та стала:
Незчулася, як минули
Лiта молодiї...
Лихо, лихо! мати в'яне,
Дочка червонiє,
Виростає... Та й виросла
Ганна кароока,
Як тополя серед поля,
Гнучка та висока.
«Я Ганнусi не боюся!» —
Спiває матуся;
А козаки, як хмiль отой,
В'ються круг Ганнусi.
А надто той рибалонька,
Жвавий, кучерявий,
Млiє, в'яне, як зустрiне
Ганнусю чорняву.
Побачила стара мати,
Сказилася люта:
«Чи бач, погань розхристана,
Байстря необуте!
Ти вже виросла, дiвуєш,
З хлопцями гуляєш.
Постривай же, ось я тобi!..
Мене зневажаєш?
Нi, голубко!»
i од злостi
Зубами скрегоче.
Отака-то бува мати!..
Де ж серце жiноче?
Серце матерi?.. Ох, лихо,
Лишенько, дiвчата!
Мати стан гнучкий, високий,
А серця — не мати.
iзогнеться стан високий,
Брови полиняють,
i незчуєтесь; а люди
Смiючись згадають
Вашi лiта молодiї,
Та й скажуть — ледащо!
Тяжко плакала Ганнуся,
i не знала, за що,
За що мати знущається,
Лає, проклинає,
Своє дитя без сорома
Байстрям нарiкає.
Катувала, мордувала,
Та не помагало:
Як макiвка на городi,
Ганна розцвiтала;
Як калина при долинi
Вранцi пiд росою,
Так Ганнуся червонiла,
Милася сльозою.
«Заворожена!.. стривай же! —
Шепче люта мати.—
Треба трути роздобути,
Треба йти шукати
Стару вiдьму!»
Найшла вiдьму,
i трути достала,
i трутою до схiд сонця
Дочку напувала.
Не помогло... Кляне мати
Той час i годину,
Коли на свiт породила
Нелюбу дитину.
«Душно менi; ходiм, дочко,
До ставка купатись».
«Ходiм, мамо».
На березi
Ганна роздяглася,
Роздяглася, розкинулась
На бiлiй сорочцi;
Рибалонька кучерявий
Млiє на тiм боцi...
i я колись... Та цур йому!
Сором — не згадаю.
Як дитина, калиною
Себе забавляє,
Гне стан гнучкий, розгинає,
На сонечку грiє.
Мати дивиться на неї,
Од злостi нiмiє;
То жовтiє, то синiє;
Розхристана, боса,
З роту пiна; мов скажена,
Рве на собi коси.
Кинулася до Ганнусi
i в коси впилася.
«Мамо! мамо! що ти робиш?»
Хвиля роздалася,
Закипiла, застогнала —
i обох покрила.
Рибалонька кучерявий
З усiєї сили
Кинувсь в воду; пливе, синю
Хвилю роздирає,
Пливе, пливе... от-от доплив!
Пiрнув, виринає —
i утоплену Ганнусю
На берег виносить,
iз рук матерi закляклих
Вириває коси.
«Серце моє! доле моя!
Розкрий карi очi!
Подивися, усмiхнися!
Не хочеш? не хочеш!»
Плаче, пада коло неї,
Розкрива, цiлує
Мертвi очi. «Подивися!..
Не чує, не чує!»
Лежить собi на пiсочку,
Бiлi рученята
Розкидала; а за нею
Стара люта мати:
Очi вивело iз лоба
Од страшної муки;
Втеребила в пiсок жовтий
Старi синi руки.
Довго плакав рибалонька:
«Нема в мене роду,
Нема долi на сiм свiтi,—
Ходiм жити в воду!»
Пiдняв її, поцiловав...
Хвиля застогнала,
Розкрилася, закрилася —
i слiду не стало...
З того часу ставок чистий
Зарiс осокою;
Не купаються дiвчата,
Обходять горою;
Як угледять, то хрестяться
i зовуть заклятим...
Сумно-сумно кругом його...
А вночi, дiвчата,
Випливає з води мати,
Сяде по тiм боцi;
Страшна, синя, розхристана
i в мокрiй сорочцi,
Мовчки дивиться на сей бiк,
Рве на собi коси...
А тим часом синя хвиля
Ганнусю виносить.
Голiсiнька, стрепенеться,
Сяде на пiсочку...
i рибалка випливає,
Несе на сорочку
Баговиння зеленого;
Поцiлує в очi —
Та i в воду: соромиться
На гнучкий дiвочий,
На стан голий подивиться.
i нiхто не знає
Того дива, що твориться
Серед ночi в гаї.
Тiлько вiтер з осокою
Шепче: «Хто се, хто се
Сидить сумно над водою,
Чеше довгi коси?»
С.-Петербург,
декабря 8, 1841 року


Песня караульного у тюрьмы

Из драмы «Невеста»
Старый гордый воевода
Ровно на четыре года
Ушел на войну.
И дубовыми дверями,
И тяжелыми замками
Запер он жену.
Старый, стало быть, ревнивый,
Бьется долго и ретиво.
Кончилась война,
И прошли четыре года.
Возвратился воевода.
А жена? Она
Погрустила и решила:
Окно в двери превратила.
И проходит год —
Пеленает сына Яна
Да про старого про пана
Песенку поет:
«Ой баю, баю, сын мой, Ян мой милый!
Когда б воеводу татары убили,
Татары убили или волки съели!
Ой баю, баю на мягкой постели».
[Грудень 1841,
С.-Петербург]


Слепая

Поэма
«Кого, рыдая, призову я
Делить тоску, печаль мою?
В чужом краю кому, тоскуя,
Родную песню пропою?
Угасну, бедный, я в неволе!
Тоску мою, печаль мою
О прежней воле, прежней доле
Немым стенам передаю.
О если б стон моей печали
И звук заржавленных цепей,
Святые ветры, вы домчали
На лоно родины моей
И в мирной куще повторили,
Где мой отец и мать моя
Меня лелеяли, любили!
А братья? Грешная семья!
Иноплеменникам за злато
От стад, елея и вина
Родного продали вы брата,
Как на заклание овна.
О боже, боже Иудеи,
Благий творителю земли,
Не наказуй родных злодеев,
А мне смирение пошли!»
Такую песню тихо пела,
Сердечной грусти предана,
Слепая нищая; она
У барского двора сидела
У незатворенных ворот.
Но из ворот никто не йдет,
Никто не едет,— опустели
Хоромы барские давно;
Широкий двор порос травою;
Село забвенью предано;
С патриархальной простотою,
С отцовской славою святою
Забыто все. Село молчит;
Никто села не посетит,
Не оживит его молвою.
Как у кладбища, у ворот
Сидит скорбящая слепая
И псальму грустную поет.
Она поет, а молодая
Дочь несчастливицы моей
Головкой смуглою прильнула
К коленам матери своей;
Тоски не ведая, заснула
Сном непорочной простоты.
В одежде грубой нищеты
Она прекрасна; полдень ясный
Моей Украины прекрасной
Позолотил, любя, лелея,
Свое прекрасное дитя.
Ужели тщетно пролетят
Дни упоения над нею
И светлой радостью своею
Ея тоски не усладят?
Она прекрасна, мать калека —
Кто будет ей руководить?
Придет пора, пора любить,
И злое сердце человека
Ея любви не пощадит.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . невинным сном
Оксана спит, а мать слепая,
Уныло-тихо напевая,
И каждый шорох сторожит.
И если ветер, пролетая,
Упавший лист пошевелит,
Она немеет, и дрожит,
И робко к сердцу прижимает
Свое единое дитя,
Свою единую отраду,
Незрящей памятью следя
Давно минувших дней усладу
Печальной юности своей.
Она изведала людей!
И у забытой сей ограды
Они ее не пощадят;
Они готовы растерзать
Ея дряхлеющие руки...
Для их невнятен стон разлуки,
Чужда им матери любовь.
Они твердят — закон таков:
«Не должно в прахе пресмыкаться
И подаянием питаться
Прекрасной юной сироте;
И мы ее оденем златом,
Внесем в высокие палаты
И поклонимся красоте,
Раскроем мир иных видений,
Иных страстей высокий мир.
Потом... потом...» И ваш кумир,
Богиня ваших поклонении,
От фимиама упилась
И закоптела от курений;
А ваша мудрость отреклась
От обещанья; горстью злата,
Великодушно бросив ей,
Затмили блеск ея очей.
И вот она в грязи разврата,
Во славу дряхлых ваших дней,
Перед толпою черни пьяной
Пьет кубок ......
И запивает сердца раны.
Не вы виновны, но она!
Вы дали все, что должно было
Наложнице презренной дать.
А сон девичий обновили,
А возвратили ль благодать
Ея невинных помышлений?
Ея невинную любовь,
И радость тихих упоений,
И целомудренную кровь
Вы обновили ль? Не могли!
Но, чада грешные земли!
Вы дали ль ей восторг объятий
Родного, милого дитяти,
Кому бы, бедная, она
Себя в сей мир переливала
И тайну жизни открывала,
Сердечной грусти предана?
Развратной, бедной вашей кровью
Вы не могли ей повторить
Восторги девственной любови;
Ея пустили вы влачить
Остаток дней в мирской пустыне;
И о родном, едином сыне
Ей не придется получить
Отрадной весточки сдалека.
Чужие дети напоят
Ее в предсмертный час жестокий,
И одинокий гроб с упреком
Чужие дети понесут.
Но если ей судьба судила,
Чтобы родимая рука
Очи уснувшие закрыла,
Тесна ее тогда могила,
Постеля вечная жестка!
Ея малютка за позором
Безмолвно по миру пойдет,
И в светлый праздник у забора
Яичко красное возьмет,
И со слезами и укором
Свою родную помянет.
Осенний полдень, полдень ясный
Родимой, милой той земли,
Мои где годы расцвели,
Где так напрасно, так несчастно
В недоле бедной протекли,—
Осенний полдень, полдень ясный,
Как друга юности, любя,
Чужими звуками тебя
Позволь приветствовать, прекрасный!
Ты тот же тихий, так же милый,
Не знаешь времени,— а я!
Не то я стал, что прежде было,
И путь унылый бытия,
И ноша тяжкая моя
Меня ужасно изменили.
Я тайну жизни разгадал,
Раскрыл я сердце человека,
И не страдаю, как страдал,
И не люблю я: я калека!
Я трепет сердца навсегда
Оледенил в снегах чужбины.
И только звуки Украины
Его тревожат иногда.
Как эхо памяти невинной,
В их узнаю мою весну,
Мои унылые досуги,
И в их я таю, в их тону.
И сердца тяжкие недуги,
Как благодатною росой,
Врачую ими, и молюся,
И непритворною слезой
С моей Украиной делюся.
Но глухо все в родном краю!
Я тщетно голос подаю,
Мне эха нету из дубровы
Моей козачки чернобровой.
Там все уснуло! Пустота
Растлила сердце человека,
И я на смех покинут веком —
Я одинокий сирота!
Осенний полдень, догорая,
Поля нагие освещал,
И лист увядший, опадая,
Уныло грустное шептал
О здешней жизни человеку.
Такой порой моя калека,
Слепая нищая моя,
И дочь красавица ея —
Она спала, а мать сидела
И тихо, грустно тихо пела,
Как пел Иосиф про свой род,
Сидя в египетской темнице.
А в поднебесье вереницей
С дубров украинской земли
На юг летели журавли.
Чему ж бы ей, как вольной птице,
Туда, где лучше, не лететь
И веселее не запеть?
Какая тайна приковала
К жилищу мрачной тишины
Своей сердечной глубины
Она еще не открывала
Ни даже дочери своей;
Она лишь пела и грустила,
Но звуки дочерних речей
В ней радость тихую будили,
Быть может, прежних светлых дней.
Или ограда и тополи,
Что грустно шепчут меж собой,
Свидетели минувшей доли,
Или дубовый пень сухой,
Плющом увянувшим повитый,
Как будто временем забытый,
Ея свидетель? Все молчит!
Она поет, она грустит
И в глубине души рыдает,
Как будто память отпевает
О днях минувших, молодых,
О прошлых радостях святых.
И эти звуки выходили
Из сердца бедного ея,
И в этих звуках много было
Ея земного бытия.
И в сотый раз она кончала
Псалом невольничий глухой,
Поникла смуглой головой,
Вздохнула тяжко и сказала:
«Ах, песня, песня, песня горя,
Ты неразлучная моя,
В моем житейском бурном море
Одна ты тихая струя!
Тебя, и день и ночь рыдая,
Я всякий час пою, пою,
И в край далекий посылаю
Тебя, унылую мою!
Но ветер буйный, легкокрылый
Что прежде весело летал,
Теперь так тихо, так уныло,
Как будто друга потерял,
Как будто люди научили,
Чтобы не слушал он меня
И не домчал он в край далекий
Тебя, унылая моя!
Не видя вас, не зная дня
В моей печали одинокой,
Чем оскорбить я вас могла?
Что я вам сделала? Любила,
За ваши грешные дела
Творца небесного молила,
Молила, плакала... А вы
В моей тоске, в моей печали,
Как кровожаждущие львы,
Упреком сердце растерзали,
Растлили ядом мою кровь,
И за молитвы, за любовь
Мое дитя, мое родное,
Тяжелым словом понесли,
И непотребницей слепою
Меня со смехом нарекли!
Я вам простила, я забыла,
Я вашей славы не взяла,
Я подаянием кормила
Мое дитя!» И залилась
Слезами, горькими слезами.
Она рыдает, а Оксана
Раскрыла черные глаза:
Скорбящей матери слеза
Прервала сон отроковицы;
С улыбкой черные ресницы
Она закрыла. «Какой сон
Смешной и глупый, и как живо...»
И раскраснелася стыдливо,
Сама не зная отчего.
«Как холодно, а ты все плачешь!
Уж скоро вечер; для чего
Ты мне печали не расскажешь?
И я бы плакала с тобою,
А то...» — И хлынули рекою
Слезы невинной красоты.
«И ты заплакала... Прости,
Что о моих сердечных ранах
Я не беседую с тобой,
Я скоро плакать перестану,
Моею тяжкою слезой
Я не прерву твой сон прекрасный,
И о судьбе моей несчастной
Узнаешь ты не от меня.
Тебе расскажут злые люди,
Они тебя не пощадят,
И много, много горя будет.
А горе даром не пройдет.
Озлобит сердце пустотою,
Оно возьмет любовь с собою
И все наилучшее возьмет.
Не плачь, Оксано!» И, рыдая,
Она Оксану утешает:
«Не плачь, дитя мое, усни!
Ты рано плакать начинаешь;
Придет пора твоей весны,
И тайну слез моих узнаешь;
Свои прольешь, прольешь одна,
Одна, бездомной сиротою,
И будет то моя вина,
Что не разделишь...» — «А с тобою?
Разве тебя я не люблю!
Ах, мне с тобой и горе любо,
Я все с тобою разделю.
Не понесу я чужим людям
Мою сердечную слезу,—
К тебе на грудь я принесу.
Только не плачь! Делись со мною
Своею тяжкою тоскою.
Не плачь одна, откройся мне,
И будет легче. Ах, послушай
О том, что видела во сне,—
Я расскажу тебе.
Чаще, гуще
Как будто лес, а мы вдвоем
Так наобум себе идем.
Потом темно, потом светло.
Потом гляжу — тебя не стало;
Я—ну бежать, кричать, устала,
Села и плачу. Вдруг село;
Большая улица, большая;
И я по улице иду.
Мне грустно так, тоска такая,
Я спотыкаюсь, упаду.
Мне тяжело, мне давит грудь,
А люди смотрят и смеются.
Мне больно стало, а взглянуть
Я будто на людей боюся.
Потом отаман мне кричит:
«Вот я тебя!» Я испугалась,
И ну бежать— Бегу... упала.
А сын отамана стоит
Как будто, грустный, над водою
И тихо машет мне рукою.
Вот я к нему и подошла,
А он схватил меня руками.
«Зачем в лесу ты не жила?
Зачем ты в поле не росла? —
Такими он сказал словами.—
И мне нельзя тебя любить,
Нельзя с тобою мне венчаться:
Над нами будут все смеяться,
А без тебя мне скучно жить.
Я утоплюся»,— он сказал
И так меня поцеловал!
Не так, как ты... И я проснулась.
Не правда ли, мудреный сон?
Должно быть, худо значит он.
Или не худо — ты не знаешь?
Мне страх как хочется узнать.
О чем же снова ты вздыхаешь?
Или боишься рассказать,
Что значит сон? Ах, расскажи!
Ну, что же делать? Если худо —
Мы в лес уйдем и будем жить
С тобой вдвоем, и будет любо
С тобою вместе мне грустить.
Ну, что ж? Расскажешь?» — «Да,— сказала,
Вздохнув, слепая,— рассказать
Тебе должна я. Я устала,
Устала горе выливать
Неразделенными слезами.
Тебе уже пятнадцать лет.
Твой сон зловещий, сон ужасный.
Ты встретишь горестный привет
Своей весне, своей несчастной!
Не вспоминай меня, прости —
И на просторе, и на воле
С унылым ветром погрусти,
Как я грустила, тосковала,
Мою вседневную печаль
Как я лишь ветру поверяла,
Но и ему меня не жаль;
Он даже слез сушить не хочет,
А их так много сердце точит.
Оксано, выслушай меня
И помолись душой незлобной
Пречистой деве в час прискорбный
И за его, и за меня.
Неправдой люди все живут,
Ты их не слушай! Сказкой злою
Они мой жребий понесут
И посмеются над тобою.
И ты не будешь правды знать;
На суд ты будешь призывать
Свою родную,— а ты знаешь,
Что слезы горько проливать,
Коли вины своей не знаешь.
Узнай же все: всю жизнь мою
Я расскажу, не потаю,
С ея весельями и мукой,
Да будет для тебя наукой!
Своих родных не знала я,
В чужой семье я вырастала,
Чужая добрая семья
Меня любила. Я слыхала,
Когда я стала вырастать,
Что мать родная, умирая,
Просила их не покидать —
Меня, малютку, покидая.
Но кто она, ее как звали,—
Потом узнать я не могла.
И я росла себе, росла;
Меня сироткой называли,
Потом красавицей слыла;
Меня любили, и ласкали,
И даже сватали. Но я...
Ах, знать, моя такая доля!
Перед людьми гордилась я
Своей красою. Свою волю,
Девичью волю, берегла.
Как тяжко люди отплатили!
Недолго косу я плела —
Ее накрыли. Вот как было.
Весною умер дидыч старый,
А летом дидыч молодой
В село приехал. Злые чары
Он из Московщины с собой
Привез, красавец, для меня;
И я веселье разлюбила,
И Маковеевого дня
Я не забуду до могилы.
Как ясно солнышко светило,
Как закатилося... и ночь!
Мое дитя! моя ты дочь!
Не обвиняй меня, несчастной,—
Я стыд и горе понесла!
И Маковеев день ужасный,
И день рожденья прокляла.
Мы были в поле, жито жали;
Окончив жатву, шли домой;
Подруги пели и плясали,
А я с распущенной косой,
В венке из жита и пшеницы
Вела перед, была царица.
Нас встретил дидыч молодой.
Никто так мной не любовался.
Я трепетала, тихо шла,
А он смотрел и улыбался.
О как я счастлива была!
Какою сладкою мечтою
Забилось сердце у меня...
На третий день... О мой покою!
Зачем покинул ты меня?
На третий день... и я в палатах
Была, как пани на пиру.
Недолго я была богата.
Зимою рано поутру
Проснулась я,— все пусто было,
И сердце холодом заныло,
А слуги... бог им судия!
С насмешкой выгнали меня
И двери заперли за мною.
Я села здесь, под этим пнем,
И долго плакала... Потом
Едва протоптанной тропою
В село забытое пошла
И долю горшую нашла:
Меня и в хату не пустили,
Все посмеялись надо мной
И хусткой черною, простой
Косу шелковую накрыли.
И я, рыдая, из села
Иной дорогою пошла
В село чужое. Ах, Оксано!
И в шитом шелковом жупане,
И в серой свыти люди злы!
Я из села в село ходила,
А горе шло передо мной.
Я горько плакала, молилась,
И все смеялись надо мной.
Покрыткой, дурой называли,
И даже нищие чуждались.
Во всей Украине родной
Мне места не было одной.
В лесу дремучем, в чистом поле
Я не боялась ночевать:
Там без свидетелей, на воле
Могла свободно петь, рыдать.
А песня горе облегчает,
Хоть и унылая она.
Спасибо, нищая одна,
Такая же, как я, слепая,
Меня учила песню петь;
И я пою ее, рыдая,
И до могилы буду петь.
Дитя мое! Моя Оксано!
Я скоро плакать перестану,
Запомни песню ты мою
И пой ее, как я пою,—
Она умалит сердца рану.
Пришла и красная весна,
Запели пташки, все проснулось,
Все засмеялось — я одна
Святой весне не улыбнулась...
Она мне слезы принесла.
Занемогла я на дороге,
Кой-как до хутора дошла...
И ты на хуторе убогом
Узрела милый божий свет.
О, сколько радостей у бога
Для наших слез, для наших бед!
Твой первый звук... Ах нет, не стану..
Нет... Поцелуй меня, Оксано!
Я не умею рассказать
Про ту святую благодать,
Что только матери избранной
Душою можно понимать,—
То выше счастия людского.
И как несчастлива, убога
Жена бесплодная... С тобой
Мне снова счастье возвратилось,
Я любовалася весной,
Цветы я снова полюбила,
Цветы я снова берегла.
С восходом солнца я вставала.
Ты на груди моей спала.
Никем не видима, бывало,
Прокрадусь в лес, найду цветок
И сяду у цветка с тобою.
Ты тихо спишь, а он цветет,
И я гордилася тобою
Пред распускавшимся цветком.
Бывало, я сорву тайком
Листочек розовый, румяный
И тихо, тихо положу
Тебе на щечку... погляжу
И оболью тебя слезами.
Была ты розовей цветка
И утренней зари румяней.
Так мне господь добро творил
В тебе и розовых листках.
Но... как тебя ни забавляла,
Какие песни ни певала,
Как ни играла я с тобой,
А злая доля шла за мной.
Я не могла тобой гордиться:
Мне было не с кем поделиться
Твоею детскою красой.
Ты слово «мамо» лепетала,
Но слова лучшего не знала,
Как и теперь не знаешь ты.
Я не могла с тобой идти
Через село; я не стыдилась —
Пусть люди смотрят, как хотят!
Я стыд любовью заменила.
Тебе боялась показать,
Как дети меж собой играют,
Боялась видеть, как дитя
Отца усталого ласкает.
Так время шло; ты вырастала,
И любо было мне смотреть,
Когда ходить ты начинала.
Но горе горькое терпеть
Судил господь мне до могилы
За юность грешную мою.
Свет гаснуть стал... О боже милый!
Я над могилою стою,
Пошли мне мудростью своею
Взглянуть на милый божий свет,
Проститься с грешною землею,
Хотя на место посмотреть,
Где я усну, усну навеки!
. . . . . . . . . . . . . .
И я ослепла. Слезы-реки,
Молитвы теплые — ничто,
Ничто творца не умолило;
И все, что душу веселило,
Как будто в гробе заперто.
Потом что было, я не знаю:
Смеялись люди или нет.
Мои беды воспоминая,
Мне только жаль, что божий свет
Не скрылся в юности беспечной;
Тогда б не знала ничего:
Ни сладкой доли скоротечной,
Ни даже сердца своего.
Теперь к печали бесконечной
Пристала горшая печаль.
Ты хороша собой, Оксано,
Я это знаю, и мне жаль —
Твой сон недобрый очень рано
Тебе приснился».
Оксана
Разве он
Какое зло нам предвещает?
Слепая
Он для меня всех бед страшнее,
А для тебя еще ужасней.
И ты погибнешь от людей,
Как я погибла. Ты не знаешь,
Что скоро встретишь между ими
Змию, ужасную змию!
И ты пойдешь за нею следом,
Покинешь голову мою,
Как я покинула, забыла
Меня вскормившую семью.
Оксана
Ведь ты не знала, что так будет,
Что насмеются злые люди,
Что он недобрый человек,
Что он покинет. Мамо, мамо!
Ты говорила все такое,
Что страшно стало. Где же он,
Мой злой отец? Ты говорила,
Что здесь увижу я его.
И сколько лет уже с тобою
Сижу я здесь — его все нет.
Он не приедет, он покинул:
Тебя он, видно, не любил.
Зачем же ты его любила?
Уйдем из этого села —
Мне страшно стало...
Слепая
Ах, Оксано!
Куда уйдем мы от людей?
Где твою молодость укрою?
А он приедет... и тогда,
Тогда спокойно я умру.
Слепая грустно замолчала.
Оксана с детскою тоской
К ней на колени тихо клала
Головку смуглую свою.
«Усни, Оксано! — говорила.—
Я тихо песенку спою,
Спою любимую твою,
Как братья брата продавали
В чужую, дальнюю страну».
И отходящую ко сну,
Лелея, нежно целовала,
Читая тихо сей псалом:
«Храни тебя, святая дева,
От злых напастей, бурь земных!
Да будет сон твой сладок, тих,
Как непорочные напевы
Небесных ангелов святых!
Да не дерзает искуситель
В сердечну храмину войти,
И по терновому пути
Да волит ангел-охранитель
На лоно рая привести.
Храни тебя, святая Дева,
От злых напастей, вражьих кои,
Свой найбожественный покров
Пошли тебе, святая дева,
Мое дитя, моя любовь!»
Наутро юная Оксана,
Как утро осени в тумане,
Скорбя невинною душой,
У ног страдалицы слепой
Уныла, бледная сидела.
Слепая ту же песню пела,
И тот же в сердце непокой!
Не скоро дни текут над ними,
Не ясно солнышко горит.
Пришла весна, и двор пустынный
Вдруг оживился, все кипит
Веселой жизнью, как бывало.
Приехал дидыч на покой.
Чету страдалиц разлучили:
Оксана в доме заперта,
А одинокую слепую
Одеть велели и прогнать
С наказом строгим: не шататься
Вокруг господского двора.
И рада, бедная, была,
Что так сбылося, как мечтала.
«Теперь,— так думала слепая,—
Теперь Оксаночка моя
Укрылася от непогоды,
Будет счастливою...» И шла
С любимой песней из села,
Из обновленного села,
Моля небесную царицу,
Да благо дщерино хранит.
. . . . . . . . . . . . . .
Оксана грустная сидит
В роскошно убранной светлице,
Одета бархатом, парчой,
И не любуется собой
Перед большими зеркалами.
Проходят месяцы за днями;
Как панне, все готово ей,
И ходит сторож у дверей.
Сам дидыч сласти ей приносит,
Дарит алмазом, жемчугом
И на коленях ее просит
Не звать ни паном, ни отцом.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Зачем все это?! И рыдала...
Запел весною соловей,
Запел не так, как он, бывало,
Поет пред утренней зарей,
Когда малюточка Оксана,
Пока покоилось село,
Шалашик делает с бурьяну,
Чтоб маму солнце не пекло,—
Когда ходила умываться
Она в долину, и потом
Барвинком, рутой наряжаться,
И ненароком повстречаться
С черночупринным козаком.
Печальный вечер ночь сменила
Еще печальней. Тяжко ей,
Она сидела и грустила
О прошлой бедности своей,
И слышит: песню за оградой
Знакомый голос ей поет
Печально, тихо:
«Текла речка в чистом поле,
Орлы воду пили;
Росла дочка у матери,
Козаки любили.
Все любили, все ходили
И все сватать стали,
И одного между ими
Козака не стало.
Куда скрылся, дивилися,
И никто не знает.
Поселился в темной хатке
За тихим Дунаем».
Оксана молча трепетала,
Ей каждый звук рождал мечту.
«Он не забыл,— она шептала,—
Он не покинет сироту...»
За каждым звуком вылетает
Из сердца черная тоска,
Она себя воображает
Уже в объятьях козака.
Уже за садом, за оградой,
Уже на поле... воля... рай...
. . . . . . . . . . . . . .
«Держи, держи! Лови, стреляй!» —
Раздался хриплый голос пана,
И выстрел поле огласил.
«Убили! — вскрикнула Оксана.—
Убили! Он меня любил.
Любил!..» И замертво упала.
То был не сон. То пел козак,
Удалый, вольный гайдамак.
Оксана долго дожидала
Любимца сердца своего
И не дождалася его.
Отрадный звук не повторился,
Надежды вновь не прошептал,
Он только снился, часто снился,
И юный разум разрушал
Мечтой бесплодною.
«Птицы вольные, сестрицы,
Полетите в край далекий,
Где мой милый, кароокий,
Где родная край дороги!
Болят руки, болят ноги,
А я долю проклинаю
С поля воли дожидаю!»
Так пела бедная Оксана
Зимой в светлице у окна.
Неволя стерла цвет румяный,
Слезою смылась белизна.
«Быть может, здесь,— она шептала,
Зимой проснулась мать моя,
А я... дитя ее... а я...»
И, содрогаясь, замолчала.
Темнело поле, из тумана
Луна кровавая взошла;
Взглянула с трепетом Оксана
И быстро молча отошла
От неприветного окна,
Страшась кровавого светила.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Завыли псы, рога трубили,
И шум, и хохот у ворот —
Охота с поля возвратилась,
И пан к страдалице идет
Бесстыдно пьяный...
Слепая, бедная, не знала
Недоли дочери своей,
С чужим вожатым спотыкалась
Меж неприязненных людей.
Ходила в Киев и Почаев
Святых угодников молить
И душу страстную, рыдая,
Молитвой думала смирить.
И возвратилася зимою
В село страдания тайком.
Сердце недобрым чем-то ныло,
Вещало тайным языком
Весть злополучия и горя.
Со страхом в сердце и тоскою
Тихонько крадется она
Давно изведанной тропою;
Кругом, как в гробе, тишина;
Печально бледная луна
С глубокой вышины сияла
И белый саван озаряла
На мертвой грешнице земле.
И вдруг открылася вдали
Картина страшная пожара.
Слепая, бедная, идет,
Не видя наших зол и кары,
И очутилась у ворот,
Весною кинутых. О боже!
Что она слышит? Треск, и гром,
И визг, и крик, и гул протяжный,
И жаром хлынуло в лицо.
Она трепещет. Недалеко
Вдруг слышит голос... Боже мой!
Чей это голос ты узнала?
Узнала... страшно... то Оксана!
На месте том, где столько лет
Они вдвоем, грустя, сидели,
Она, несчастная, сидит;
Едва одетая, худая,
И на руках, как бы дитя,
Широкий нож в крови качает.
И страшно шепчет:
«Молчи, дитя мое, молчи,—
Пока спекутся калачи,
Будем медом запивать,
Будем пана поминать».
(Поет).
«А у пана два жупана,
А третяя свыта,
За то пана
Утром рано
В дуброве убито.
А убили гайдамаки,
Жупаны делили:
Тому жупан, тому жупан,
А третьему свыта.
И остался без свыты пан,
В снег белый зарытый.
Ай да и гайдамаки!»
Слепая
Оксано! Где ты?
Оксана
Ах, молчи!
Дай убаюкать мне сынка!
(Поет).
«Баю, баю, дитя мое,
В дремучем лесу,
А я тебе с поля волю,
Долю принесу.
Баю, баю, дитя мое,
Во сыром бору,
А я пойду погуляю,
Ягод наберу.
Баю, баю, дитя мое,
Край битой дороги,
Переломят люди руки
И белые ноги.
Баю, баю, дитя мое,
У гробу дубовом,
Полиняют кари очи
И черные брови.
Усни, дитя, усни, дитя,
Усни ты навеки,
А я одна на базар пойду,
У жида крови наточу
И тебя полечу».
А... уснул! Теперь возьми.
У! какой черный... посмотри!
Слепая
Оксано! Где ты? Что с тобою?
Оксана
(быстро подходит к ней)
А ты где ходишь? Посмотри,
Какой веселый пир у пана!
Да пан не будет пировать —
Я уложила его спать.
Тебя одной недоставало.
Я подожгла, пойдем плясать.
(Поет и медленно пляшет).
«Гой, гой, не беда!
Слезы тоже вода,
Слезы гасят печаль,
А печали мне жаль,
Жаль мне грусти моей,
Жаль подруги моей,
Моей черной тоски».
Моей... моей... Ах нет, не то...
Теперь так весело, светло,
А я как будто на поклонах.
(Поет и пляшет).
«Посеяла лебеду на беду,
А долина калиною поросла;
А у меня, красавицы,
Змии-серьги в ушах.
Через плечи висят,
И шипят, и шипят.
Козак верно любил,
Козак серьги дарил.
Мать в могиле спала,
А я, знай себе, шла.
Шла дорогой большой;
А за мной, все за мной
По четыре, по три
Косари, косари,
Бурьян косят, поют...»
Слепая
Оксано бедная, молися,
Молися богу, ты поешь
Все песни страшные такие!
Оксана
А ты смеяться, мамо, хочешь?
Э, полно, мамо, столько лет
Ты хохотала, я смеялась, —
Поплакать можно одну ночь.
Слепая
Дитя мое, моя ты дочь!
Опомнись, грех тебе, Оксано,
Ты насмеялася.
Оксана
Кто? Я?
Не насмеялася! Смотри,
Смотри, как падают стропила.
Гу!.. гу!.. гу!.. Ха-ха-ха-ха!
Пойдем плясать, его уж нет,
Он не разлучит нас с тобою.
(Поет и пляшет).
«По дороге осока,
А в болоте груши,
Полюбила козака,
Запродала душу.
А козак
Так и сяк,
Не любил,
Задушил,
В сыру землю зарыл.
В темной хате сырой
Спать ложилась со мной
Ведьма черная.
И смеялася,
Обнималася,
Ела, грызла меня,
Подложила огня,
И запела, заплясала,
И скакала, и кричала:
Жар, жар, жар!
Через яр
На пожар.
Все слеталися,
Любовалися
И смеялися:
Хи-хи-хи, тра-ла-ла-ла,
Не осталось ни кола.
Смоляная черту свечка!
Через яр идет овечка.
Не ходи, козак, в дуброву,
Не ходи, Ивашечко,
Торною дорожкою,
Не носи гостинчики
Змии, черной гадине!
Чародейка лютая
Сотрет брови черные,
Выжжет очи карие».
Слепая
Опомнись, дочь моя, Оксано!
Ты все недоброе поешь;
Пойдем в село: здесь страшно стало!
Оксана
Пойдем в село, здесь душно мне,
Я босиком, как на огне,
На розовом снегу танцую.
Пойдем в село, переночуем.
А кто нас пустит ночевать?
Ведь люди, знаешь, нас боятся;
Пойдем мы в лес волков ласкать;
Ведь люди врут, что волки злятся,
Волки нас любят — право, так!
А помнишь, ты мне говорила...
Ах, нет... не то... постой, забыла!
Я все забыла... Мой козак,
Мой кароокий... Я любила,
И он, козак, меня любил,
И темной ночью он ходил
В зеленый сад, где я гуляла.
Ах, как там весело бывало!
Как он, лаская, целовал,
Какие речи он шептал!
Ты так меня не целовала,
Как он, мой милый, дорогой,
Мой ненаглядный, мой сердечный!
. . . . . . . . . . . . . . . .
Ты говорила, он не злой;
А он, твой пан, бесчеловечный,
Твой пан-палач его убил
За то, что я его любила,
За то, что он меня любил.
Злодей, в железа заковал.
Об этом я не говорила
С тобою даже. Он пропал...
Пропал без вести, как пропала
Моя девичая краса.
А ты слыхала чудеса?
Он в гайдамаках атаманом
И этот нож мне подарил.
Он приходил...
Слепая
Пойдем скорее!
Веди меня!
Оксана
Куда вести?
В болото, в лес? Постой, постой!
Я поведу тебя в село,
Где все бурьяном поросло,
Где вместо хат кресты, могилы,
Где поселился друг мой милый
В светелке темной и сырой.
Слепая
Пойдем скорее. Бог с тобой!
Перекрестися!
Оксана
Я крестилась,
Я горько плакала, молилась,
Но бог отверг мои кресты,
Мои сердечные молитвы.
Да, он отверг. А помнишь ты?
Нет, ты не помнишь, ты забыла.
А я так помню: ты учила
Меня, малютку, кровь сосать
Да О т ч е н а ш еще читать.
Слепая
Оксано, боже мой, молись,
Ты страшно говоришь!
Оксана
Да, да.
Я страшно говорю, так что же!
Ты не боялася сидеть
Осенней ночью у забора
И просидела двадцать лет,—
Пойдем опять туда сидеть.
Пойдем же, мамо, будем петь,
Пока народ не пробудился.
И будем петь, как снарядился
Козак с ордою воевать,
И как покинул он дивчину,
И как другую полюбил.
Ведь это весело — покинуть
В чужой далекой стороне
Листок с любистка на огне.
(Поет тихо).
«Плыви, плыви, лодочка, за Дунай;
За Дунаем погуляю, молода,
С козаками-молодцами мертвыми,
С козаками-мертвецами».
Чур меня! Чур меня! Чур меня!
Пойдем скорее. Ах, постой!
Я потеряла башмаки.
А башмаки ведь дорогие,
Да ноги жгли мне, все равно
Мне их не жаль, и босиком
Дойдем до гроба...
(Поет).
«Полетела пташечка
Через поле в гай,
Уронила перышко
На тихий Дунай.
Плыви, плыви, перышко,
Плыви за водой!..»
Я все молчала, все молчала,
А он шептал и целовал.
Сулил намисто с дукачами.
Зачем ты не велела брать?
Ведь им бы можно удавиться.
А знаешь что? Пойдем к реке
Купаться просто, и утонем,
И будем щуками в воде.
И пташкам воля в чистом поле,
И пташкам весело летать,
А мне так весело в неволе
Девичью молодость терять.
Я разве грешница какая?
Отраву, что ли, я варю?
Нет, я не грешница; ты знаешь,
Всему я верила, всему!
Но кто поверил моей вере?
Теперь не то. Летит, летит!
Нет, ты не вылетишь, проклятый,
Я задушу тебя! Держите —
Красный змий! Красный змий!
Он рассыпется... Потом...
Га! га! ги!..»
И, будто мщение живое,
Она, с распущенной косой,
С ножом в руках, крича летела
И с визгом скрылася в огне.
Вдруг крик пронзительный. Вздрогнула
Слепая молча и, крестясь,
«Аминь, аминь, аминь!» — шептала.
И крик сменил протяжный гул,
Стена упала, гул ревел
И смолк в долине безучастной,
Как в глубине души бесстрастной.
Пожар, лютея, пламенел.
Слепая, бедная, стояла
В дыму и пыли снеговой;
Она Оксаны дожидала
И с о с в я т ы м и у п о к о й
Невольно с трепетом шептала.
И не дождалася слепая
Своей Оксаночки; ушла
Из погорелого села,
Псалом любимый напевая:
«Кого, рыдая, призову я
Делить тоску, печаль мою?
В чужом краю кому, тоскуя,
Родную песню пропою?»
[1842, С.-Петербург]

Гамалiя

«Ой нема, нема нi вiтру, нi хвилi
iз нашої України;
Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуємо на чужинi.
Ой повiй, повiй, вiтре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши нашi сльози, заглуши кайдани
Та розвiй нашу тугу.
Ой заграй, заграй, синесеньке море,
Та пiд тими байдаками,
Що пливуть козаки, тiлько мрiють шапки
Та на сей бiк за нами.
Ой боже наш, боже, хоч i не за нами,
Неси ти їх з України;
Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо та й загинем».
Отак у Скутарi козаки спiвали,
Спiвали, сердеги, а сльози лились,
Лилися козацькi, тугу домовляли.
Босфор аж затрясся, бо зроду не чув
Козацького плачу; застогнав широкий
i шкурою, сiрий бугай, стрепенув,
i хвилю, ревучи, далеко-далеко
У синеє море на ребрах послав.
i море ревнуло Босфорову мову,
У Лиман погнало, а Лиман Днiпровi
Тую тугу-мову на хвилi подав.
Зареготався дiд наш дужий,
Аж пiна з уса потекла.
«Чи спиш, чи чуєш, брате Луже,
Хортице-сестро?» Загула
Хортиця з Лугом: «Чую, чую».
i Днiпр укрили байдаки,
i заспiвали козаки.
«У туркенi по тiм боцi
Хата на помостi.
Гай-гай! море, грай!
Реви, скелi ламай!
Поїдемо в гостi
До вашої мостi.
У туркенi у кишенii
Таляри, дукати.
Не кишенi трусить,
Не дукати лiчить –
Будемо гуляти,
Братiв визволяти.
У туркенi яничари
i баша на лавi.
Гой-ги, вороги!
Ми не маєм ваги!
Наш бенкет кровавий.
Наша воля й слава!»
Пливуть собi та спiвають,
Море вiтер чує;
Попереду Гамалiя
Байдаком гирує.
Гамалiю, серце млiє,
Сказилося море.
«Нехай казиться», – й сховались
За хвилi – за гори.
Дрiмає в гаремах, в садах Вiзантiя.
i Скутар дрiмає. Босфор клекотить,
Неначе скажений, то стогне, то виє.
Йому Вiзантiю хочеться збудить.
«Не буди, Босфоре, буде тобi горе,
Твої бiлi ребра пiском занесу,
У мул поховаю! – реве синє море. –
Хiба ти не бачиш, яких я несу
Гостей до султана?..» Так море спиняло
(Любимо завзятих усатих слав'ян).
Босфор схаменувся. Туркеня дрiмала,
Дрiмав у гаремi ледачий султан.
Тiлько у Скутарi, в тюрмi, не дрiмають
Козаки-сердеги. Чого вони ждуть?
По-своєму бога в кайданах благають,
А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.
«О милий боже з України!
Не дай пропасти на чужинi,
В неволi вольним козакам!
i сором тут, i сором там
Вставать з чужої домовини,
На суд твiй праведний прийти,
В залiзi руки принести
i перед всiми у кайданах
Стать козаковi…» – «Рiж та бий!
Мордуй невiру-бусурмана!» –
Кричать за муром. Хто такий?
Гамалiю, серце млiє,
Скутар скаженiє!
«Нехай казиться», – з твердинi
Кричить Гамалiя.
Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги.
Козацтво преться без ваги –
i покотились яничари.
Гамалiя по Скутарi
По пеклу гуляє,
Сам кайдани розбиває,
Братiв визволяє.
«Вилiтайте, сiрi птахи,
На базар до паю!»
Стрепенулись соколята,
Бо давно не чули
Хрещеної тiї мови.
i нiч стрепенулась.
Не бачила стара мати
Козацької плати.
Не лякайся, подивися
На бенкет козачий.
Темно всюди, мов у будень,
А свято чимале.
Не злодiї з Гамалiєм
Їдять нишком сало
Без шашлика. «Засвiтимо!»
До самої хмари
З щоглистими кораблями
Палає Скутара.
Вiзантiя пробуркалась,
Витрiщила очi,
Переплива на подмогу,
Зубами скрегоче.
Реве, лютує Вiзантiя,
Руками берег достає,
Достали, зикнула, встає…
i на списах в кровi нiмiє.
Скутар, мов пекло те, палає,
Через базари кров тече,
Босфор широкий доливає.
Неначе птахи чорнi в гаї,
Козацтво смiливе лiтає,
Нiхто на свiтi не втече;
Огонь запеклих не пече.
Руйнують мури, срiбло, злото
Несуть шапками козаки
i насипають в байдаки.
Горить Скутар, стиха робота,
i хлопцi сходяться, зiйшлись,
Люльки з пожару закурили,
На байдаки – та й поплили,
Рвучи червонi гори-хвилi.
Пливуть собi, нiби з дому;
Так, буцiм гуляють,
Та, звичайне, запорожцi,
Пливучи, спiвають.
"Наш отаман Гамалiя,
Отаман завзятий,
Забрав хлопцiв та й поїхав
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави здобувати,
iз турецької неволi
Братiв визволяти.
Ой приїхав Гамалiя
Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожцi,
Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалiя:
«Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А куренi килимами,
Оксамитом крити".
Вилiтали небожата
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом заспiвали:
"Слава тобi, Гамалiю,
На ввесь свiт великий,
На ввесь свiт великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужинi».
Пливуть собi, а з-за хвилi
Сонце хвилю червонить;
Перед ними море миле
Гомонить та клекотить.
«Гамалiю, вiтер вiє,
Ось-ось наше море!..»
i сховалися за хвилi –
Неначе за гори.

[Жовтень — перша половина
листопада 1842]

Тризна

На память 9-го ноября 1843 года.

Княжне Варваре Николаевне Репниной

ПОСВЯЩЕНИЕ

Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар господний, вдохнвенье,
Должно слезами поливать.
Для. вас понятно это слово!..
Для. вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихостройными речами
Мечты о рае пробудил.
Яготин,
11 ноября 1843

Души ваши очистивше в послуша-
нии истины духом, в братолюбии
нелицемерно, от чиста сердца друг
друга любите прилежно: порожде-
ни не от семени нетленна, но не
нетленна, словом живаго бога и
пребываюшего во веки. Зане всяка
плоть, яко трава, и всяка слава че-
ловеча, яко цвет травный: изсще
трава, и цвет ея отпаде. Глагол же
господень пребывает во веки. Се
же есть глагол, благовествованный
в вас.

Соборное послание первое
святаго апостола Петра, I, 22, 25
Двенадцать приборов на круглом столе,
Двенадцать бокалов высоких стоят;
И час уж проходит,
Никто не приходит;
Должно быть, друзьями
Забыты они.
Они не забыты,— в урочную пору,
Обет исполняя, друзья собрались,
И вечную память пропели собором,
Отправили тризну — и все разошлись.
Двенадцать их было; все молоды были,
Прекрасны и сильны; в прошедшем году
Наилучшего друга они схоронили
И другу поминки в тот день учредили,
Пока на свиданье к нему не сойдут.
«Счастливое братство! Единство любови
Почтили вы свято на грешной земле;
Сходитеся, други, как ныне сошлись,
Сходитеся долго и песнею новой
Воспойте свободу на рабской земле!»
Благословен твой малый путь,
Пришлец убогий, неизвестный!
Ты силой господа чудесной
Возмог в сердца людей вдохнуть
Огонь любви, огонь небесный.
Благословен! Ты божью волю
Короткой жизнью освятил;
В юдоли рабства радость воли
Безмолвно ты провозгласил.
Когда брат брата алчет крови —
Ты сочетал любовь в чужих;
Свободу людям — в братстве их
Ты проявил великим словом:
Ты миру мир благовестил;
И, отходя, благословил
Свободу мысли, дух любови!
Душа избранная, зачем
Ты мало так у нас гостила?
Тебе здесь тесно, трудно было!
Но ты любила здешний плен,
Ты, непорочная, взирала,
Скорбя, на суетных людей.
Но ангела недоставало
У вечного царя царей;
И ты на небе в вечной славе
У трона божия стоишь,
На мир наш, темный и лукавый,
С тоской невинною глядишь.
Благоговею пред тобою,
В безмолвном трепете дивлюсь;
Молюсь тоскующей душою,
Как перед ангелом молюсь!
Сниди, пошли мне исцеленье!
Внуши, навей на хладный ум
Хоть мало светлых, чистых дум;
Хоть на единое мгновенье
Темницу сердца озари
И мрак строптивых помышлений
И разгони, и усмири.
Правдиво, тихими речами
Ты расскажи мне все свое
Земное благо-житие
И научи владеть сердцами
Людей кичливых и своим,
Уже растленным, уже злым...
Скажи мне тайное ученье
Любить гордящихся людей
И речью кроткой и смиреньем
Смягчать народных палачей,
Да провещаю гимн пророчий,
И долу правду низведу,
И погасающие очи
Без страха к небу возведу.
И в этот час последней муки
Пошли мне истинных друзей
Сложить хладеющие руки
И бескорыстия елей
Пролить из дружеских очей.
Благословлю мои страданья,
Отрадно смерти улыбнусь
И к вечной жизни с упованьем
К тебе на небо вознесусь.
Благословен твой малый путь,
Пришлец неславленный, чудесный!
В семье убогой, неизвестной
Он вырастал; и жизни труд,
Как сирота, он встретил рано;
Упреки злые встретил он
За хлеб насущный... В сердце рану
Змея прогрызла... Детский сон
Исчез, как голубь боязливый;
Тоска, как вор, нетерпеливо,
В разбитом сердце притаясь,
Губами жадными впилась
И кровь невинную сосала...
Душа рвалась, душа рыдала,
Просила воли... ум горел,
В крови гордыня клокотала...
Он трепетал, он цепенел...
Рука, сжимаяся, дрожала...
О, если б мог он шар земной
Схватить озлобленной рукой
Со всеми гадами земными;
Схватить, измять и бросить в ад!..
Он был бы счастлив, был бы рад.
Он хохотал, как демон лютый,
И длилась страшная минута,
И мир пылал со всех сторон;
Рыдал, немел он в исступленье,
Душа терзалась страшным сном;
Душа мертвела,— а кругом
Земля, господнее творенье,
В зеленой ризе и в цветах,
Весну встречая, ликовала.
Душа отрадно пробуждалась,
И пробудилась... Он в слезах
Упал и землю лобызает,
Как перси матери родной!..
Ом снова чистый ангел рая,
И на земле он всем чужой.
Взглянул на небо: «О, как ясно,
Как упоительно-прекрасно!
О, как там вольно будет мне!..»
И очи в чудном полусне
На свод небесный устремляет,
И в беспредельной глубине
Душой невинной утопает.
По высоте святой, широкой
Платочком белым, одинока,
Прозрачна тучка в даль плывет.
«Ах, тучка, тучка, кто несет
Тебя так плавно, так высоко?
Ты что такое? и зачем
Так пышно, мило нарядилась?
Куда ты послана и кем?..»
И тучка тихо растопилась
На небе светлом. Взор унылый
Он опустил на темный лес...
«А где край света, край небес,
Концы земли?..» И вздох глубокий,
Недетский вздох, он испустил;
Как будто в сердце одиноком
Надежду он похоронил.
В ком веры нет — надежды нет!
Надежда — бог, а вера — свет.
«Не погасай, мое светило!
Туман душевный разгоняй,
Живи меня твоею силой
И путь тернистый, путь унылый
Небесным светом озаряй.
Пошли на ум твою святыню,
Святым наитием напой,
Да провещаю благостыню,
Что заповедана тобой!..»
Надежды он не схоронил,
Воспрянул дух, как голубь горний,
И мрак сердечный, мрак юдольный
Небесным светом озарил;
Пошел искать он жизни, доли,
Уже прошел родное поле,
Уже скрывалося село...
Чего-то жаль внезапно стало,
Слеза ресницы пробивала,
Сжималось сердце и рвалось.
Чего-то жаль нам в прошлом нашем,
И что-то есть в земле родной...
Но он, бедняк, он всем не свой,
И тут, и там. Планета наша,
Прекрасный мир наш, рай земной,
Во всех концах ему — чужой.
Припал он молча к персти милой
И, как родную лобызал,
Рыдая, тихо и уныло
На путь молитву прочитал...
И твердой, вольною стопою
Пошел... и скрылся за горою.
За рубежом родной земли
Скитаясь нищим, сиротою,
Какие слезы не лились!
Какой ужасною ценою
Уму познания купил
И девство сердца сохранил.
Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела...
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!.. без крова жить
(Сирот и солнышко не греет),
Людей изведать — и любить!
Незлобным сердцем сожалея
О недостойных их делах
И не кощунствуя впотьмах,
К а к ц а р ь у м а. Убогим, нищим,
Из-за куска насущной пищи
Глупцу могучему годить,
И мыслить, чувствовать и жить!..
Вот драма страшная, святая!..
И он прошел ее, рыдая,
Ее он строго разыграл
Без слова; он не толковал
Своих вседневных приключений
Как назидательный роман;
Не раскрывал сердечных ран,
И тьму различных сновидений,
И байронический туман
Он не пускал; толпой ничтожной
Своих друзей не поносил;
Чинов и власти не казнил,
Как N.. глашатай осторожный,
И тот, кто мыслит без конца
О мыслях Канта, Галилея,
Космополита-мудреца,
И судит люди, не жалея
Родного брата и отца;
Тот лжепророк! Его сужденья —
Полуидеи, полувздор!..
Провидя жизни назначенье,
Великий божий приговор,
В самопытливом размышленье
Он подымал слезящий взор
На красоты святой природы.
«Как все согласно!» — он шептал
И край родной воспоминал;
У бога правды и свободы
Всему живущему молил,
И кроткой мыслию следил
Дела минувшие народов,
Дела страны своей родной,
И горько плакал... «О святая!
Святая родина моя!
Чем помогу тебе, рыдая?
И ты закована, и я.
Великим словом божью волю
Сказать тиранам — не поймут!
И на родном прекрасном поле
Пророка каменьем побьют!
Сотрут высокие могилы
И понесут их словом зла!
Тебя убили, раздавили;
И славословить запретили
Твои великие дела!
О боже! сильный и правдивый,
Тебе возможны чудеса.
Исполни славой небеса
И сотвори святое диво:
Воспрянуть мертвым повели,
Благослови всесильным словом
На подвиг новый и суровый,
На искупление земли,
Земли поруганной, забытой,
Чистейшей кровию политой,
Когда-то счастливой земли».
Как тучи, мысли расходились,
И слезы капали, как дождь!..
Блажен тот на свете, кто малую долю,
Кроху от трапезы волен уделить
Голодному брату и злобного волю
Хоть властью суровой возмог укротить!
Блажен и свободен!.. Но тот, кто не оком,
А смотрит душою на козни людей
И может лишь плакать в тоске одинокой,—
О боже правдивый, лиши ты очей!..
Твои горы, твое море,
Все красы природы
Не искупят его горя,
Не дадут свободы.
И он, страдалец жизни краткой,
Все видел, чувствовал и жил,
Людей, изведавши, любил
И тосковал о них украдкой.
Его и люди полюбили
*,

И он их братиями звал;
Нашел друзей и тайной силой
К себе друзей причаровал;
Между друзьями молодыми,
Порой задумчивый... порой
Как волхв, вещатель молодой,
Речами звучными, живыми
Друзей внезапно изумлял;
И силу Дружбы между ними,
Благословляя, укреплял.
Он говорил, что обще благо
Должно любовию купить
И с благородною отвагой
Стать за народ и зло казнить.
Он говорил, что праздник жизни,
Великий праздник, божий дар,
Должно пожертвовать отчизне,
Должно поставить под удар.
Он говорил о страсти нежной;
Он тихо, грустно говорил,
И умолкал!.. В тоске мятежной
Из-за стола он выходил
И горько плакал. Грусти тайной,
Тоски глубокой, не случайной,
Ни с кем страдалец не делил.
Друзья любили всей душою
Его, как кровного; но он
Непостижимою тоскою
Был постоянно удручен,
И между ними вольной речью
Он пламенел. Но меж гостей,
Когда при тысяче огней
Мелькали мраморные плечи,
О чем-то тяжко он вздыхал,
И думой мрачною летал
В стране родной, в стране прекрасной,
Там, где никто его не ждал,
Никто об нем не вспоминал,
Ни о судьбе его неясной.
И думал он: «Зачем я тут?
И что мне делать между ними?
Они все пляшут и поют,
Они родня между родными,
Они все равны меж собой;
А я!..» И тихо он выходит,
Идет, задумавшись, домой;
Никто из дому не выходит
Его встречать; никто не ждет,
Везде один... тоска, томленье!..
И светлый праздник воскресенья
Тоску сторичную несет.
И вянет он, вянет, как в поле былина,
Тоскою томимый в чужой стороне;
И вянет он молча... какая кручина
Запала в сердечной его глубине?
«О горе мне, горе! Зачем я покинул
Невинности счастье, родную страну?
Зачем я скитался, чего я достигнул?
Утехи познаний?.. Кляну их, кляну!
Они-то мне, черви, мой ум источили,
С моим тихим счастьем они разлучили!
Кому я тоску и любовь расскажу?
Кому сердца раны в слезах покажу?
Здесь нету мне пары, я нищий меж ними,
Я бедный поденщик, работник простой;
Что дам я подруге моими мечтами?
Любовь... Ах, любови, любови одной
С нее на три века, на вечность бы стало!
В своих бы объятьях ее растопил!
О как бы я нежно, как нежно любил!»
И крупные слезы, как искры, низались,
И бледные щеки, и слабую грудь
Росили, и сохли. «О дайте вздохнуть,
Разбейте мне череп и грудь разорвите,—
Там черви, там змеи,— на волю пустите!
О дайте мне тихо, навеки заснуть!»
Страдал несчастный сирота
Вдали от родины счастливой
И ждал конца нетерпеливо.
Его любимая мечта —
Полезным быть родному краю,—
Как цвет, с ним вместе увядает!
Страдал он. Жизни пустота
Пред ним могилой раскрывалась:
Приязни братской было мало,
Не грела теплота друзей:
Небесных солнечных лучей
Душа парящая алкала.
Огня любви, что бог зажег
В стыдливом сердце голубином
Невинной женщины, где б мог
Полет превыспренний, орлиный
Остановить и съединить
Пожар любви, любви невинной;
Кого бы мог он приютить
В светлице сердца и рассудка,
Как беззащитную голубку,
От жизни горестей укрыть;
И к персям юным, изнывая,
Главой усталою прильнуть;
И, цепенея и рыдая,
На лоне жизни, лоне рая
Хотя минуту отдохнуть.
В ее очах, в ее томленье
И ум, и душу утопить,
И сердце в сердце растопить,
И утонуть в самозабвенье.
Но было некого любить;
Сочетаваться не с кем было;
А сердце плакало, и ныло,
И замирало в пустоте.
Его тоскующей мечте
В грядущем что-то открывалось,
И в беспредельной высоте
Святое небо улыбалось.
Как воску ярого свеча,
Он таял тихо, молчаливо,
И на задумчивых очах
Туман ложился. Взор стыдливый
На нем красавица порой
Покоя, тайно волновалась
И симпатической красой
Украдкой долго любовалась.
И, может, многие грустили
Сердца девичие о нем,
Но тайной волей, высшей силой
Путь одинокий до могилы
На камнях острых проведен.
Изнемогал он, грудь болела,
Темнели очи, за крестом
Граница вечности чернела
В пространстве мрачном и пустом.
Уже в постели предмогильной
Лежит он тих, и — гаснет свет.
Друзей тоскующий совет
Тревожит дух его бессильный.
Поочередно ночевали
У друга верные друзья;
И всякий вечер собиралась
Его прекрасная семья.
В последний вечер собралися
Вокруг предсмертного одра
И просидели до утра.
Уже рассвет смыкал ресницы,
Друзей унылых сон клонил,
И он внезапно оживил
Их грустный сон огнем бывалым
Последних пламенных речей;
И други друга утешали,
Что через семь иль восемь дней
Он будет петь между друзей.
«Не пропою вам песни новой
О славе родины моей.
Сложите вы псалом суровый
Про сонм народных палачей;
И вольным гимном помяните
Предтечу, друга своего.
И за грехи... грехи его,
Усердно богу помолитесь...
И с о с в я т ы м и у п о к о й
Пропойте, други, надо мной!»
Друзья вокруг его стояли,
Он отходил, они рыдали,
Как дети... Тихо он вздыхал,
Вздохнул, вздохнул... Его не стало!
И мир пророка потерял,
И слава сына потеряла.
Печально други понесли
Наутро в церковь гроб дубовый.
Рыдая, предали земли
Остатки друга; и лавровый
Венок зеленый, молодой,
Слезами дружбы оросили,
И на могиле положили;
И с о с в я т ы м и у п о к о й
Запели тихо и уныло.
В трактире за круглым, за братским столом
Уж под вечер други сидели кругом;
Печально и тихо двенадцать сидело:
Их сердце одною тоскою болело.
Печальная тризна, печальны друзья!..
Ах, тризну такую отправил и я.
Согласьем общим положили,
Чтоб каждый год был стол накрыт
В день смерти Друга; чтоб забыт
Не мог быть друг их за могилой.
И всякой год они сходились
В день смерти друга поминать.
Уж многих стало не видать:
Приборы каждый год пустели,
Друзья все больше сиротели,—
И вот, один уж, сколько лет
К пустым приборам на обед
Старик печальный приезжает;
Печаль и радость юных лет
Один, грустя, воспоминает.
Сидит он долго; мрачен, тих,
И поджидает: «Нет ли брата
Хоть одного еще в живых?»
И одинокий в путь обратный
Идет он молча... И теперь,
Где круглый стол стоит накрытый,
Тихонько отворилась дверь,
И брат, что временем забытый,
Вошел согбенный!.. Грустно он
Окинул стол потухшим взором
И молвил с дружеским укором:
«Лентяи! видишь, как закон
Священный братский исполняют!
Вот и сегодня не пришли,
Как будто за море ушли!»
И слезы молча утирает,
Садясь за братский круглый стол.
«Хоть бы один тебе пришел!»
Старик сидит и поджидает...
Проходит час, прошел другой,
Уж старику пора домой.
Старик встает: «Да, изменили!
Послушай, выпей, брат, вино,—
Сказал слуге он,— все равно
Я не могу; прошло, что было,—
Да поминай за упокой;
А мне пора уже — домой!»
И слезы снова покатились.
Слуга вино, дивяся, выпил.
«Дай шляпу мне... какая лень
Идти домой!..» — и тихо вышел.
И через год в урочный день
Двенадцать приборов на круглом столе,
Двенадцать бокалов высоких стоят,
И день уж проходит,
Никто не приходит,
Навеки, навеки забыты они.
[1843, Яготин]

* Как цветок, процвевший на их болоте.

(Прим. Т. Шевченка).

Розрита могила

Свiте тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схiд сонця
Богу не молилась,
Чи ти дiточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День i нiч не спала,
Малих дiток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квiти,
Мої добрi дiти,
Панувала i я колись
На широкiм свiтi,
Панувала… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матiр,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, спiвала
Про свою недолю,
Що, спiваючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисцi б задушила,
Пiд серцем приспала.
Степи мої запроданi
Жидовi, нiмотi,
Сини мої на чужинi,
На чужiй роботi.
Днiпро, брат мiй, висихає,
Мене покидає,
i могили мої милi
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертнi
Нехай пiдростають
Та поможуть москалевi
Господарювати,
Та з матерi полатану
Сорочку знiмати.
Помагайте, недолюдки,
Матiр катувати».
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старi батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б дiти, мати не журилась.
9 октября 1843,
Березань


***

Чигрине, Чигрине,
Все на свiтi гине,
i святая твоя слава,
Як пилина, лине
За вiтрами холодними,
В хмарi пропадає.
Над землею летять лiта,
Днiпро висихає,
Розсипаються могили,
Високi могили —
Твоя слава... i про тебе,
Старче малосилий,
Нiхто й слова не промовить,
Нiхто й не покаже,
Де ти стояв? чого стояв?
i на смiх не скаже!!
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми рiзались з ордами?
За що скородили списами
Московськi ребра??.. засiвали,
i рудою поливали...
i шаблями скородили.
Що ж на нивi уродилось??!!
Уродила рута... рута...
Волi нашої отрута.
А я, юродивий, на твоїх руїнах
Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,
Бур'яном укрилась, цвiллю зацвiла,
В калюжi, в болотi серце прогноїла
i в дупло холодне гадюк напустила,
А дiтям надiю в степу оддала.
А надiю...
Вiтер по полю розвiяв,
Хвиля морем рознесла.
Нехай же вiтер все розносить
На неокраєнiм крилi.
Нехай же серце плаче, просить
Святої правди на землi.
Чигрине, Чигрине,
Мiй друже єдиний,
Проспав єси степи, лiси
i всю Україну.
Спи ж, повитий жидовою,
Поки сонце встане,
Поки тiї недолiтки
Пiдростуть, гетьмани.
Помолившись, i я б заснув...
Так думи проклятi
Рвуться душу запалити,
Серце розiрвати.
Не рвiть, думи, не палiте!
Може, верну знову
Мою правду безталанну,
Моє тихе слово.
Може, викую я з його
До старого плуга
Новин лемiш i чересло.—
i в тяжкi упруги...
Може, зорю перелiг той,
А на перелозi...
Я посiю мої сльози,
Мої щирi сльози.
Може, зiйдуть i виростуть
Ножi обоюднi,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
i вицiдять сукровату,
i наллють живої
Козацької тiї кровi,
Чистої, святої!!!
Може... може... а меж тими
Меж ножами рута
i барвiнок розiв'ється —
i слово забуте,
Моє слово тихосумне,
Богобоязливе,
Згадається — i дiвоче
Серце боязливе
Стрепенеться, як рибонька,
i мене згадає...
Слово моє, сльози мої,
Раю ти мiй, раю!
Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога дiти.
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сiм свiтi.
19 февраля 1844,
Москва

Сова

Породила мати сина
В зеленiй дiбровi,
Дала йому карi очi
i чорнiї брови.
Китайкою повивала,
Всiх святих благала,
Та щоб йому всi святiї
Талан-долю слали.
«Пошли тобi матер божа
Тiї благодати,
Всього того, чого мати
Не зумiє дати».
До схiд сонця воду брала,
В барвiнку купала,
До пiвночi колихала,
До свiта спiвала:
«Е... е... лю-лi,
Питала зозулi,
Зозуля кувала,
Правдоньку казала.
Буду сто лiт жити,
Тебе годувати,
В жупанi ходити,
Буду панувати.
Ой виростеш, сину,
За пiвчварта року,
Як княжа дитина,
Як ясен високий,
Гнучкий i дебелий,
Щасливий, веселий
i не одинокий.
Найду тобi рiвню
Хоч за морем синiм.
Або крамарiвну,
Або сотникiвну,
Таки панну, сину.
У червоних черевиках,
В зеленiм жупанi
По свiтлицi походжає,
Як пава, як панi,
Та з тобою розмовляє.
В хатi, як у раї!!
А я сиджу на покутi,
Тiлько поглядаю.
Ой сину мiй, сину,
Моя ти дитино!
Чи є кращий на всiм свiтi,
На всiй Українi!
Нема кращого й не буде —
Дивуйтеся, люди!
Нема кращого!.. а долю...
Долю роздобуде».
Ой зозуле, зозуленько,
Нащо ти кувала,
Нащо ти їй довгi лiта,
Сто лiт накувала?
Чи є ж таки на сiм свiтi
Слухняная доля?
Ох, якби-то... вмiла б мати
З нiмецького поля
Своїм дiточкам закликать
i долю, i волю,
Та ба... а зле безталання
Зустрiнеться всюди —
i на шляху, i без шляху,
Усюди, де люди.
Кохалася мати сином,
Як квiткою в гаї,
Кохалася... а тим часом
Батько умирає.
Осталася удовою,
Хоч i молодою,
i не одна... та все ж тяжко...
З горем та нудьгою
Пiшла вона до сусiдiв
Поради просити...
Присудили сусiдоньки
У наймах служити.
iзнищiла, iзмарнiла,
Кинула господу,
Пiшла в найми... не минула
Лихої пригоди.
i день i нiч працювала,
Подушне платила...
i синовi за три копи
Жупанок купила.
Щоб i воно, удовине,
До школи ходило.
Ой талане, талане,
Удовиний поганий!
Чи ти в полi, чи ти в гаї,
Обiдраний цигане,
З бурлаками гуляєш?
Тече вода i на гору
Багатому в хату.
А вбогому в яру треба
Криницю копати.
У багатих ростуть дiти —
Верби при долинi;
А у вдови одним одно,
Та й те, як билина.
Дiждалася вдова долi,
Зросту того сина.
i письменний, i вродливий —
Квiточка дитина!
Як у бога за дверима,
Вдова панувала;
А дiвчата лицялися
i рушники дбали.
Полюбила багатая —
Не поцiлувала,
Вишивала шовком хустку —
Не подарувала.
Крались злиднi iз-за моря
В удовину хату.
Та й пiдкрались... Стали хлопцiв
В кайдани кувати
Та повезли до прийому
Битими шляхами.
Пiшла й вдова з матерями
З дрiбними сльозами.
Де на нiч ставали,
Сторожу давали,
Стару вдову до обозу
Та й не допускали.
Ой привезли до прийому
Чуприну голити;
Усе дрiбнi, усе малi,
Все багатих дiти.
Той калiка недорiка,
Той не вмiє стати.
Той горбатий, той багатий,
Тих чотири в хатi.
Усi невлад, усiх назад,
В усiх доля мати.
А у вдови один син,
Та й той якраз пiд аршин.
Покинула знову хату,
Синову господу;
Пiшла в найми, за хлiб черствий
Жидам носить воду.
Бо хрещенi не приймають:
«Стара,— кажуть,— стала,
Нездужує...» — i огризок
В вiкно подавали
Христа ради. Не дай, боже,
Такого дожити,
Не дай, боже, в багатого
i пить попросити.
По копiйцi заробляла,
Копу назбирала.
Та до сина лист писала,
У вiйсько послала —
Полегшало. Минає рiк,
i другий минає,
i четвертий, i десятий,
А чутки немає.
Нема чутки; що тут робить?
Треба торбу брати
Та йти... iти собак дражнить
Од хати до хати.
Взяла торбу, пiшла селом,
На вигонi сiла
i в село вже не верталась,
День i нiч сидiла
Коло коворот. А лiто
За лiтом минає.
Помарнiла, скалiчiла,
Нiхто й не пiзнає.
Та й кому там пiзнавати
Калiку убогу.
Сидить собi та дивиться
В поле на дорогу.
i свiтає, i смеркає,
i знову смеркає,
А москаля, її сина,
Немає, немає.
Понад ставом увечерi
Хитається очерет.
Дожидає сина мати
До досвiта вечерять.
Понад ставом увечерi
Шепочеться осока.
Дожидає в темнiм гаї
Дiвчинонька козака.
Понад ставом вiтер вiє,
Лози нагинає.
Плаче мати одна в хатi,
А дiвчина в гаї.
Поплакала чорнобрива
Та й стала спiвати;
Поплакала стара мати
Та й стала ридати.
i молилась, i ридала,
Кляла все на свiтi.
Ох, тяжкi ви, безталаннi
У матерi дiти!
Скалiченi старi руки
До бога здiймала,
Свою долю проклинала,
Сина вимовляла.
То од жалю одходила
i мовчки журилась
Та на шлях той на далекий
Крiзь сльози дивилась.
i день i нiч дивилася
Та й стала питати:
«Чи не чув хто, чи не бачив
Москаля-солдата,
Мого сина?..» Нiхто не чув,
Нiхто i не бачив.
Сидить вона, не йде в село,
Не пита й не плаче,
Одурiла!.. i цеглину
Муштрук, то лає,
То годує, як дитину,
Й сином називає,
i нищечком тихесенько
Крiзь сльози спiває:
«Змiя хату запалила,
Дiтям кашi наварила,
Поморщила постоли,
Полетiли москалi.
Сiрi гуси в iрiй, iрiй
По чотири, по чотири
Полетiли — гел-гел! —
На могилi орел,
На могилi серед ночi
У козака вийма очi,
А дiвчина в темнiм гаї
Його з вiйська виглядає».
Вдень лазила на смiтниках,
Черепки збирала,
Примовляла, що синовi
Гостинця ховала.
А уночi розхристана
i простоволоса
Селом ходить — то спiває,
То страшно голосить.
Люди лаяли... бо, бачте,
Спать їм не давала
Та кропиву пiд їх тином
i бур'ян топтала.
Дiти бiгали з палiччям
Удень за вдовою
По улицях та, смiючись...
Дражнили Совою.
6 мая 1844,
СПБ

Дiвичiї ночi

Висушили карi очi
Дiвичiї ночi.
«Черниця Мар'яна»

Розплелася густа коса
Аж до пояса,
Розкрилися перси-гори,
Хвилi серед моря;
Засiяли карi очi,
Зорi серед ночi,
Бiлi руки простяглися —
Так би й обвилися
Кругом стану. i в подушку
Холодну впилися,
Та й заклякли, та й замерли,
З плачем рознялися.
«Нащо менi коса-краса,
Очi голубинi,
Стан мiй гнучий... коли нема
Вiрної дружини,
Немає з ким полюбитись,
Серцем подiлитись...
Серце моє! серце моє!
Тяжко тобi битись
Одинокому. З ким жити,
З ким, свiте лукавий,
Скажи менi... Нащо менi
Тая слава... слава.
Я любить, я жити хочу
Серцем, не красою!
А менi ще й завидують,
Гордою i злою
Злiї люди нарiкають.
А того й не знають,
Що я в серцi заховала...
Нехай нарiкають,
Грiх їм буде... Боже милий,
Чому ти не хочеш
Укоротить свої темнi,
Тяжкi менi ночi!..
Бо я вдень не одинока —
З полем розмовляю,
Розмовляю i недолю
В полi забуваю,
А вночi...» — та й онiмiла,
Сльози полилися...
Бiлi руки простяглися,
В подушку впилися.
18 мая 1844,
СПБ



Сон

Комедiя


Дух истины, его же мир не
может прияти, яко не видит
его, ниже знает его.
Иоанна глава 14, стих 17
У всякого своя доля
i свiй шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край свiта зазирає,—
Чи нема країни,
Щоб загарбать i з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хатi,
А той нишком у куточку
Гострить нiж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кiшечка, пiдкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурi в печiнки,—
i не благай: не вимолять
Нi дiти, нi жiнка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бiдкує,
Так iз його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братiя мовчить собi,
Витрiщивши очi!
Як ягнята; «Нехай,— каже,—
Може, так i треба».
Так i треба! бо немає
Господа на небi!
А ви в ярмi падаєте
Та якогось раю
На тiм свiтi благаєте?
Немає! немає!
Шкода й працi. Схаменiться:
Усi на сiм свiтi —
i царята i старчата —
Адамовi дiти.
i той... i той... а що ж то я?!
Ось що, добрi люди:
Я гуляю, бенкетую
В недiлю i в будень.
А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую,
i не кричiть! Я свою п'ю,
А не кров людськую!
Отак, iдучи попiдтинню
З бенкету п'яний уночi,
Я мiркував собi йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене дiти не кричать
i жiнка не лає,
Тихо, як у раї,
Усюди божа благодать —
i в серцi, i в хатi.
Отож я лiг спати.
А вже пiдпилий як засне,
То хоч коти гармати,
i усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Менi приснився —
Найтверезiший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на тi дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцiм сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею:
«Прощай, свiте, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої лютi
В хмарi заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе лiтатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опiвночi падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане;
Поки твої малi дiти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово небого,
Годуй дiток; жива правда
У господа бога!»
Летим. Дивлюся, аж свiтає,
Край неба палає,
Соловейко в темнiм гаї
Сонце зустрiчає.
Тихесенько вiтер вiє,
Степи, лани мрiють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленiють.
Сади ряснi похилились,
Тополi по волi
Стоять собi, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
i все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленiє, вмивається
Дрiбною росою,
Споконвiку вмивається,
Сонце зустрiчає...
i нема тому почину,
i краю немає!
Нiхто його не додбає
i не розруйнує...
i все то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобi шкода? хiба ти не бачиш,
Хiба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синiї хмари;
Немає там властi, немає там кари,
Там смiху людського i плачу не чуть.
Он глянь,— у тiм раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з калiки знiмають,
З шкурою знiмають, бо нiчим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надiю! в вiйсько оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде пiд тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщинi жне.
А он бачиш? очi! очi!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слiзьми не злилися?
То покритка, попiдтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались,
Й чужi не приймають!
Старцi навiть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недолiток,
Душi пропиває!
Чи бог бачить iз-за хмари
Нашi сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як i отi гори
Предковiчнi, що политi
Кровiю людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп'ємося отрутою,
В кризi ляжем спати,
Пошлем думу аж до бога:
Його розпитати,
Чи довго ще на сiм свiтi
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всi лиха, всi зла,
Своє товариство — ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, їх тяжкiї руки
Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти.
Нехай чорнiє, червонiє,
Полум'ям повiє,
Нехай знову рига змiї,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край свiта раю.
i знов лечу понад землею,
i знов прощаюся я з нею.
Тяжко матiр покидати
У безверхiй хатi.
А ще гiрше дивитися
На сльози та лати.
Лечу, лечу, а вiтер вiє,
Передо мною снiг бiлiє,
Кругам бори та болота,
Туман, туман i пустота.
Людей не чуть, не знать i слiду
Людської страшної ноги.
i вороги й не вороги,
Прощайте, в гостi не приїду!
Упивайтесь, бенкетуйте —
Я вже не почую,
Один собi навiк-вiки
В снiгу заночую.
i поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита сльозьми, кров'ю,
То я одпочину.
Одпочину... аж слухаю —
Загули кайдани
Пiд землею... Подивлюся...
О люде поганий!
Де ти взявся? що ти робиш?
Чого ти шукаєш
Пiд землею? Нi, вже, мабуть,
Я не заховаюсь
i на небi!.. За що ж кара,
За що менi муки?
Кому я що заподiяв!
Чиї тяжкi руки
В тiлi душу закували,
Серце запглили
i галичi силу —
Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь,
i тяжко караюсь!
i коли я спокутую,
Коли дiжду краю,
Не бачу й не знаю!!
Заворушилася пустиня.
Мов iз тiсної домовини
На той остатнiй страшний суд
Мертвцi за правдою встають.
То не вмерлi, не убитi,
Не суда просити!
Нi, то люди, живi люди,
В кайдани залитi.
iз нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То каторжнi.
А за що? т.i знає...
Вседержитель... а може, ще
Й вiн не добачає.
Онде злодiй штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарiзати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвiтнiй! цар волi, цар,
Штемпом увiнчаний!
В муцi, в каторзi не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагрiте серце
Вiк не прохолоне!
А де ж твої думи, рожевiї квiти,
Догляданi, смiлi, викоханi дiти,
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навiки в серцi поховав?
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
Зiйдуть, i ростимуть, i у люди вийдуть!
Чи ще митарство? чи вже буде?
Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
i знов лечу. Земля чорнiє,
Дрiмає рсзум, серце млiє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городi: з стома церквами,
А в городах, мов журавлi,
Замуштрували москалi;
Нагодованi, обутi
i кайданачи окутi,
Муштруються... Далi гляну:
У долинi, мов у ямi,
На багнищi город мрiє;
Над ним хмарою чорнiє
Туман тяжкий... Долiтаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то нiмецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузатi,
i нi однiсiнької хати.
Смеркалося... огонь огнем
Кругом запалало,—
Аж злякавсь я... «Ура! ура!
Ура!» — закричали.
«Цу-цу, дурнi! схаменiться!
Чого се ви радi!
Що горите?» — «Экой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! сам изволит
Сегодни гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?»
«Бон видишь — палаты».
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибi, признався,
З циновими ґудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». — «Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешему?» — «Ба нi,— кажу,—
Говорить умiю.
Та не хочу».— «Экой чудак!
Я вси входы знаю,
Я тут служу; коли хочеш,
В дворец попитаюсь
Ввесты тебе. Только, знаєш,
Мы, брат, просвищенны,—
Не поскупись полтинкою...»
Цур тобi, мерзенний
Каламарю... i зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мiй єдиний!!
Так от де рай! уже нащо
Золотом облитi
Блюдолизи; аж ось i сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще р;а лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повiрив тупорилим
Твоїм в рщомазам.
Ото дурний! а ще й битий!
На каток повiрив
Москалевi. От i читай,
i йми ти їм вiри!
За богами — панства, панства
В серебрi та златi!
Мов кабани годованi —
Пикатi, пузатi!..
Аж потiють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благовонять; хоч маленьку,
Хоч пiвдулi, аби тiлько
Пiд самую пику.
i всi у ряд поставали,
Нiби без'язикi —
Анiтелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох походжали
Мов сичi надутi,
Та щось нишком розмовляли
Здалека не чути —
О отечествi, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новiших!..
А потiм цариця
Сiла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар пiдходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. а той собi
Ще меншого туза
Межи плечi; той меншого,
А менший малого,
А той дрiбних, а дрiбнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й дiвай мiсити
Недобиткiв православних,
А тi голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, ґуля!
Ура!..ура!..ура! а, а, а...»
Зареготався я, та й годi;
А й мене давнули
Таки добре. Перед свiтом
Усе те заснуло;
Тiльки де-де православнi
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.
Смiх i сльози! От пiшов я
Город озирати.
Там нiч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рiкою;
А берiг ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як то ноно зробилося
З калюжi такої
Таке диво... отут кровi
Пролито людської —
i без ножа. По тiм боцi
Твердиня й дзвiниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.
i дзиггрi теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кiнь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на конi сидить охляп,
У свит — не свитi,
i без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кiнь басує, от-от рiчку,
От... от... перескочить.
А вiн руку простягає,
Мов свiт увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собi й читаю,
Що на скелi наковано:
Первому— Вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той П е р в и й що розпинав
Нашу Україну,
А В т о р а я доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той свiт з собою?
Тяжко, тяжко менi стало,
Так, мов я читаю
iсторiя України.
Стою, замираю...
А тим часом — тихо, тихо
Та сумно спiває
Щось такеє невидиме:
«iз города iз Глухова
Полки виступали
З заступами на лiнiю,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
i в темнiй темницi
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
i бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скованiй зо мною
Навiк-вiки. Тяжко менi
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетiв би, подивився,
Так бог не пускає.
Може, Москва випалила
i Днiпро спустила
В синє море, розкопала
Високi могили —
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Бiла хмара криє
Сiре небо. А в тiй хмарi
Мов звiр в гаї виє.
То не хмара — бiла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
i заголосила:
«i ми скованi з тобою,
Людоїде, змiю!
На страiшному на судищi
Ми бог i закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих i голодних,
У снiг на чужину
Та й порiзав; а з шкур наших
Собi багряницю
Пошив жилами твердими
i заклав; столицю
В новiй рясi. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!»
Розлетiлись, розсипались,
Сонечко вставало.
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогi ворушились,
На труд поспiшали,
i москалi на розпуттях
Уже муштрувались.
Покрай улиць поспiшали
Заспанi дiвчата,
Та не з дому, а додому!
Посилала мати
На цiлу нiч працювати,
На хлiб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний
Люди заробляють.
От i братiя сипнула
У сенат писати
Та пiдписувать — та драти
i з батька, i брата.
А меж ними i землячки
Де-де проглядають.
По-московськiй так i рiжуть,
Смiються та лають
Батькiв своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-нiмецькiй,— а то тепер
i кисни в чорнилах!
П'явки! п'явки! може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої дiти,
Твої квiти молодiї,
Чорнилом политi,
Московською блекотою
В нiмецьких теплицях
Заглушенi!.. Плач, Украйно!
Бездiтна вдовице!
Пiти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. Приходжу:
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як iндики, i на дверi
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвiдь вилiз, ледве-ледве
Переносить ноги;
Та одутий, аж посинiв:
Похмiлля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всi пузатi до одного
В землю провалились!
Вiн вилупив баньки з лоба —
i все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
i тi в землю; вiн до дрiбних
i тi пропадають!
Вiн до челядi — i челядь,
i челядь пропала;
До москалiв — москалики,
Тiлько застогнало,
Пiшли в землю; диво дивне
Сталося на свiтi.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мiй медведик! Стоїть собi,
Голову понурив
Сiромаха. Де ж дiлася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж зiсмiявся.
Вiн i почув, та як зикне,—
Я перелякався,
Та й прокинувсь... Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!.. таке тiлько
Сниться юродивим
Та п'яницям. Не здивуйте,
Брати любi, милi,
Що не своє розказав вам,
А те, що приснилось.
8 iюля 1844,
С.-Петербург

***

У недiлю не гуляла,
Та на шовки заробляла,
Та хустину вишивала,
Вишиваочи, спiвала:
«Хустиночко мережана,
Вишиваная,
Вигаптую, подарую,
А вiн мене поцiлує.
Хустино моя
Мальованая.
Здивуються вранцi люди,
Що в сироти хустка буде
Мережаная,
Мальованая.
А я косу розплiтаю,
З дружиною походжаю.
Доленько моя,
Матiнко моя».
Отак вона вишивала
У вiконце поглядала,
Чи не ревуть круторогi,
Чи не йде чумак з дороги.
iде чумак з-за Лиману
З чужим добром, безталанний,
Чужi вели поганяє,
Поганяючи, спiває:
«Доле моя, доле,
Чом ти не такая,
Як iншi чужая?
Чи я п'ю, гуляю,
Чи сили не маю?
Чи до тебе дорiженьки
У степу не знаю?
Чи до тебе свої дари
Я не посилаю?
Є у мене дари —
Очi моi карi.
Молодую мою силу
Багатi купили;
Може, i дiвчину без мене
З iншим заручили.
Навчи к мене, моя доле,
Гуляти навчи».
Та й заплакав сiромаха,
Степом iдучи.
Ой застогнав сивий пугач
В степу на могилi,
Зажурились чумаченьки,
Тяжко зажурились.
«Благослови, отамане,
Коло села стати,
Та понесем товариша
В село причащати».
Сповiдали, причащали
Й ворожки питали,—
Не помогло... з незцiленним
В дорогу рушали.
Чи то праця задавила
Молодую силу,
Чи то нудьга невсипуща
Його з нiг звалила.
Чи то люди поробили
Йому, молодому,
Що привезли його з Дону
На возi додому.
Благав бога, щоб дiвчину...
Хоч село побачить.
Не доблагав... Поховали,
Нiхто й не заплаче!
Поставили громадою
Хрест над сиротою
Й розiйшлися... Як билина,
Як лист за водою,
Пiшов козак з сього свiта,
Все забрав з собою.
А де ж тая мальована,
Шитая хустина?
А де ж тая веселая
Дiвчина-дитина?!
На новому хрестi хустку
Вiтер розвiває,
А дiвчина у черницi
Косу розплiтає.
18 октября 1844.
С.-Петербург


***

Чого менi тяжко, чого менi нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навiки засни,
Невкрите, розбите,— а люд навiсний
Нехай скаженiє... Закрий, серце, очi.
13 ноября 1844,
СПБ



***

Заворожи менi, волхве,
Друже сивоусий!
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Боюся ще погорiлу
Пустку руйнувати,
Боюся ще, мiй голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надiя
З тiєю водою
Зцiлющою й живущою,
Дрiбною сльозою —
Може, вернеться з-за свiта
В пустку зимувати,
Хоч всерединi обiлить
Горiлую хату.
i витопить, i нагрiє,
i свiтло засвiтить...
Може, ще раз прокинуться
Мої думи-дiти.
Може, ще раз помолюся,
З дiтками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крiзь сон побачу...
Стань же: братом, хоч одури.
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тiм'я розбити??!
13 декабря 1844,
С.-Петербург


Гоголю

За думою дума роєм вилiтає,
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серцi, може, й бог не побачить.
Кому ж її покажу я,
i хто тую мову
Привiтає, угадає
Великеє слово?
Всi оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смiєшся, а я плачу,
Великий мiй друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате...
Не заревуть в Українi
Вольнiї гармати.
Не зарiже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не зарiже – викохає
Та й продасть в рiзницю
Москалевi. Це б то, бачиш,
Лепта удовицi
Престоловi-отечеству
Та нiмотi плата.
Нехай, брате. А ми будем
Смiяться та плакать.
30 декабря 1844,
С.-Петербург


***

Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Нi приязнi, нi любовi —
Вiн все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй i славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що вiн тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
А молодi як зiйдуться,
Та любо, та тихо,
Як у раї,— а дивишся:
Ворушиться лихо.
Не завидуй же нiкому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всiй землi,
Та нема й на небi.
4 октября 1845,
Миргород


***
Не женися на багатiй,

Бо вижене з хати,
Не женися на убогiй,
Бо не будеш спати.
Оженись на вольнiй волi,
На козацькiй долi:
Яка буде, така й буде,
Чи гола, то й гола.
Та нiхто не докучає
i не розважає —
Чого болить i де болить,
Нiхто не питає.
Удвох, кажуть, i плакати
Мов легше неначе;
Не потурай: легше плакать,
Як нiхто не бачить.
4 октября 1845,
Миргород

Єретик

(Шафариковi)
Запалили у сусiда
Нову добру хату
Злi сусiди; нагрiлися
Й полягали спати,
i забули сiрий попiл
По вiтру розвiять.
Лежить попiл на розпуттi,
А в попелi тлiє
iскра вогню великого.
Тлiє, не вгасає,
Жде пiдпалу, як той месник,
Часу дожидає,
Злого часу. Тлiла iскра,
Тлiла, дожидала
На розпуттi широкому,
Та й гаснути стала.
Отак нiмота запалила
Велику хату. i сiм'ю,
Сiм'ю слав'ян роз'єдинила
i тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змiю.
Полилися рiки кровi,
Пожар загасили.
А нiмчики пожарище
Й сирот роздiлили.
Виростали у кайданах
Слав'янськiї дiти
i забули у неволi,
Що вони на свiтi!
А на давнiм пожарищi
iскра братства тлiла,
Дотлiвала, дожидала
Рук твердих та смiлих,—
i дождалась... Прозрiв єси
В попелi глибоко
Огонь добрий смiлим серцем,
Смiлим орлiм оком!
i засвiтив, любомудре,
Свiточ правди, волi...
i слав'ян сiм'ю велику
Во тьмi i неволi
Перелiчив до одного,
Перелiчив трупи,
А не слав'ян. i став єси
На великих купах,
На розпуттi всесвiтньому
iєзекiїлем ,
i—о диво! — трупи встали
i очi розкрили,
i брат з братом обнялися
i проговорили
Слово тихої любовi
Навiки i вiки!
i потекли в одно море
Слав'янськiї рiки!
Слава тобi, любомудре,
Чеху-слав'янине!
Що не дав ти потонути
В нiмецькiй пучинi
Нашiй правдi. Твоє море
Слав'янськеє, нове!
Затого вже буде повне,
i попливе човен
З широкими вiтрилами
i з добрим кормилом,
Попливе на вольнiм морi,
На широких хвилях.
Слава тобi, Шафарику,
Вовiки i вiки!
Що звiв єси в одно море
Слав'янськiї рiки!
Привiтай же в своїй славi
i мою убогу
Лепту-думу немудрую
Про чеха святого,
Великого мученика,
Про славного Гуса!
Прийми, отче. А я тихо
Богу помолюся,
Щоб усi слав'яне стали
Добрими братами,
i синами сонця правди,
i єретиками
Отакими, як Констанцький
Єретик великий!
Мир мировi подарують
i славу вовiки!
22 ноября 1845,
в Переяславi
Камень, его же небрегоша зиждущии,
сей бысть во главу угла:
от господа бысть сей,
й єсть дивен во очесех наших.
Псалом 117. стих 22
«Кругом неправда i неволя,
Народ замучений мовчить.
i на апостольськiм престолi
Чернець годований сидить.
Людською кровiю шинкує
i рай у найми оддає!
Небесний царю! суд твiй всує,
i всує царствiє твоє.
Розбойники, людоїди
Правду побороли,
Осмiяли твою славу,
i силу, i волю.
Земля плаче у кайданах,
Як за дiтьми мати.
Нема кому розкувати,
Одностайне стати
За євангелiє правди,
За темнiї люде!
Нема кому! боже! боже!
Чи то ж i не буде?
Нi, настане час великий
Небесної кари.
Розпадуться три корони
На гордiй тiарi!
Розпадуться! Благослови
На месть i на муки,
Благослови мої, боже,
Нетвердiї руки!»
Отак у келiї правдивий
iван Гус думав розiрвать
Окови адовi!.. i диво,
Святеє диво показать
Очам незрящим. «Поборюсь...
За мене бог!.. да совершиться!»
i в Вiфлiємськую каплицю
Пiшов молиться добрий Гус.
«Во iм'я господа Христа,
За нас розп'ятого на древi,
i всiх апостолiв святих,
Петра i Павла особливе,
Ми розрiшаємо грiхи
Святою буллою сiєю
Рабинi божiй...»
«Отiй самiй,
Що водили по улицях
В Празi позавчора;
Отiй самiй, що хилялась
По шинках, по стайнях,
По чернечих переходах,
По келiях п'яна!
Ота сама заробила
Та буллу купила —
Тепер свята!.. Боже! боже!
Великая сило!
Великая славо! зглянься на людей!
Одпочинь од кари у свiтлому раї!
За що пропадають? за що ти караєш
Своїх i покорних i добрих дiтей?
За що закрив їх добрi очi
i вольний розум окував
Кайданами лихої ночi!..
Прозрiте, люди, день настав!
Розправте руки, змийте луду.
Прокиньтесь, чехи, будьте люди,
А не посмiшище ченцям!
Розбойники, кати в тiарах
Все потопили, все взяли,
Мов у Московiї татаре,
i нам, слiпим, передали
Свої догмати!.. кров, пожари,
Всi зла на свiтi, войни, чвари,
Пекельних мук безкраїй ряд...
i повен Рим байстрят!
От їх догмати i їх слава.
То явна слава... А тепер
Отим положено конглавом :
Хто без святої булли вмер —
У пекло просто; хто ж заплатить
За буллу вдвоє — рiж хоч брата,
Окроме папи i ченця,
i в рай iди! Конець концям!
У злодiя вже злодiй краде,
Та ще й у церквi. Гади! гади!
Чи напилися ви, чи нi
Людської кровi?.. Не менi,
Великий господи, простому,
Судить великiї дiла
Твоєї волi. Люта зла
Не дiєш без вини нiкому.
Молюся: господи, помилуй,
Спаси ти нас, святая сило,
Язви язик мiй за хули,
Та язви мира iзцiли.
Не дай знущатися лукавим
i над твоєю вiчно-славой,
Й над нами, простими людьми!..»
i плакав Гус, молитву дiя,
i тяжко плакав. Люд мовчав
i дивувався: що вiн дiє,
На кого руку пiдiйма!
«Дивiться, люде: осьде булла,
Що я читав...» — i показав
Перед народом. Всi здрогнули:
iван Гус буллу розiдрав!!
iз Вiфлiємської каплицi
Аж до всесвiтньої столицi
Луна, гогочучи, неслась.
Ченцi ховаються... Мов кара,
Луна в конглавi оддалась,—
i похилилася тiара!
Зашипiли, мов гадюки,
Ченцi в Ватiканi,
Шепочеться Авiньйона
З римськими ченцями,
Шепочуться антипапи,
Аж стiни трясуться
Од шепоту. Кардинали,
Як гадюки, в'ються
Круг тiари. Та нищечком,
Мов коти, гризуться
За мишеня... Та й як паки?
Однiєї шкури
Така сила... а м'ясива!!!
Аж здригнули мури,
Як згадали, що у Празi
Загелкали гуси
Та з орлами летять биться...
Конглав схаменувся,
Зiбрав раду. Положили
Одностайне стати
Против Гуса. i в Констанцi
Всiх ворон скликати!
Та стерегти якомога
i зверху, i здолу,
Щоб не втекла сiра птаха
На слав'янське поле.
Як та галич поле крила —
Ченцi повалили
До Констанця; степи, шляхи,
Мов сарана, вкрили
Барони, герцоги i дюки ,
Псарi, герольди, шинкарi,
i трубадури (кобзарi),
i шляхом вiйсько, мов гадюки.
За герцогинями нiмота;
Хто з соколами на руках,
Хто пiшки, верхи на ослах —
Так аж кишить! все на охоту,
Мов гад у iрiй, поспiша!
О чеху! де твоя душа??
Дивись, що сили повалило —
Мов сарацина воювать
Або великого А т т i л у! '
У Празi глухо гомонять,
i цесаря, i Вячеслава,
i той собор тисячоглавий
Уголос лають! Не хотять
Пускать в Констанц iвана Гуса!
«Жив бог! жива душа моя!
Брати, я смертi не боюся!
Я докажу отим змiям,
Я вирву їх несите жало!..»
i чехи Гуса проводжали,
Мов дiти батька...
Задзвонили у Констанцi
Рано в усi дзвони.
Збиралися кардинали,
Гладкi та червонi,
Мов бугаї в загороду,
i прелатiв лава.
i три папи, i баронство,
i вiнчанi глави;
Зiбралися, мов iуди
На суд нечестивий
Против Христа. Свари, гомiн,
То реве, то виє,
Як та орда у таборi
Або жиди в школi...
i — всiм разом зацiпило!..
Мов кедр серед поля
Ливанського,— у кайданах
Став Гус перед ними!
i окинув нечестивих
Орлiми очима.
Затрусились, побiлiли,
Мовчки озирали
Мученика. «Чого мене —
Чи на прю позвали?
Чи дивиться на кайдани??»
«Мовчи, чеше смiлий...» —
Гадюкою зашипiли,
Звiром заревiли.
«Ти єретик! ти єретик!
Ти сiєш розколи!
Усобища розвiваєш,
Святiйшої волi —
Не приймаєш...» — «Одно слово!»
«Ти богом проклятий!
Ти єретик! ти єретик!..—
Ревiли прелати.—
Ти усобник!..» — «Одно слово».
«Ти всiми проклятий!..»
Подивився Гус на папи
Та й вийшов з палати!..
«Побороли! побороли!» —
Мов обеленiли.
«Автодафе! автодафе!..» —
Гуртом заревiли.
i цiлу нiч бенкетовали
Ченцi, барони... всi пили
i, п'янi, Гуса проклинали,
Аж поки дзвони загули.
i свiт настав... iдуть молиться
Ченцi за Гуса. З-за гори
Червоне сонце аж горить.
i сонце хоче подивиться,
Що будуть з праведним творить?!
Задзвонили в усi дзвони,
i повели Гуса
На Голгофу у кайданах.
i не стрепенувся...
Перед огнем; став на йому
i молитву дiє:
«О господи милосердий,
Що я заподiяв
Оцим людям? твоїм людям!
За що мене судять!
За що мене розпинають?
Люди! добрi люди!
Молiтеся!.. неповиннi —
i з вами те буде!
Молiтеся! лютi звiрi
Прийшли в овнiх шкурах
i пазурi розпустили...
Нi гори, нi мури
Не сховають. Розiллється
Червонеє море
Кровi! кровi з дiтей ваших.
О горе! о горе!
Онде вони! в ясних ризах.
Їх лютiї очi...
Уже кровi...» — Пали! пали!..»
«Кровi! кровi хочуть!
Кровi вашої!..» — i димом
Праведного вкрило.
«Молiтеся! молiтеся!
Господи, помилуй,
Прости ти їм, бо не знають!..»
Та й не чути стало!
Мов собаки, коло огню
Кругом ченцi стали —
Боялися, щоб не вилiз
Гадиною з жару
Та не повис на коронi
Або на тiарi.
Погас огонь, дунув вiтер
i попiл розвiяв.
i бачили на тiарi
Червоного змiя
Простi люде. Пiшли ченцi
Й T e d e u m спiвали,
Розiйшлися по трапезах
i трапезували
i день i нiч, аж попухли.
Малою сiм'єю
Зiйшлись чехи, взяли землi
З-пiд костра i з нею
Пiшли в Прагу. Отак Гуса
Ченцi осудили,
Запалили... та божого
Слова не спалили,
Не вгадали, що вилетить
Орел iз-за хмари
Замiсть гуся i розклює
Високу тiару.
Байдуже їм, розлетiлись,
Мов тiї ворони,
З кровавого того свята.
Ченцi i барони
Розвернулись у будинках
i гадки не мають —
Бенкетують та iнколи
T e d e u m спiвають.
Все зробили... Постривайте!
Он над головою
Старий Жижка з Таборова
Махнув булавою.
10 октября 1845,
с. Марьинское

Невольник

Поема
Посвященiє
Думи мої молодiї —
Понурiї дiти,
i ви мене покинули!..
Пустку натопити
Нема кому... Остався я,
Та не сиротою,
А з тобою, молодою,
Раю мiй, покою,
Моя зоре досвiтняя,
Єдиная думо
Пречистая!.. Ти витаєш...
Як у того Нуми
Тая нiмфа Егерiя ,—
Так ти, моя зоре,
Просiяєш надо мною,
Нiби заговориш,
Усмiхнешся... Дивлюся я —
Нiчого не бачу...
Прокинуся... серце плаче —
i очi заплачуть.
Спасибi, зiронько!..
Минає
Неясний день мiй; вже смеркає;
Над головою вже несе
Свою неклепаную косу
Косар непевний... Мовчки скосить,
А там — i слiд мiй занесе
Холодний вiтер... Все минає!..
Згадаєш, може, молодая,
Вилиту сльозами
Мою думу i тихими,
Тихими речами
Проговориш: «Я любила
Його на сiм свiтi
Й на тiм свiтi любитиму...»
О мiй тихий свiте,
Моя зоре вечiрняя!
Я буду витати
Коло тебе i за тебе
Господа благати!
Той блукає за морями,
Свiт переходжає,
Долi-доленьки шукає —
Немає, немає...
Мов умерла; а той рветься
З усiєї сили
За долею... от-от догнав
i — бебех в могилу!
А в iншого сiромахи
Нi хати, нi поля,
Тiльки торба, а з торбини
Виглядає доля,
Мов дитинка; а вiн її
Лає, проклинає
i за чвертку закладає —
Нi, не покидає!
Як реп'ях той, учепиться
За латанi поли
Та й збирає колосочки
На чужому полi,
А там — снопи, а там — скирти,
А там — у палатах
Сидить собi сiромаха,
Мов у своїй хатi.
Такая-то доля тая,
Хоч i не шукайте:
Кого схоче — сама найде,
У колисцi найде.
Ще на Українi веселi
i вольнiї пишались села
Тойдi, як праведно жили
Старий козак i дiток двоє...
Ще за гетьманщини старої
Давно се дiялось колись.
Так, коло полудня, в недiлю,
Та на зелених ще й святках,
Пiд хатою в сорочцi бiлiй
Сидiв, з бандурою в руках,
Старий козак.
«i так i сяк!
(Старий мiркує, розмовляє).
i треба б,— каже,— й трохи шкода.
А треба буде: два-три года
Нехай по свiту погуляє
Та сам своєї пошукає,
Як я шукав колись... Ярино!
А де Степан?» — «А он пiд тином,
Неначе вкопаний, стоїть».
«А я й не бачу! А iдiть
Лишень сюда, та йдiть обоє...
Ануте, дiти, отакої!»
i вшкварив по струнах.
Старий грає, а Ярина
З Степаном танцює;
Старий грає, примовляє,
Ногами тупцює.
«Якби менi лиха та лиха,
Якби менi свекрiвонька тиха.
Якби менi чоловiк молодий,
До другої не ходив, не любив.
Ой гоп, чики-чики,
Та червонi черевики,
Та троїстi музики,
Од вiку до вiку
Я любила б чоловiка!»
«Ой гоп, заходивсь,
Зробив хату, оженивсь,
i пiч затопив,
i вечерять наварив».

«Ануте, дiти, отакої!»
i старий пiднявся,
Як ударить, як ушкварить,
Аж у боки взявся.
«Чи так, чи не так,
Уродив пастернак,
А петрушку
Криши в юшку —
Буде смак, буде смак!
Ой так, таки-так,
Оженився козак,
Кинув хату
i кiмнату
Та й потяг у байрак».
«Нi, не така вже, пiдтопталась
Стара моя сила,
Утомився... А все це ви
Так розворушили.
О бодай вас! Що то лiта?
Нi, вже не до ладу...
Минулося. iди лишень
Полудновать лагодь.
Гуляючи, як той казав,
Шматок хлiба з'їсти.
iди ж, доню... А ти, сину,
Послухаєш вiсти.
Сiдай лишень. Як убили
Твого батька Йвана
В Шляхетчинi, то ти ще був
Маленьким, Степане.
Ще й не лазив».— «То я не син?
Я чужий вам, тату?»
«Та не чужий, стривай лишень.
От умерла й мати,
Таки твоя, а я й кажу
Покойнiй Маринi,
Моїй жiнцi: «А що,— кажу,—
Возьмем за дитину?»
Тебе б оце. «Добре,— каже
Покойна Марина,—
Чому не взять?» Взяли тебе
Ми та й спарували
З Яриночкою докупи...
А тепер осталось
Ось що робить. Ти на лiтi,
i Ярина зрiє.
Треба буде людей шукать
Та що-небудь дiять.
Як ти скажеш?» — «Я не знаю,
Бо я думав теє...»
«Що Ярина сестра тобi?
А воно не теє,
Воно просто, любiтеся,
Та й з богом до шлюбу.
А поки що, треба буде
i на чужi люде
Подивитись, як там живуть,
Чи орють,
Чи не на ораному сiють,
А просто жнуть
i немолоченеє вiють,
Та як i мелють, i їдять —
Все треба знать.
Так от як, друже, треба в люде
На рiк, на два пiти
У наймити;
Тойдi й побачимо, що буде.
Бо хто не вмiє заробить,
То той не вмiтиме й пожить.
А ти як думаєш, небоже?
Не думай, коли хочеш знать,
Де лучче лихом торгувать,
iди ти в Сiч. Як бог поможе,
Там наїсися всiх хлiбiв,
Я їх чимало попоїв,
i досi нудно, як згадаю!
Коли здобудеш — принесеш,
А коли згубиш — поживеш
Моє добро, то хоч звичаю
Козацького наберешся
Та побачиш свiта,
Не такого, як у бурсi,
А живi мислiте л
З товариством прочитаєш,
Та по-молодечи
Будеш богу молитися,
А не по-чернечи
Харамаркать. Отак, сину,
Помолившись богу,
Осiдлаєм буланого,
Та й гайда в дорогу!
Ходiм лишень полудновать.
Чи ти вже, Ярино,
Змайструвала нам що-небудь?
Отаке-то, сину...»
«Уже, таточку!» — озвалась
iз хати Ярина.
Не їсться, не п'ється, i серце не б'ється,
i очi не бачать, не чуть голови!
Замiсть шматка хлiба за кухоль береться.
Дивиться Ярина та нишком смiється.
«Що се йому стало? Нi їсти, нi пить —
Нiчого не хоче! Чи не занедужав?»
«Братику Степане, що в тебе болить?» —
Ярина питає. Старому байдуже,
Нiбито й не чує. «Чи жать, чи не жать,
А сiяти треба,— старий промовляє
Нiбито до себе.— Анумо вставать,
До вечернi, може, ще пошкандибаю.
А ти, Степане, ляжеш спать,
Бо завтра рано треба встать
Та коня сiдлать».
«Степаночку, голубчику!
Чого се ти плаченi?
Усмiхнися, подивися,
Хiба ти не бачиш,
Що й я плачу? Розсердився
Бог знає на кого
Та й зо мною не говорить.
Утечу, єй-богу,
Та й сховаюсь у бур'янi...
Скажи-бо, Степане,
Може, й справдi нездужаєш?
Я зiлля достану,
Я побiжу за бабою...
Може, це з пристрiту?»
«Нi, Ярино, моє серце,
Мiй рожевий квiте!
Я не брат тобi, Ярино,
Я завтра покину
Тебе й батька, на чужинi
Де-небудь загину,
А ти мене й не згадаєш,
Забудеш, Ярино,
Свого брата...» — «Схаменися!
Єй-богу, з пристрiту!
Я не сестра? Хто ж оце я?
О боже мiн, свiте!
Що тут дiять? Батька нема,
А вiн занедужав,
Та ще й умре. О боже мiй!
А йому байдуже,
Мов смiється. Степаночку,
Хiба ти не знаєш,
Що без тебе i таточка
i мене не стане?»
«Нi, Ярино, я не кину,
А тiлько поїду
Недалеко. А на той рiк
Я до вас приїду
З старостами — за тобою
Та за рушниками...
Чи подаєш?» — «Та цур тобi
З тими старостами,
Ще й жартує!» — «Не жартую,
Єй-богу, Ярино,
Не жартую!..» — «Та це й справдi
Ти завтра покинеш
Мене й батька? Не жартуєш?
Скажи-бо, Степане,
Хiба й справдi не сестра я?»
«Нi, моє кохання,
Моє серце!» — «Боже ж ти мiй!
Чому я не знала?
Була б тебе не любила
i не цiлувала...
Ой, ой! сором! Геть од мене!
Пусти мене! Бачиш,
Який добрий! Та пусти-бо!
Єй-богу, заплачу».
i заплакала Ярина,
Як тая дитина.
i крiзь сльози промовляла:
«Покине! покине!»
Як той явiр над водою,
Степан похилився,
Щирi сльози козацькiї
В серцi запеклися,
Мов у пеклi. А Ярина
То клене, то просить,
То замовкне, подивиться,
i знов заголосить.
Незчулися, як смерклося;
i сестру, i брата,
Нiби скованих докупи,
Застав батько в хатi.
i свiт настав, а Яринi
Не спиться,— ридає.
Уже Степан iз криницi
Коня напуває.
Й вона з вiдрами побiгла -
Нiби за водою
До криницi. А тим часом
Запорозьку зброю
Старий винiс iз комори,
Дивиться, радiє,
Примiряє, нiби знову
Старий молодiє.
Та й заплакав. «Зброє моя,
Зброє золотая!..
Лiта мої молодiї,
Сило молодая!
Послужи, моя ти зброк,
Молодiй ще силi,
Послужи йому так щиро,
Як менi служила!»
Вернулися од криницi,
i Степан сiдлає
Коня, свого товариша,
Й жупан надiває.
А Ярина дає зброю,
На порозi стоя;
Степан її надiває,
Та плачуть обоє.
i шаблюка, мов гадюка,
Й ратище-дрючина,
Й самопал семип'яденний
Повис за плечима.
Аж зомлiла, як узрiла;
i старий заплакав,
Як побачив на коневi
Такого юнака.
Веде коня за поводи
Та плаче Ярина;
Старий батько iде рядом,
Научає сина:
Як у вiйську пробувати,
Старшин шанувати,
Товариство поважати,
В табор не ховатись.
«Нехай тебе бог заступить!»
Як за селом стали,
Сказав батько, та всi троє
Разом заридали.
Степан гукнув, i курява
Шляхом пiднялася.
«Не барися, мiй синочку,
Швидше повертайся!» —
Сказав старий. А Ярина,
Мов тая ялина
При долинi, похилилась...
Мовчала Ярина.
Тiльки сльози утирає,
На шлях поглядає;
iз куряви щось вигляне
i знов пропадає;
Нiби шапка через поле
Котиться, чорнiв,
Пропадає, мошечкою
Тiльки-тiльки мрiє,
Та й пропало. Довго, довго
Стояла Ярина
Та дивилась, чи не вирне
Знову комашина
iз куряви. Не вирнула —
Пропала! i знову
Заплакала Яриночка
Та й пiшла додому.
Минають днi, минає лiто,
Настала осiнь, шелестить
Пожовкле листя, мов убитий
Старий пiд хатою сидить,—
Дочка нездужає Ярина;
Його єдиная дитина
Покинуть хоче. З ким дожить,
Добити вiку вiкового?
Згадав Степана молодого,
Згадав свої благi лiта,
Згадав та й заплакав
Багатий сивий сирота.
«В твоїх руках все на свiтi,
Твоя всюди воля!
Нехай буде так, як хочеш,
Така моя доля»,—
Старий вимовив i нишком
Богу помолився;
Та й пiшов собi з-пiд хати
В садок походити.
i барвiнком, i рутою,
i рястом квiтчає
Весна землю, мов дiвчину
В зеленому гаї;
i сонечко серед неба
Опинилось-стало,
Мов жених той молодую,
Землю оглядало,
i Ярина вийшла з хати
На свiт божий глянуть,
Ледве вийшла: усмiхнеться,
То пiде, то стане,
Розглядає, дивується,
Та любо, та тихо,
Нiби вчора народилась...
А лютеє лихо
В самiм серцi ворухнулось
i свiт запалило.
Як билина пiдкошена,
Ярина схилилась;
Як з квiточки роса вранцi,
Сльози полилися.
Старий батько коло неї,
Як дуб, похилився.
Одужала Яриночка,
iдуть люде в Київ
Та в Почаїв помолитись,—
i вона йде з ними.
У Києвi великому
Всiх святих благала;
У Межигорського Спаса
Тричi причащалась;
У Почаєвi святому
Ридала-молилась,
Щоб Степан той, доля тая
Їй хоча приснилась.
Не приснилась. Вернулася,
Знову забiлiла
Зима бiла. За зимою
Знов зазеленiла
Весна божа. Вийшла з хати
На свiт дивуватись
Яриночка, та не бога
Святого благати,
А нищечком у ворожки
Про його спитати.
i ворожка ворожила,
Пристрiт замовляла,
Талан-долю та весiлля
З воску виливала.
«Он, бачиш, кiнь осiдланий
Тупає ногою
Пiд козаком; а онде йде
Дiдусь з бородою
Аж до колiн. Ото грошi;
Якби догадався
Козак отой злякать дiда.
Злякав та й сховався
За могилу, лiчить грошi;
А он знову шляхом
Козак iде, нiби старець,
То, бач, ради страху,
Щоб ляхи або татаре
Часом не спiткали».
i радесенька Ярина
Додому верталась.
Уже третiй, i четвертий,
i п'ятий минає
Немалий рiк, а Степана
Немає, немає.
i стежечка-дорiжечка,
Яром та горою
Утоптана до ворожки,
Поросла травою.
Нема його. У черницi
Косу розплiтає
Безталанна, коло неї
Падає, благає
Старий батько, хоч лiтечко,
Хоч Петра дiждати 6,
Хоч зеленої недiлi...
Дiждались, i хату
Уквiтчали гарнесенько,
i в сорочках бiлих,
Невеселi, мов сироти,
Пiд хатою сiли.
Сидять собi та сумують,
Слухають... щось грає,
Мов на кобзi, на улицi
i нiби спiває.
Дума
У недiлю вранцi-рано
Синє море грало,
Товариство кошового
На радi прохало:
«Благослови, отамане,
Байдаки спускати,
Та за Тендер погуляти,
Турка пошукати».
Чайки i байдаки спускали,
Гарматами риштовали,
З Днiпрового гирла широкого випливали,
Серед ночi темної,
На морi синьому
За островом Тендером потопали,
Пропадали.
Один потопає,
Другий виринає,
Козацтву-товариству iз синьої хвилi рукою махає
i зично гукає:
«Нехай вам, панове товариство, бог допомагає!» —
i в синiй хвилi потопає,
Пропадає.
Тiльки три чайки, слава богу,
Отамана курiнного,
Сироти Степана молодого,
Синє море не втопило,
А в турецьку землю агарянську
Без кормиг прибило.
Тойдi сироту Степана,
Козака лейстрового,
Отамана молодого,
Турки-яничари ловили,
З гармати гримали,
В кайдани кували,
В тяжкую неволю завдавали.
Ой Спасе наш Межигорський,
Чудотворний Спасе,
i лютому вороговi
Не допусти впасти
В турецькую землю, в тяжкую неволю!
Там кайдани по три пуда,
Отаманам по чотири,
i свiта божого не бачать, не знають,
Пiд землею камень ламають,
Без сповiдi святої умирають,
Як собаки, здихають.
i згадав сирота Степан в неволi
Свою далеку Україну,
Нерiдного батька старого,
i коника вороного,
i нерiдную сестру Ярину.
Плаче-ридає,
До бога руки здiймає,
Кайдани ламає,
Утiкає на вольную волю...
Уже на третьому полю
Турки-яничари догнали,
До стовпа в'язали,
Очi виймали,
Гарячим залiзом випiкали,
В кайдани кували,
В тюрму посадили
Та й замуровали.
____________________
Отак на улицi пiд тином
Ще молодий кобзар стояв
i про невольника спiвав.
За тином слухала Ярина —
i не дослухала, упала.
«Степаночку! Степаночку! —
Кричала, ридала.—
Степаночку, моє серце!
Де ж це ти барився?
Тату! Тату! iдiть сюда,
iдiть подивiтесь».
Прийшов старий, розглядає,
i свого Степана
Не пiзнає, таке з його
Зробили кайдани.
«Сину ти мiй безталанний!
Моя ти дитино!
Де ти в свiтi погибаєш,
Сину мiй єдиний?»
Плаче старий та ридає,
Й Степан слiпий плаче
Невидющими очима,
Мов сонце побачив.
i беруть його пiд руки,
i ведуть у хату.
i вiтає Яриночка,
Мов рiдного брата.
i голову йому змила,
i ноги умила,
i в сорочцi тонкiй бiлiй
За стiл посадила,
Годувала, напувала,
Положила спати
У кiмнатi i тихенько
Вийшла з батьком з хати.
Через тиждень без старостiв
За Степана свата
Старий свою Яриночку.
i Ярина в хатi.
«Нi, не треба, мiй таточку,
Не треба, Ярино,—
Степан каже.— Я загинув,
Навiки загинув!
За що ж свої молодiї
Ти лiта погубиш
За калiкою?.. Ярино!
Насмiються люде,
i бог святий покарає
i прожене долю
З цiї хати веселої
На чужеє поле.
Нi, Ярино, бог не кине
i найде дружину;
А я пiду в Запорожжя,
Там я не загину,
Нагодують».— «Нi, Степане,
Моя ти дитино!
i господь тебе покине,
Як ти нас покинеш».
«Оставайся, Степаночку;
Коли не хоч братись,
То так будем: я сестрою,
А ти будеш братом
i дiтьми йому обоє,
Батьковi старому.
Не йди од нас, Степаночку,
Не кидай нас знову.
Не покинеш?» — «Нi, Ярино!»
i Степан остався.
Зрадiв старий, мов маленький,
Аж за кобзу взявся,
Хотiв вшкварить метелицю
З усiєї сили,
Та не вшкварив... пiд хатою
Усi троє сiли.
«Розкажи ж ти нам, Степане,
Про свою недолю,
Бо й я таки гуляв колись
В турецькiй неволi».
«Отож мене, вже слiпого,
На свiт випускали
З товариством. Товариство
На Сiч прямувало
i мене взяло з собою;
i через Балкани
Простали ми в Україну
Вольними ногами;
А на тихому Дунаю
Нас перебiгають
Сiчовики-запорожцi
i в Сiч завертають,
i розказують, i плачуть,
Як Сiч руйнували,
Як москалi срiбло, злото
i свiчi забрали
У Покровi; як козаки
Вночi утiкали
i на тихому Дунаю
Новим кошем стали;
Як цариця по Києву
З Нечосом ходила...
i Межигорського Спаса
Вночi запалила.
i по Днiпру у золотiй
Галерi гуляла,
На пожар той поглядала,
Нишком усмiхалась.
i як степи запорозькi
Тодi подiлили
i панам на Українi
Люд закрiпостили.
Як Кирило з старшинами
Пудром осипались
i в царицi, мов собаки,
Патинки лизали.
Отак, тату! Я щасливий,
Що очей не маю,
Що нiчого того в свiтi
Не бачу й не знаю...
Ляхи були — усе взяли,
Кров повипивали!..
А москалi i свiт божий
В путо закували.
Отаке-то! Тяжко, тату,
iз своєї хати
До турчина поганого
В сусiди прохатись.
Тепер, кажуть, в Слободзеї
Останки збирає
Головатий та на Кубань
Хлопцiв пiдмовляє.
Нехай йому бог поможе!
А що з того буде,
Святий знає: почуємо,
Що розкажуть люде».
Отак вони що день божий
Удвох розмовляли
До пiвночi, а Ярина
Господарювала
Та святих отих благала...
Таки ж ублагала:
На всеїднiй у недiлю
Вона спарувалась
З слiпим своїм. Такеє-то
Скоїлось на свiтi,
Мої любi дiвчаточка,
Рожевiї квiти.
Такеє-то. Одружились
Мої молодiї.
Може, воно й не до ладу,
Та що маю дiять,
Коли таке сподiялось;
Рiк уже минає,
Уже й другий. З дружиною
Ярина гуляє
По садочку. Старий батько
Сидить коло хати
Та вчить внука-пузанчика
Чолом оддавати.
[1845, с. Мар'їнське — 1858, не пiзнiше квiтня 1859,
С.-Петербург]

Великий льох

(Мiстерiя)

Положил еси нас [поношение]
соседом нашим, подражнение й
поругание сущим окрест нас. По-
ложил еси нас в притчу во языцех,
покиванию главыi в людех.
Псалом 43, ст. 14 й 15
Стоїть в селi Суботовi

На горi високiй
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то вiн молився,
Щоб москаль добром i лихом
З козаком дiлився.
Мир душi твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздрiли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж i лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобi така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!
На тiй Українi,
На тiй самiй, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сiли.
Отаке-то, Зiновiю,
Олексiїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм i байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тiлько наймали
Татарам на пашу
Та полякам... Може, й справдi!
Нехай i так буде!
Так смiються ж з України
Стороннiї люди!
Не смiйтеся, чужi люде!
Церков-домовина
Розвалиться... i з-пiд неї
Встане Україна .
i розвiє тьму неволi,
Свiт правди засвiтить,
i помоляться на волi
Невольничi дiти!..
21 октября 1845,
Марьинское

Наймичка

Пролог
У недiлю вранцi-рано
Поле крилося туманом;
У туманi, на могилi,
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.
Щось до лона пригортає
Та з туманом розмовляє:
«Ой тумане, тумане,—
Мiн латаний талане!
Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому менi злої долi,
Чом вiку не збавиш?
Нi, не дави, туманочку!
Сховай тiлько в полi,
Щоб нiхто не знав, не бачив
Моєї недолi!..
Я не одна,— єсть у мене
i батько, i мати...
Єсть у мене... туманочку,
Туманочку, брате!..
Дитя моє! мiй синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину.
Чужi люди хреститимуть,
Я не буду знати,
Як i зовуть... Дитя моє!
Я була багата...
Не лай мене; молитимусь,
iз самого неба
Долю виплачу сльозами
i пошлю до тебе».
Пiшла полем ридаючи,
В туманi ховалась
Та крiзь сльози тихесенько
Про вдову спiвала,
Як удова в Дунаєвi
Синiв поховала:
«Ой у полi могила;
Там удова ходила,
Там ходила-гуляла,
Трути-зiлля шукала.
Трути-зiлля не найшла,
Та синiв двох привела,
В китаєчку повила
i на Дунай однесла:
«Тихий, тихий Дунай!
Моїх дiток забавляй.
Ти, жовтенький пiсок,
Нагодуй моїх дiток;
i скупай, i сповий,
i собою укрий!»
I
Був собi дiд та баба.
З давнього-давна у гаї над ставом
Удвох собi на хуторi жили,
Як дiточок двоє,—
Усюди обоє.
Ще змалечку удвох ягнята пасли,
А потiм побралися,
Худоби дiждалися,
Придбали хутiр, став i млин,
Садок у гаї розвели
i пасiку чималу —
Всього надбали.
Та дiточок у їх бiгма,
А смерть з косою за плечима.
Хто ж їх старiсть привiтає,
За дитину стане?
Хто заплаче, поховає?
Хто душу спом'яне?
Хто поживе добро чесно,
В добрую годину,
i згадає дякуючи,
Як своя дитина?..
Тяжко дiтей годувати
У безверхiй хатi,
А ще гiрше старiтися
У бiлих палатах,—
Старiтися, умирати,
Добро покидати
Чужим людям, чужим дiтям
На смiх, на розтрату!
II
i дiд, i баба у недiлю
На призьбi вдвох собi сидiли
Гарненько, в бiлих сорочках.
Сiяло сонце, в небесах
Анi хмариночки, та тихо,
Та любо, як у раї.
Сховалося у серцi лихо,
Як звiр у темнiм гаї.
В такiм раї чого б, бачся,
Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хатi?
Чи вчорашнє, задавлене
Знов поворушилось,
Чи ще тiлько заклюнулось
i рай запалило?
Не знаю, що i пiсля чого
Старi сумують. Може, вже
Оце збираються до бога,
Та хто в далекую дорогу
Їм добре коней запряже?
«А хто нас, Насте, поховає,
Як помремо?»
«Сама не знаю!
Я все оце мiркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокi зостарiлись...
Кому понадбали
Добра цього?..»
«Стривай лишень!
Чи чуєш? щось плаче
За ворiтьми... мов дитина!
Побiжiм лиш!.. Бачиш?
Я вгадував, що щось буде!»
i разом схопились
Та до ворiт... Прибiгають,
Мовчки зупинились.
Перед самим перелазом
Дитина сповита —
Та й не туго, й новенькою
Свитиною вкрита;
Бо то мати сповивала —
i лiтом укрила
Останньою свитиною!..
Дивились, молились
Старi мої. А сердешне
Неначе благав:
Випручало рученята
Й до їх простягає
Манюсiнькi... i замовкло,
Неначе не плаче,
Тiлько пхика.
«А що, Насте?
Я й казав! От бачиш?
От i талан, от i доля,
i не одинокi!
Бери ж лишень та сповивай...
Ач яке, нiвроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище...»
Чудно якось
Дiється мiж нами!
Один сина проклинає,
З хати виганяє,
Другий свiчечку, сердешний,
Потом заробляє
Та ридаючи становить
Перед образами —
Нема дiтей!.. Чудно якось
Дiється мiж нами!
III
Аж три пари на радощах
Кумiв назбирали,
Та ввечерi й охрестили,
i Марком назвали.
Росте Марко. Старi мої
Не знають, де дiти,
Де посадить, де положить
i що з ним робити.
Минає рiк. Росте Марко —
i дiйна корова
У розкошi купається.
Аж ось чорноброва
Та молода, бiлолиця
Прийшла молодиця
На той хутiр благодатний
У найми проситься.
«А що ж,— каже,— возьмiм, Насте».
«Возьмiмо, Трохиме,
Бо ми старi, нездужаєм,
Та таки й дитина,
Хоча воно вже й пiдросло,
Та все ж таки треба
Коло його пiклуватись».
«Та воно-то треба.
Бо й я свою вже часточку
Прожив, слава богу,—
Пiдтоптався. Так що ж тепер,
Що вiзьмеш, небого?
За рiк, чи як?»
«А що дасте».
«Е, нi! треба знати,
Треба, дочко, лiчить плату,
Зароблену плату,
Бо сказано: хто не лiчить,
То той i не має.
Так отак хiба, небого?
Нi ти нас не знаєш,
Нi ми тебе. А поживеш,
Роздивишся в хатi,
Та й ми тебе побачимо,—
Отодi й за плату,
Чи так, дочко?»
«Добре, дядьку»
«Просимо ж у хату».
Поєднались. Молодиця
Рада та весела,
Нiби з паном повiнчалась,
Закупила села.
i у хатi, i на дворi,
i коло скотини,
Увечерi i вдосвiта;
А коло дитини
Так i пада, нiби мати;
В будень i в недiлю
Головоньку йому змиє,
Й сорочечку бiлу
Що день божий надiває.
Грається, спiває,
Робить возики, а в свято —
То й з рук не спускає.
Дивуються старi мої
Та моляться богу.
А наймичка невсипуща
Щовечiр, небога,
Свою долю проклинає,
Тяжко-важко плаче;
i нiхто того не чує,
Не знає й не бачить,
Опрiч Марка маленького.
Так воно не знає,
Чого наймичка сльозами
Його умиває.
Не зна Марко, чого вона
Так його цiлує,
Сама не з'їсть i не доп'є,
Його нагодує.
Не зна Марко, як в колисцi
Часом серед ночi
Прокинеться, ворухнеться,—
То вона вже скочить,
i укриє, й перехрестить,
Тихо заколише;
Вона чує з тiї хати,
Як дитина дише.
Вранцi Марко до наймички
Ручки простягає
i мамою невсипущу
Ганну величає...
Не зна Марко, росте собi,
Росте, виростає.
IV
Чимало лiт перевернулось,
Води чимало утекло;
i в хутiр лихо завернуло,
i слiз чимало принесло.
Бабусю Настю поховали
i ледве-ледве одволали
Трохима-дiда. Прогуло
Прокляте лихо та й заснуло.
На хутiр знову благодать
З-за гаю темного вернулась
До дiда в хату спочивать.
Уже Марко чумакує
i восени не ночує
Нi пiд хатою, нi в хатi...
Кого-небудь треба сватать.
«Кого ж би тут?» — старий дума
i просить поради
У наймички. А наймичка
До царiвни б рада
Слать старости: «Треба Марка
Самого спитати».
«Добре, дочко, спитаємо
Та й будемо сватать».
Розпитали, порадились,
Та й за старостами
Пiшов Марко. Вернулися
Люде з рушниками,
З святим хлiбом обмiненим.
Панну у жупанi,
Таку кралю висватали,
Що хоч за гетьмана,
То не сором. Отаке-то
Диво запопали!
«Спасибi вам! — старий каже.
Тепер, щоб ви знали,
Треба краю доводити,
Коли й де вiнчати,
Та й весiлля. Та ще ось що:
Хто в нас буде мати?
Не дожила моя Настя!..» —
Та й заливсь сльозами.
А наймичка у порогу
Вхопилась руками
За одвiрок та й зомлiла.
Тихо стало в хатi;
Тiлько наймичка шептала:
«Мати... мати... мати!»
V
Через тиждень молодицi
Коровай мiсили
На хуторi. Старий батько
З усiєї сили
З молодицями танцює,
Та двiр вимiтає,
Та прохожих, проїжджачих
У двiр закликає,
Та вареною частує,
На весiлля просить.
Знай, бiгає, а самого
Ледве ноги носять.
Скрiзь гармидер та реготня,
В хатi i надворi.
i жолоби викотили
З нової комори.
Скрiзь порання: печуть, варять,
Вимiтають, миють...
Та все чужi. Де ж наймичка?
На прощу у Київ
Пiшла Ганна. Благав старий,
А Марко аж плакав,
Щоб була вона за матiр.
«Нi, Марку, нiяко
Менi матiр'ю сидiти:
То багатi люде,
А я наймичка... ще й з тебе
Смiятися будуть.
Нехай бог вам помагає!
Пiду помолюся
Усiм святим у Києвi,
Та й знову вернуся
В вашу хату, як приймете.
Поки маю сили,
Трудитимусь...»
Чистим серцем
Поблагословила
Свого Марка... заплакала
Й пiшла за ворота.
Розвернулося весiлля.
Музикам робота
i пiдковам. Вареною
Столи й лави миють.
А наймичка шкандибає,
Поспiшає в Київ.
Прийшла в Київ — не спочила,
У мiщанки стала,
Найнялася носить воду,
Бо грошей не стало
На молебствiє Варварi.
Носила-носила,
Кiп iз вiсiм заробила
Й Марковi купила
Святу шапочку в пещерах
У Йвана святого,
Щоб голова не болiла
В Марка молодого;
i перстеник у Варвари
Невiстцi достала,
i, всiм святим поклонившись,
Додому верталась.
Вернулася. Катерина
i Марко зустрiли
За ворiтьми, ввели в хату
Й за стiл посадили;
Напували й годували,
Про Київ питали,
i в кiмнатi Катерина
Одпочить послала.
«За що вони мене люблять?
За що поважають?
О боже мiй милосердний!
Може, вони знають...
Може, вони догадались...
Нi, не догадались;
Вони добрi...»
i наймичка
Тяжко заридала.
VI
Тричi крига замерзала,
Тричi розтавала,
Тричi наймичку у Київ
Катря проводжала
Так, як матiр; i в четвертий
Провела небогу
Аж у поле, до могили,
i молила бога,
Щоб швиденько верталася,
Бо без неї в хатi
Якось сумно, нiби мати
Покинула хату.
Пiсля пречистої в недiлю,
Та пiсля першої, Трохим
Старий сидiв в сорочцi бiлiй,
В брилi на призьбi. Перед ним
З собакою онучок грався,
А внучка в юпку одяглась
У Катрину i нiби йшла
До дiда в гостi. Засмiявсь
Старий i внучку привiтав,
Неначе справдi молодицю:
«А де ж ти дiла паляницю?
Чи, може, в лiсi хто одняв?
Чи попросту — забула взяти?..
Чи, може, ще й не напекла?
О, сором, сором, лепська мати!»
Аж зирк — i наймичка ввiйшла
На двiр. Побiг стрiчати
З онуками свою Ганну.
«А Марко в дорозi?» —
Ганна дiда питалася.
«В дорозi ще й досi».
«А я ледве додибала
До вашої хати,
Не хотiлось на чужинi
Однiй умирати!
Коли б Марка дiждатися...
Так щось тяжко стало!»
i внучатам iз клуночка
Гостинцi виймала:
i хрестики, й дукачики,
Й намиста разочок
Яриночцi, i червоний
З фольги образочок,
А Карповi соловейка
Та коникiв пару,
i четвертий уже перстень
Святої Варвари
Катеринi, а дiдовi
iз воску святого
Три свiчечки; а Марковi
i собi нiчого
Не принесла: не купила,
Бо грошей не стало,
А заробить не здужала.
«А ось ще осталось
Пiвбубличка!»
Й по шматочку
Дiтям роздiлила.
VII
Ввiйшла в хату. Катерина
Їй ноги умила
Й полудновать посадила.
Не пила й не їла
Стара Ганна.
«Катерино!
Коли в нас недiля?»
«Пiслязавтра».
«Треба буде
Акафiст найняти
Миколаєвi святому
Й на часточку дати;
Бо щось Марко забарився...
Може, де в дорозi
Занедужав, сохрань боже!»
Й покапали сльози
З старих очей замучених.
Ледве-ледве встала
iз-за стола.
«Катерино!
Не та вже я стала:
Зледащiла, не здужаю
i на ноги встати.
Тяжко, Катре, умирати
В чужiй теплiй хатi!»
Занедужала небога.
Уже й причащали,
Й маслосвятiє служили,—
Нi, не помагало.
Старий Трохим по надвiр'ю,
Мов убитий, ходить.
Катерина ж з болящої
i очей не зводить;
Катерина коло неї
i днює й ночує.
А тим часом сичi вночi
Недобре вiщують
На коморi. Болящая
Щодень, щогодини,
Ледве чути, питається:
«Доню Катерино!
Чи ще Марко не приїхав?
Ох, якби я знала,
Що дiждуся, що побачу,
То ще б пiдождала!»
VIII
iде Марко з чумаками.
iдучи, спiває,
Не поспiша до господи —
Воли попасає.
Везе Марко Катеринi
Сукна дорогого,
А батьковi шитий пояс
Шовку червоного,
А наймичцi на очiпок
Парчi золотої
i червону добру хустку
З бiлою г а б о ю .
А дiточкам черевички,
Фiг та винограду,
А всiм вкупi — червоного
Вина з Цареграду
Вiдер з троє у барилi,
i кав'яру з Дону —
Всього везе, та не знає,
Що дiється дома!
iде Марко, не журиться.
Прийшов — слава богу!
i ворота одчиняє,
i молиться богу.
«Чи чуєш ти, Катерино?
Бiжи зустрiчати!
Уже прийшов! Бiжи швидче!
Швидче веди в хату!..
Слава тобi, Христе-боже!
Насилу дiждала!»
Отче наш тихо-тихо,
Мов крiзь сон, читала.
Старий воли випрягає,
Занози ховає
Мережанi, а Катруся
Марка оглядає.
«А де ж Ганна, Катерино?
Я пак i байдуже!
Чи не вмерла?»
«Нi, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходiм лишень в малу хату,
Поки випрягає
Воли батько: вона тебе,
Марку, дожидає».
Ввiйшов Марко в малу хату
i став у порогу...
Аж злякався. Ганна шепче:
«Слава... слава богу!
Ходи сюди, не лякайся...
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати».
Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
«Марку! подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарнiла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я...» -
Та й онiмiла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очi одкрила,
Пильно, пильно подивилась —
Сльози покотились.
«Прости мене! Я каралась
Весь вiк в чужiй хатi...
Прости мене, мiй синочку!
Я... я твоя мати».
Та й замовкла...
Зомлiв Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся... до матерi —
А мати вже спала!
13 ноября 1845,
в Переяславi

Кавказ

Искреннему моему Якову де Бальмену
Кто даст главе моей воду,
И очесем моим источник слез,
И плачуся и день и нощь,
о побиенных…
Иеремии глава 9, стих 1
За горами гори, хмарою повитi,
Засiянi горем, кровiю политi.
Споконвiку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрi ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип'є
Живущої кровi –
Воно знову оживає
i смiється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
i неситий не виоре
На днi моря поле.
Не скує душi живої
i слова живого.
Не понесе слави бога,
Великого бога.
Не нам на прю з тобою стати!
Не нам дiла твої судить!
Нам тiлько плакать, плакать, плакать
i хлiб насущний замiсить
Кровавим потом i сльозами.
Кати згнущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, боже, утомлений?
i нам даси жити!
Ми вiруєм твоїй силi
i духу живому.
Встане правда! встане воля!
i тобi одному
Помоляться всi язики
Вовiки i вiки.
А поки що течуть рiки,
Кровавiї рiки!
За горами гори, хмарою повитi,
Засiянi горем, кровiю политi.
Отам-то милостивiї ми
Ненагодовану i голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а кровi? Напоїть
Всiх iмператорiв би стало
З дiтьми i внуками, втопить
В сльозах удов'їх. А дiвочих,
Пролитих тайне серед ночi!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не рiки – море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, i гончим, i псарям,
i нашим батюшкам-царям
Слава.
i вам слава, синi гори,
Кригою окутi.
i вам, лицарi великi,
Богом не забутi.
Борiтеся – поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас сила
i воля святая!
Чурек i сакля – все твоє,
Воно не прошене, не дане,
Нiхто й не возьме за своє,
Не поведе тебе в кайданах.
А в нас!.. На те письменнi ми,
Читаєм божiї глаголи!..
i од глибо[ко]ї тюрми
Та до високого престола –
Усi ми в золотi i голi.
До нас в науку! ми навчим,
Почому хлiб i сiль почiм!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам бог у нас!
Нам тiлько сакля очi коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тiй собацi! Чом би нам
Платить за сонце не повиннi!
Та й тiлько ж то! Ми не погане,
Ми настоящi християне,
Ми малим ситi!.. А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й свiта, як не те –
Одна Сибiр неiсходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лiчить!
Од молдованина до фiнна
На всiх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! У нас
Святую Бiблiю читає
Святий чернець i научає,
Що цар якийсь-то свинi пас
Та дружню жiнку взяв до себе,
А друга вбив. Тепер на небi.
Об бачите, якi у нас
Сидять на небi! Ви ще темнi,
Святим хрестом не просвiщеннi,
У нас навчiться!.. В нас дери,
Дери та дай,
i просто в рай,
Хоч i рiдню всю забери!
У нас! чого то ми не вмiєм?
i зорi лiчим, гречку сiєм,
Французiв лаєм. Продаєм
Або у карти програєм
Людей… не негрiв… а таких
Таки хрещених… но простих.
Ми не гiшпани; крий нас, боже,
Щоб крадене перекупать,
Як тi жиди. Ми по закону!..
По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицемiри,
Господом проклятi.
Ви любите на братовi
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону
Дочцi на кожушок,
Байстрюковi на придане,
Жiнцi на патинки.
Собi ж на те, що не знають
Нi дiти, нi жiнка!
За кого ж ти розiп'явся,
Христе, сине божий?
За нас, добрих, чи за слово
iстини… чи, може,
Щоб ми з тебе насмiялись?
Воно ж так i сталось.
Храми, каплицi, i iкони,
i ставники, i мiрри дим,
i перед обра[зо]м твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
i потiм в дар тобi приносять
З пожару вкрадений покров!!
Просвiтились! та ще й хочем
Других просвiтити,
Сонце правди показати
Слiпим, бачиш, дiтям!..
Все покажем! тiлько дайте
Себе в руки взяти.
Як i тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як i носить!.. i як плести
Кнути узловатi –
Всьому навчим; тiлько дайте
Свої синi гори
Остатнiї… бо вже взяли
i поле i море.
i тебе загнали, мiй друже єдиний,
Мiй Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чашi московську отруту!
О друже мiй добрий! друже незабутий!
Живою душею в Украйнi витай,
Лiтай з козаками понад берегами,
Розритi могили в степу назирай.
Заплач з козаками дрiбними сльозами
i мене з неволi в степу виглядай.
А поки що мої думи,
Моє люте горе
Сiятиму – нехай ростуть
Та з вiтром говорять.
Вiтер тихий з України
Понесе з росою
Мої думи аж до тебе!..
Братньою сльозою
Ти їх, друже, привiтаєш,
Тихо прочитаєш…
i могили, степи, море,
i мене згадаєш.
18 ноября 1845,
в Переяславi

i мертвим, i живим,

i ненарожденним землякам моїм
в Украйнi i не в Украйнi
моє дружнєє посланiє
Аще кто речет, яко люблю бога,
а брата своего ненавидит,
ложь есть.
Соборно[е] послание Иоанна.
Глава 4, с.20
i смеркає, i свiтає,
День божий минає,
i знову люд потомлений
i все спочиває.
Тiлько я, мов окаянний,
i день i нiч плачу
На розпуттях велелюдних,
i нiхто не бачить,
i не бачить, i не знає
Оглухли, не чують;
Кайданами мiняються,
Правдою торгують.
i господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкi ярма. Орють лихо,
Лихом засiвають,
А що вродить? побачите,
Якi будуть жнива!
Схамениться, недолюди,
Дiти юродивi!
Подивиться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбiте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
i на небi, а не тiлько
На чужому полi.
В своїй хатi своя й правда,
i сила, i воля.
Нема на свiтi України,
Немає другого Днiпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волi! волi!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
i в Україну принесли
Великих слов велику силу
Та й бiльш нiчого. Кричите,
Що бог вас создав не на те,
Щоб ви неправдi поклонились!..
i хилитесь, як i хилились!
i знову шкуру дерете
З братiв незрящих, гречкосiїв,
i сонця-правди дозрiвать
В нiмецькi землi, не чужiї,
Претеся знову!.. Якби взять
i всю мiзерiю з собою,
Дiдами крадене добро,
Тойдi оставсь би сиротою,
З святими горами Днiпро!
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там i здихали, де ви поросли!
Не плакали б дiти, мати б не ридала,
Не чули б у бога вашої хули.
i сонце не грiло б смердячого гною
На чистiй, широкiй, на вольнiй землi.
i люди б не знали, що ви за орли,
i не покивали б на вас головою.
Схаменiться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Закованi люде,
Настане суд, заговорять
i Днiпро, i гори!
i потече сторiками
Кров у синє море
Дiтей ваших… i не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
i дитини мати.
i дим хмарою заступе
Сонце перед вами,
i навiки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ божiй
Багном не сквернiте.
Не дурiте дiтей ваших,
Що вони на свiтi
На те тiлько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, i премудрих
Немудрi одурять!
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрiсть би була своя.
А то залiзите на небо:
«i ми не ми, i я не я,
i все те бачив, i все знаю,
Нема нi пекла, анi раю,
Немає й бога, тiлько я!
Та куций нiмець узловатий,
А бiльш нiкого!..» – «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже
Нiмець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Нiмець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голi.
Нiмець скаже: «Ви слав'яне».

«Слав'яне! слав'яне!»
Славних прадiдiв великих
Правнукi поганi!
i Коллара читаєте
З усiєї сили,
i Шафарика, i Ганка,
i в слав'янофiли
Так i претесь… i всi мови
Слав'янського люду –
Всi знаєте. А своєї
Дас[т]ьбi… Колись будем
i по-своєму глаголать,
Як нiмець покаже
Та до того й iсторiю
Нашу нам розкаже, –
Отойдi ми заходимось!..
Добре заходились
По нiмецькому показу
i заговорили
Так, що й нiмець не второпа,
Учитель великий,
А не те щоб простi люде.
А гвалту! а крику!
«i гармонiя, i сила,
Музика, та й годi.
А iсторiя!.. поема
Вольного народа!
Що тi римляне убогi!
Чортзна-що – не Брути!
У нас Брути! i Коклекси!
Славнi, незабутi!
У нас воля виростала,
Днiпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивиться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте анi титли,
Нiже тiї коми,
Все розберiть… та й спитайте
Тойдi себе: що ми?..
Чиї сини? яких батькiв?
Ким? за що закутi?..
То й побачите, що ось що
Вашi славнi Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське смiття – вашi пани,
Ясновельможнiї гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмi,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремiнь,
А з їх, бувало, й лiй топили.
Може, чванитесь, що братство
Вiру заступило,
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
i на Сiчi мудрий нiмець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву i Варшаву,
i вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна
До самого краю.
Гiрше ляха свої дiти
Її розпинають
Замiс[т]ь пива праведную
Кров iз ребер точать.
Просвiтити, кажуть, хочуть
Материнi очi
Современними огнями.
Повести за вiком,
За нiмцями, недорiку,
Слiпую калiку.
Добре, ведiть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дiтей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дiдiв своїх
i батькiв лукавих.
Не дурiте самi себе,
Учiтесь, читайте,
i чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матiр забуває,
Того бог карає,
Того дiти цураються,
В хату не пускають.
Чужi люди проганяють,
i немає злому
На всiй землi безконечнiй
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Дiла незабутi
Дiдiв наших. Тiжкi дiла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Вiку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак i ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всi неправди, щоб розкрились
Високi могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мученикiв, кого, коли,
За що розпинали!
Обнiмiте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усмiхнеться,
Заплакана мати.
Благословiть дiтей своїх
Твердими руками
i дiточок поцiлує
Вольними устами.
i забудеться срамотня
Давняя година,
i оживе добра слава,
Слава України,
i свiт ясний, невечернiй
Тихо засiяє…
Обнiмiться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
14 декабря 1845,
Вьюнища

Холодний яр

У всякого своє лихо,
i в мене не тихо;
Хоч не своє, позичене,
А все-таки лихо.
Нащо б, бачся, те згадувать,
Що давно минуло,
Будить бознає колишнє,—
Добре, що заснуло.
Хоч i Яр той; вже до його
i стежки малої
Не осталось; i здається,
Що нiхто й ногою
Не ступив там; а згадаєш,
То була й дорога
З монастиря Мотриного
До Яру страшного.
В Яру колись гайдамаки
Табором стояли,
Лагодили самопали,
Ратища стругали.
У Яр тойдi сходилися,
Мов iз хреста знятi,
Батько з сином i брат з братом
Одностайне стати
На ворога лукавого,
На лютого ляха.
Де ж ти дiвся, в Яр глибокий
Протоптаний шляху?
Чи сам зарiс темним лiсом,
Чи то засадили
Новi кати? Щоб до тебе
Люди не ходили
На пораду: що їм дiять
З добрими панами,
Людоїдами лихими,
З новими ляхами?
Не сховаєте! над Яром
Залiзняк витає
i на Умань позирає,
Ґонту виглядає.
Не ховайте, не топчiте
Святого закона,
Не зовiте преподобним
Лютого Нерона.
Не славтеся царевою
Святою войною.
Бо ви й самi не знаєте,
Що царики коять.
А кричите, що несете
i душу i шкуру
За отечество!.. Єй-богу,
Овеча натура;
Дурний шию пiдставляє
i не знає за що!
Та ще й Ґонту зневажає,
Ледаче ледащо!
«Гайдамаки не воины —
Розбойники, воры.
Пятно в нашей истории...»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У вашi кайдани
Народ темний, не зарiже
Лукавого сина,
Не розiб'є живе серце
За свою країну.
Ви — розбойники неситi,
Голоднi ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
i землею, всiм даною,
i сердешним людом
Торгуєте? Стережiться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дурiть дiтей
i брата слiпого,
Дурiть себе, чужих людей,
Та не дурiть бога.
Бо в день радостi над вами
Розпадеться кара.
i повiє огонь новий
З Холодного Яру.

Вьюнища,
17 декабря 1845

Псалми Давидовi 1

Блаженний муж на лукаву
Не вступає раду,
i не стане на путь злого,
i з лютим не сяде.
А в законi господньому
Серце його й воля
Навчається; i стане вiн —
Як на добрiм полi
Над водою посаджене
Древо зеленiє,
Плодом вкрите. Так i муж той
В добрi своїм спiє.
А лукавих, нечестивих
i слiд пропадає,—
Як той попiл, над землею
Вiтер розмахає,
i не встануть з праведними
Злiї з домовини.
Дiла добрих обновляться,
Дiла злих загинуть.
12

Чи ти мене, боже милий,
Навiк забуваєш,
Одвертаєш лице своє,
Мене покидаєш?
Доки буду мучить душу
i серцем болiти?
Доки буде ворог лютий
На мене дивитись
i смiятись! Спаси мене,
Спаси мою душу,
Да не скаже хитрий ворог:
«Я його подужав».
i всi злiї посмiються,
Як упаду в руки,
В руки вражi. Спаси мене
Од лютої муки,
Спаси мене,— помолюся
i воспою знову
Твої блага чистим серцем,
Псалмом тихим, новим.
43

Боже, нашими ушима
Чули твою славу,
i дiди нам розказують
Про давнi кровавi
Тiї лiта; як рукою
Твердою своєю
Розв'язав ти нашi руки
i покрив землею
Трупи ворогiв. i силу
Твою восхвалили
Твої люде, i в покої,
В добрi одпочили,
Славя господа!.. А нинi
Покрив єси знову
Срамотою свої люде,
i вороги новi
Розкрадають, як овець, нас
i жеруть! Без плати
i без цiни оддав єси
Ворогам проклятим;
Покинув нас на смiх людям,
В наругу сусiдам,
Покинув нас, яко в притчу
Нерозумним людям.
i кивають, смiючися,
На нас головами;
i всякий день перед нами —
Стид наш перед нами.
Окраденi, замученi,
В путах умираєм,
Чужим богам не молимось,
А тебе благаєм:
«Поможи нам, iзбави нас
Вражої наруги.
Поборов ти першу силу,
Побори ж i другу,
Ще лютiшу!.. Встань же, боже,
Вскую' будеш спати,
Од слiз наших одвертатись,
Скорби забувати!
Смирилася душа наша,
Жить тяжко в оковах!
Встань же, боже, поможи нам
Встать на ката знову».
52

Пребезумний в серцi скаже,
Що бога немає,
В беззаконiї мерзiє,
Не творить благая.
А бог дивиться, чи є ще
Взискающий бога?
Нема добро творящого,
Нема нi одного!
Коли вони, неситiї,
Грiхами дознають?
Їдять люде замiсть хлiба,
Бога не згадають,
Там бояться, лякаються,
Де страху й не буде.
Так самi себе бояться
Лукавiї люде.
Хто ж пошле нам спасенiє,
Верне добру долю?
Колись бог нам верне волю,
Розiб'є неволю.
Восхвалимо тебе, боже,
Хваленiєм всяким;
Возрадується iзраїль
i святий iаков.
53

Боже, спаси, суди мене
Ти по своїй волi.
Молюсь: господи, внуши їм
Уст моїх глаголи,
Бо на душу мою встали
Сильнiї чужiї,
Не зрять бога над собою,
Не знають, що дiють.
А бог менi помагає,
Мене заступає
i їм правдою своєю
Вертає їх злая.
Помолюся господевi
Серцем одиноким
i на злих моїх погляну
Незлим моїм оком.
81

Мiж царями й судiями
На радi великiй
Став земних владик судити
Небесний владика:
«Доколi будете стяжати
i кров невинну розливать
Людей убогих? а багатим
Судом лукавим помагать?
Вдовi убогiй поможiте,
Не осудiте сироти
i виведiть iз тiсноти
На волю тихих, заступiте
Од рук неситих». Не хотять
Познать, розбити тьму неволi,—
i всує господа глаголи,
i всує трепетна земля.
Царi, раби — однаковi
Сини перед богом;
i ви вмрете, як i князь ваш,
i ваш раб убогий.
Встань же, боже, суди землю
i судей лукавих.
На всiм свiтi твоя правда,
i воля, i слава.
93

Господь бог лихих карає —
Душа моя знає.
Встань же, боже,— твою славу
Гордий зневажає.
Вознесися над землею
Високо, високо,
Закрий славою своєю
Слiпе, горде око.
Доки, господи, лукавi
Хваляться, доколi
Неправдою? Твої люде
Во тьму i в неволю
Закували... добро твоє
Кров'ю потопили,
Зарiзали прохожого,
Вдову задавили
i сказали: «Не зрить господь,
Нiже теє знає».
Умудрiтеся, немудрi:
Хто свiт оглядає,
Той i серце ваше знає,
i розум лукавий.
Дивiтеся дiлам його,
Його вiчнiй славi.
Благо тому, кого господь
Карає мiж нами;
Не допуска, поки злому
iзриється яма.
Господь любить свої люде,
Любить, не оставить,
Дожидає, поки правда
Перед ними стане.
Хто б спас мене од лукавих
i дiющих злая?
Якби не бог помiг менi,
То душа б живая
Во тьмi ада потонула,
Проклялась на свiтi.
Ти, господи, помагаєш
По землi ходити.
Ти радуєш мою душу
i серце врачуєш;
i пребудет твоя воля,
i твiй труд не всує.
Вловлять душу праведничу,
Кров добру осудять.
Менi господь пристанище,
Заступником буде
i воздасть їм за дiла їх
Кровавi, лукавi,
Погубить їх, i їх слава
Стане їм в неславу.
132

Чи є що краще, лучче в свiтi,
Як укупi жити,
З братом добрим добро певне
Познать, не дiлити
Яко миро добровонне
З голови честної
На бороду Аароню
Спадає росою
i на шитiї омети
Ризи дорогiї;
Або роси єрмонськiї
На святiї гори
Високiї сiонськiї
Спадають i творять
Добро тварям земнородним,
i землi, i людям,—
Отак братiв благих своїх
Господь не забуде,
Воцариться в дому тихих,
В сем'ї тiй великiй,
i пошле їм добру долю
Од вiка до вiка.
136

На рiках круг Вавiлона,
Пiд вербами, в полi,
Сидiли ми i плакали
В далекiй неволi;
i на вербах повiшали
Органи глухiї,
i нам стали смiятися
Едомляне злiї:
«Розкажiть нам пiсню вашу,
Може, й ми заплачем.
Або нашу заспiвайте,
Невольники нашi».
Якої ж ми заспiваєм?
На чужому полi
Не спiвають веселої
В далекiй неволi.
i коли тебе забуду,
iєрусалиме,
Забвен буду, покинутий,
Рабом на чужинi.
i язик мiй онiмiє,
Висохне лукавий,
Як забуде пом'янути
Тебе, наша славо!
i господь наш вас пом'яне,
Едомськiї дiти,
Як кричали ви: «Руйнуйте,
Руйнуйте, палiте
Єрусалим!..» Вавiлоня
Дщере окаянна!
Блаженний той, хто заплатить
За твої кайдани!
Блажен, блажен! Тебе, злая,
В радостi застане
i розiб'є дiтей твоїх
О холодний камiнь!
149

Псалом новий господовi
i новую славу
Воспоєм честнйм собором,
Серцем нелукавим;
Во псалтирi i тимпанi
Воспоєм благая,
Яко бог кара неправих,
Правим помагає.
Преподобнiї во славi
i на тихих ложах
Радуються, славословлять,
Хвалять iм'я боже;
i мечi в руках їх добрi,
Гострi обоюду,
На отмщенiє язикам
i в науку людям.
Окують царей неситих
В залiзнiї пута,
i їх, славних, оковами
Ручними скрутять,
i осудять губителей
Судом своїм правим,
i вовiки стане слава,
Преподобним слава.
19 декабря 1845,
Вьюниiца

Маленькiй Мар'янi

Рости, рости, моя пташко,
Мiй маковий цвiте,
Розвивайся, поки твоє
Серце не розбите,
Поки люди не дознали
Тихої долини,
Дознаються – пограються,
Засушать та й кинуть.
Анi лiта молодiї,
Повитi красою,
Нi карiї оченята,
Умитi сльозою,
Анi серце твоє тихе,
Добреє дiвоче
Не заступить, не закриє
Неситiї очi.
Найдуть злiї та й окрадуть…
i тебе, убогу,
Кинуть в пекло… Замучишся
i прокленеш бога.
Не цвiти ж, мiй цвiте новий,
Нерозвитий цвiте,
Зов'янь тихо, поки твоє
Серце не розбите.
20 декабря 1845,
Вьюнища

***

Минають днi, минають ночi,
Минає лiто, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очi,
Заснули думи, серце спить,
i все заснуло, i не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по свiту волочусь,
Бо вже не плачу й не смiюсь…
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема нiякої,
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
i гнилою колодою
По свiту валятись.
А дай жити, серцем жити
i людей любити,
А коли нi… то проклинать
i свiт запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволi,
А ще гiрше – спати, спати
i спати на волi,
i заснути навiк-вiки,
i слiду не кинуть
Нiякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема нiякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої! злої!
21 декабря 1845,
Вьюнища


Три лiта

i день не день, i йде не йде,
А лiта стрiлою
Пролiтають, забирають
Все добре з собою.
Окрадають добрi думи,
О холодний камень
Розбивають серце наше
i спiвають амiнь,
Амiнь всьому веселому
Однинi довiка,
i кидають на розпуттi
Слiпого калiку.
Невеликiї три лiта
Марно пролетiли…
А багато в моїй хатi
Лиха наробили.
Опустошили убоге
Моє серце тихе,
Погасили усе добре,
Запалили лихо,
Висушили чадом-димом
Тiї добрi сльози,
Що лилися з Катрусею
В московськiй дорозi,
Що молилась з козаками
В турецькiй неволi,
i Оксану, мою зорю,
Мою добру долю,
Що день божий умивали…
Поки не пiдкрались
Злiї лiта; та все теє
Заразом украли.
Жаль i батька, жаль i матiр,
i вiрну дружину,
Молодую, веселую,
Класти в домовину,
Жаль великий, брати мої;
Тяжко годувати
Малих дiток неумитих
В нетопленiй хатi,
Тяжко лихо, та не таке,
Як тому дурному,
Що полюбить, побереться,
А вона другому
За три шаги продається
Та з його й смiється.
От де лихо! От де серце
Разом розiрветься!
Отаке-то злеє лихо
й зо мною спiткалось:
Серце люди полюбило
i в людях кохалось,
i вони його вiтали,
Гралися, хвалили…
А лiта тихенько крались
i сльози сушили,
Сльози щирої любовi;
i я прозрiвати
Став потроху… Доглядаюсь –
Бодай не казати,
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змiї…
i засохли мої сльози,
Сльози молодiї.
i тепер я розбитеє
Серце ядом гою,
i не плачу, й не спiваю,
А вию совою.
Отаке-то, що хочете,
То те i робiте:
Чи голосно зневажайте,
Чи нишком хвалiте
Мої думи; однаково
Не вернуться знову
Лiта мої молодiї,
Веселеє слово.
Не вернеться… i я серцем
До вас не вернуся.
i не знаю, де дiнуся,
Де я пригорнуся,
i з ким буду розмовляти,
Кого розважати,
i перед ким мої думи
Буду сповiдати?
Думи мої! лiта мої,
Тяжкiї три лiта,
До кого ви прихилитесь,
Мої слiї дiти?
Не хилiтесь нi до кого,
Ляжте дома спати…
А я пiду четвертий год
Новий зострiчати;
Добридень же, новий годе
В торiшнiй свитинi,
Що ти несеш в Україну
В латанiй торбинi?
«Благоденствiє, указом
Новеньким повите».
iди ж здоров, та не забудь
Злидням поклонитись.
22 декабря 1845,
Вьюнища

Заповiт

Як умру, то поховайте
Мене на могилi,
Серед степу широкого,
На Вкраїнi милiй,
Щоб лани широкополi,
i Днiпро, i кручi
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойдi я
i лани, i гори —
Все покину i полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвiте
i вражою злою кров'ю
Волю окропiте.
i мене в сем'ї великiй,
В сем'ї вольнiй, новiй,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
25 декабря 1845,
в Переяславi


Лiлея

«За що мене, як росла я,
Люде не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вiтають,
Царiвною називають,
Очей не спускають
З мого цвiту? Дивуються,
Не знають, де дiти!
Скажи менi, мiй братику,
Королевий Цвiте!»
«Я не знаю, моя сестро».
i Цвiт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До бiлого пониклого
Личенька Лiлеї.
i заплакала Лiлея
Росою-сльозою...
Заплакала i сказала:
«Брате мiй, з тобою
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась.
Моя мати... чого вона,
Вона все журилась
i на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась
i плакала. Я не знаю,
Мiй брате єдиний!
Хто їй лихо заподiяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в'яла
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла... А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У бiлих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
i прокляли його люде,
Будинок спалили...
А мене, не знаю за що,
Убити — не вбили,
Тiлько мої довгi коси
Остригли, накрили
Острижену ганчiркою.
Та ще й реготались.
Жиди навiть нечистiї
На мене плювали.
Отаке-то, мiй братику,
Було менi в свiтi.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люде вiку. Я умерла
Зимою пiд тином,
А весною процвiла я
Цвiтом при долинi,
Цвiтом бiлим, як снiг, бiлим!
Аж гай звеселила.
Зимою люде... боже мiй!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дiвчата заквiтчались
i почали звати
Лiлеєю-снiгоцвiтом;
i я процвiтати
Стала в гаї, i в теплицi,
i в бiлих палатах.
Скажи ж менi, мiй братику,
Королевий Цвiте:
Нащо мене бог поставив
Цвiтом на сiм свiтi?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матiр?.. Милосердий,
Святий боже, милий!»
i заплакала Лiлея,
А Цвiт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На бiлеє пониклеє
Личенько Лiлеї.
[25 липня 1846
Київ]

Русалка

«Породила мене мати
В високих палатах
Та й понесла серед ночi
У Днiпрi скупати.
Купаючи, розмовляла
Зо мною, малою:
«Пливи, пливи, моя доню,
Днiпром за водою.
Та випливи русалкою
Завтра серед ночi,
А я вийду гуляти з ним,
А ти й залоскочеш.
Залоскочи, моє серце:
Нехай не смiється
Надо мною, молодою,
Нехай п'є-уп'ється
Не моїми кров-сльозами —
Синьою водою
Днiпровою... Нехай собi
Гуляє з дочкою.
Пливи ж, моя єдиная.
Хвилi! мої хвилi!
Привiтайте русалоньку...» -
Та й заголосила,
Та й побiгла. А я собi
Плила за водою,
Поки сестри не зустрiли,
Не взяли з собою.
Уже з тиждень, як росту я.
З сестрами гуляю
Опiвночi. Та з будинку
Батька виглядаю.
А може, вже поєдналась
З паном у палатах?
Може, знову розкошує
Моя грiшна мати?»
Та й замовкла русалочка,
В Днiпро поринула,
Мов плiточка. А лозина
Тихо похитнулась.
Вийшла мати погуляти —
Не спиться в палатах.
Пана Яна нема дома,
Нi з ким розмовляти.
А як прийшла до берега,
То й дочку згадала.
i згадала, як купала
i як примовляла.
Та й байдуже. Пiшла собi
У палати спати.
Та не дiйшла,— довелося
В Днiпрi ночувати.
i незчулась, як зуспiли
Днiпровi дiвчата —
Та до неї, ухопили
Та й ну з нею гратись,
Радiсiнькi, що пiймали.
Грались, лоскотали,
Поки в вершу не запхали..
Та й зареготались.
Одна тiлько русалонька
Не зареготалась.
[9 серпня 1846,
Київ]

Вiдьма

Поема
Молюся, знову уповаю,
i знову сльози виливаю,
i думу тяжкую мою
Нiмим стiнам передаю.
Озовiтеся ж, заплачте,
Нiмiї, зо мною
Над неправдою людською,
Над долею злою.
Озовiтесь! А за вами,
Може, озоветься
Безталання невсипуще
i нам усмiхнеться.
Поєднає з недолею
i з людьми i скаже
Спасибi нам. Помолиться
Й тихо спати ляже.
i примиренному присняться
i люде добрi, i любов,
i все добро. i встане вранцi
Веселий, i забуде знов
Свою недолю. i в неволi
Познає рай, познає волю
i всетворящую любов.
Коло осiннього Миколи,
Обiдранi, трохи не голi,
Бендерським шляхом уночi
iшли цигане. А йдучи —
Звичайне, вольниє — спiвали.
iшли, iшли, а потiм стали.
Шатро край шляху розп'яли,
Огонь чималий розвели
i кругом його посiдали.
Хто з шашликом, а хто i так,
Зате вiн вольний, як козак
Колись-то був. Сидять, куняють,
А за шатром в степу спiває,
Неначе п'яна, з приданок
Додому йдучи, молодиця:
«Ой у новiй хатi
Полягали спати,
Молодiй приснилось,
Що мати сказилась,
Свекор оженився,
Батько утопився.
i.. гу...»
Цигане слухають, смiються.
«i де тi люде тут возьмуться?
Оце, мабуть, iз-за Днiстра,
Бо тут все степ... Мара! Мара!» —
Цигане крикнули, схопились.
А перед ними опинилось
Те, що спiвало. Жаль i страх!
В свитинi латанiй дрожала
Якась людина. На ногах
i на руках повиступала
Од стужi кров; аж струпом стала.
i довгi коси в реп'яхах
О поли бились в ковтунах.
Постояла, а потiм сiла
Коло огню, i руки грiла
На самiм полум'ї. «Ну, так!
Оженився неборак!» —
Сама собi вона шептала
i тяжко, страшно усмiхалась.
Що ж се таке? Се не мара.
Моя се мати i сестра.
Моя се вiдьма, щоб ви знали.
Ц и г а н е
А вiдкiля ти, молодице?
В i д ь м а
Хто, я?
(Спiває).
«Як була я молодиця,
Цiлували мене в лиця,
А як стала стара баба,
Цiлували б, була б рада».
Ц и г а н
Спiвуча, нiчого сказать.
Якби собi таку достать,
Та ще й з медведем...
В i д ь м а
Я спiваю.
Чи то сиджу, чи то гуляю,
Все спiваю, все спiваю,
Уже забула говорить...
А перше добре говорила.
Ц и г а н
Де ж ти була, що заблудила?
В i д ь м а
Хто, я? чи ти?
(Шепче)
Цить лишень, цить.
Он, бач, зо мною пан лежить.
Огонь погас, а мiсяць сходить,
В яру пасеться вовкулак...
(Усмiхнувшись)
Я в приданках була, впилася.
i молода не придалася...
А все то проклятi пани
З дiвчатами такеє дiють...
Ще треба Другу одружить.
Пiду, без мене не зумiють
i в домовину положить...
Ц и г а н е
Не йди, небого, будь ти з нами.
У нас, єй-богу, добре жить.
В i д ь м а
А дiти єсть у вас?
Ц и г а н е
Немає.
В i д ь м а
Кого ж годуєте єсте?
Кого ви спати кладете?
Кого колишете вночi?
Лягаючи i встаючи,
За кого молитесь? Ох, дiти!
i все дiти! i все дiти!
Не знаю, де од їх подiтись.
Де не пiду, й вони за мною,
Вони з'їдять мене колись...
Ц и г а н е
Не плач, небого, не журись.
У нас дiтей нема й заводу.
В i д ь м а
Хоч з гори та в воду.
i вiдьма тяжко заридала.
Цигане мовчки дивувались,
Поки поснули, де хто впав.
Вона ж не спала, не журилась,
Сидiла, ноги устромила
В гарячий попiл. Виступав
Щербатий мiсяць з-за могили
i на шатро мов позирав,
Аж поки хмари заступили.
Чом не спиться багатому
Сивому, гладкому?
Чом не спиться убогому
Сиротi старому?
Один дума, як би його
Достроїть палати.
Другий дума, як би його
На подзвiн придбати.
Один старий одпочине
В пишнiй домовинi.
Другий старий i так собi
Де-небудь пiд тином.
i обидва спочивають
i гадки не мають.
Убогого не згадують,
А того ще й лають.
Коло огню старий циган
З люлькою куняє.
Позирає на приблуду
Й на подзвiн не дбає.
Ц и г а н
Чому не ляжеш, не спочинеш?
Зiрниця сходить, подивись.
В i д ь м а
Дивилась я, вже ти дивись.
Ц и г а н
Ми рано рушимо, покинем,
Як не проспишся.
В i д ь м а
Не просплюсь,
Я вже нiколи не просплюсь.
Отак де-небудь i загину
У бур'янi...
(Спiває тихо).
«Гаю, гаю, темний гаю,
Тихенький Дунаю!
Ой у гаї погуляю,
В Дунаї скупаюсь.
В зеленому баговиннi
Трохи одпочину...
Та, може, ще хоч калiку
Приведу дитину...»
Дарма! аби собi ходило
Та вмiло матiр проклинать.
А он, чи бачиш, на могилi
Очима лупа кошеня?
iди до мене. Кицю, кицю...
Не йде, прокляте бiсеня!
А то дала б тобi напиться
З моєї чистої криницi...
(Приспiвує)
«Стоїть кутя на покутi,
А в запiчку дiти.
Наплодила, наводила,
Та нема де дiти:
Чи то потопити?
Чи то подушити?
Чи жидовi на кров продать,
А грошi пропити?»
Що, добре нашi завдають?
Сiдай лиш ближченько, отут.
Ото-то й то! А ти не знаєш...
Що я в Волошинi була.
Я розкажу, як нагадаю.
Близнят в Бендерах привела.
У бiлих Яссах колихала,
У Дунаєвi купала,
В Туреччинi сповила
Та додому однесла —
Аж у Київ. Та вже дома
Без кадила, без кропила
За три шаги охрестила,
А три шаги пропила.
Упилася, упилась!
i досi п'яна!
i вже нiколи не просплюсь,
Бо я вже й бога не боюсь,
i не соромлюся людей.
Коли б менi отих дiтей
Найти де-небудь! Ти не знаєш,
Чи є в Туреччинi война?
Ц и г а н
Була колись, тепер нема.
Умер найстарший старшина.
В i д ь м а
А я думала, що й досi...
Аж уже немає.
Слухай лишень, скажу тобi,
Кого я шукаю.
Я шукаю Наталочку
Та сина iвана.
Дочку свою Наталоньку...
Та шукаю пана,
Того iрода, що, знаєш?..
Стривай, нагадала.
Як була я молодою —
i гадки не мала,
По садочку походжала,
Квiтчалась, пишалась.
А вiн мене i набачив,
iрод!.. i не снилось,
Що я була крепачкою.
А то б утопилась,—
Було б легше. От набачив,
Та й бере в покої,
i стриже, неначе хлопця,
i в поход з собою
Бере мене. У Бендери
Прийшли ми. Стояли
З москалями на кватирях,
А москалi за Дунаєм
Турка воювали.
Тут дав бог менi близнята,
Якраз против спаса.
А вiн мене i покинув,
Не вступив i в хату,
На дiтей своїх не глянув,
Луципер проклятий!
Пiшов собi з москалями,
А я з байстрюками
Повертала в Україну
Степами, тернами,
Острижена. Та й байдуже.
У селах питала
Шлях у Київ. i що з мене
Люде насмiялись...
Трохи була не втопилась,
Та жаль було кинуть
Близняточок. То сяк, то так
На свою країну
Придибала. Одпочила,
Вечора дiждалась,
Та й у село. Хотiлось, бач,
Щоб люде не знали.
От я крадусь попiдтинню
До своєї хати.
В хатi темно, нема дома
Або вже лiг спати
Мiй батечко одинокий.
Я ледве ступаю;
Входжу в хату. Аж щось стогне,
Нiби умирає,—
То мiй батько. i нiкому
Нi перехрестити,
Нi рук скласти. О проклятi,
Лукавiї дiти,
Що ви дiєте на свiтi!..
Я перелякалась,—
Хата пусткою смердiла.
От я заховала
Близнят своїх у коморi,
Вбiгаю у хату,
А вiн уже ледве дише.
Я до його: «Тату!
Мiй таточку! це я прийшла.—
За руки хватаю.—
Це я»,— кажу. А вiн менi
Шепче: «Я прощаю.
Я прощаю». Тiлько й чула.
Здається, я впала
i заснула. Якби була
Довiку проспала!
Опiвночi прокинулась:
Як у ямi, в хатi.
А за руку батько давить.
«Тату! — кричу.— Тату!»
А вiн уже так як крига...
Насилу я руку
Випручала. Що, цигане,
Якби таку суку
Тобi дочку. Що б ти зробив?
Ц и г а н
Єй-богу, не знаю.
В i д ь м а
Та мовчи вже, бо забуду.
Потiм не згадаю.
Дiтей, бачся, годувала
Та в засiк ховала.
Та очiпок, се вже вранцi,
Клоччям вимощала,
Щоб не знать було, що стрига.
Прибралась, ходила,
Поки люде домовину
Надворi робили.
Доробили, положили,
Понесли, сховали...
i одна я, як билина
На полi, осталась
На сiм свiтi... Були дiти,
i тих не осталось.
«Через яр ходила
Та воду носила,
Коровай сама бгала.
Дочку оддавала,
Сина оженила...
i... гу...»
Ц и г а н
Не скигли, бо ти всiх побудиш.
В i д ь м а
Хiба я скиглю, навiсний?
Ц и г а н
Та добре, добре. Що дальш буде?
Розказуй дальше.
В i д ь м а
Що даси?
Навариш завтра мамалиґи?
Я кукурудзи принесу.
Нагадала! Нагадала!
З дочкою лiг спати...
Завдав сина у лакеї...
Громадою з хати
Виганяли... Нагадала.
Я собак дражнила
Попiд вiкнами з старцями.
i байстрят носила
За плечима. Щоб привчались...
Аж i сам приїхав.
Я до його кинулася,
Забудучи лихо.
Привiтав мене, луципер,
Благословив дiток,
Та й забрав їх у покої...
Ростуть мої квiти!
Та й виросли. Сина Йвана
Оддав якiйсь панi
У лакеї. А Наталю...
Чи твої цигане
Всi поснули?
Ц и г а н
Всi поснули.
В i д ь м а
Бо щоб не почули
Мого слова. Страшно буде.
i ти, старий друже,
Злякаєшся, як вимовлю...
Чи тобi байдуже?
Наталоньку! Дитя своє!
iрод нечестивий!..
Занапастив... А до того
Посилає в Київ
Мене, бачиш, молитися.
Я, дурна, й ходила,
i молилась... Нi, цигане,
Я марно молилась.
Чи в вас єсть бог який-небудь?
В нас його немає...
Пани вкрали та в шкатулi
У себе й ховають.
Вертаюся iз Києва —
Замкнутi покої.
Вiн узяв її з собою
Та й поїхав з нею,
З Наталею... Чи чуєш ти?
i остриг, проклятий,
Дитя своє. Полетiла
Я його шукати
В Волощину. Та й шукаю,
Совою лiтаю
Над байраками. Та дiток,
Дiточок шукаю, i
Наталоньку!.. Нi, нi, нi, нi!
Я шукаю пана.
Розiрву!.. Возьмiть до себе
i мене, цигане.
Я медведя водитиму,
А як найду ката,
То й спущу його на його.
Отойдi, проклятий!..
Нi, не спущу. Сама його
Загризу... Чи чуєш?
Одружимось, моє серце,
Я й досi дiвую.
А сина вже оженила,
А дочка й так буде.
Лазитиме попiдтинню,
Поки найдуть люде
Неживою. Чи ти бачив?
Там такий хороший
Мiй син iван... Ух, холодно!
Позич менi грошей:
Намиста доброго куплю
Та й тебе повiшу,
А сама пiду додому...
Дивись: миша, миша
Несе у Київ мишенят.
Не донесеш, утопиш десь,
Або пан однiме.
Чи я найду моїх дiток,
Чи так i загину? —
Та й замовкла, мов заснула.
Цигане вставали,
Розбирали шатро своє,
В дорогу рушали,
Та й рушили. Пiшли степом.
i вона, небога
Безталанна, встала мовчки,
i нiбито богу
Нишком собi помолилась,
Та й пошкандибала
За циганами. i тихо,
Тихенько спiвала:
«Кажуть люде, що суд буде,
А суду не буде.
Бо вже мене осудили
На сiм свiтi люде».
iз-за Днiстра пiшли цигане
i на Волинь, i на Украйну.
За селом село минали,
В городи ходили
i марою за собою
Приблуду водили.
i спiвала, й танцювала,
Не пила й не їла...
Неначе смерть з циганами
По селах ходила.
Потiм разом схаменулась,
Стала їсти, й пити,
i ховатись за шатрами,
i богу молитись.
Щось таке їй поробила
Стара Марiула.
Якимсь зiллям напувала,
То воно й минулось.
Потiм її стала вчити
i лiкарювати,
Якi трави, що од чого,
i де їх шукати.
Як сушити, як варити...
Всьому, всьому вчила
Мар iуда. А та вчилась
Та богу молилась.
Минуло лiто, уже й друге,
i трете настало;
Уже прийшли в Україну —
Жаль їй чогось стало?
Поклонилась Марiулi
За науку в ноги,
Попрощалась з циганами,
Помолилась богу;
Та й пiшла собi, небога,
На свою країну.
«Вернусь,— каже,— хоч погляну
На дочку, на сина».
Не довелось. Пан вернувся,
Покинув Наталю
В Московщинi. А ти її
За Днiстром шукала.
Сина Йвана молодого
Оддали в солдати
За те, що ти не навчила
Панiв шанувати.
До кого ж ти прихилишся?
Нiкого немає!..
До людей хились, небого,
Люде привiтають.
Пан, вернувшись, занедужав,
Стогне, пропадає.
А вона набрала зiлля
Та пiшла в палати
Лiчить його, помагати,
А не проклинати.
Не помогла болящому,
Бо не допустили.
А як умер, то за його
Богу помолилась.
i жила собi святою,
Дiвчат научала,
Щоб з панами не кохались,
Людей не цурались.
«А то бог вас покарає,
А ще гiрше люде;
Люде гордi, неправеднi,
Своїм судом судять»,—
Отак вона научала,
Болящих лiчила,
А з убогим остатньою
Крихтою дiлилась.
Люде добрi i розумнi
Добре її знали,
А все-таки покриткою
i вiдьмою звали.
[Седнев, 1847, марта 7] —
1858, марта 6, [Нижнiй Новгород]

В казематi
Моїм соузникам посвящаю
Згадайте, братiя моя…

Бодай те лихо не верталось,
Як ви гарнесенько i я
iз-за решотки визирали.
i, певне, думали: “Коли
На раду тиху, на розмову,
Коли ми зiйдемося знову
На сiй зубоженiй землi?”
Нiколи, братiя, нiколи
З Днiпра укупi не п'ємо!
Розiйдемось, рознесемо
В степи, в лiси свою недолю,
Повiруєм ще трохи в волю,
А потiм жити почнемо
Меж людьми, як люде.
А поки те буде,
Любiтеся, брати мої,
Украйну любiте
i за неї, безталанну,
Господа молiте.
i його забудьте, други,
i не проклинайте.
i мене в неволi лютiй
iнколи згадайте.
[1847, Орська крiпость]

I
Ой одна я, одна,

Як билиночка в полi,
Та не дав менi бог
Анi щастя, нi долi.
Тiлько дав менi бог
Красу – карiї очi,
Та й тi виплакала
В самотинi дiвочiй.
Анi братика я,
Нi сестрички не знала,
Меж чужими зросла,
i зросла – не кохалась!
Де ж дружина моя,
Де ви, добрiї люде?
Їх нема, я сама.
А дружини й не буде!
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847,
С.-Петербург]


II
За байраком байрак,

А там степ та могила.
iз могили козак
Встає сивий, похилий.
Встає сам уночi,
iде в степ, а йдучи
Спiва, сумно спiває:
“Наносили землi
Та й додому пiшли,
i нiхто не згадає.
Нас тут триста, як скло!
Товариства лягло!
i земля не приймає.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
По своїй по землi
Свою кров розлили
i зарiзали брата.
Кровi брата впились
i отут полягли
У могилi заклятiй”.
Та й замовк, зажуривсь
i на спис похиливсь.
Став на самiй могилi,
На Днiпро позирав,
Тяжко плакав, ридав,
Синi хвилi голосили.
З-за Днiпра iз села
Руна гаєм гула,
Третi пiвнi спiвали.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала.
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847,
С.-Петербург]



III
Менi однаково, чи буду

Я жить в Українi, чи нi.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снiгу на чужинi –
Однаковiсiнько менi.
В неволi вирiс меж чужими,
i, не оплаканий своїми,
В неволi, плачучи, умру,
i все з собою заберу,
Малого слiду не покину
На нашiй славнiй Українi,
На нашiй – не своїй землi.
i не пом'яне батько з сином,
Не скаже синовi: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Менi однаково, чи буде
Той син молитися, чи нi…
Та не однаково менi,
Як Україну злiї люде
Присплять, лукавi, i в огнi
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково менi.
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847,
С.-Петербург]


IV
“Не кидай матерi!” – казали,

А ти покинула, втекла.
Шукала мати – не найшла,
Та вже й шукати перестала,
Умерла плачучи. Давно
Не чуть нiкого, де ти гралась;
Собака десь помандрувала,
i в хатi вибито вiкно.
В садочку темному ягнята
Удень пасуться. А вночi
Вiщують сови та сичi
i не дають сусiдам спати.
i твiй барвiночок хрещатий
Зарiс богилою, ждучи
Тебе неквiтчану. i в гаї
Ставочок чистий висихав,
Де ти купалася колись.
i гай сумує, похиливсь.
У гаї пташка не спiвав –
Й її з собою занесла.
В яру криниця завалилась,
Верба усохла, похилилась,
i стежечка, де ти ходила,
Колючим терном поросла.
Куди полинула, де дiлась?
До кого ти перелетiла?
В чужiй землi, в чужiй сем'ї
Кого ти радуєш? до кого,
До кого руки приросли?
Вiщує серце, що в палатах
Ти розкошуєш, i не жаль
Тобi покинутої хати…
Благаю бога, щоб печаль
Тебе довiку не збудила,
Щоб у палатах не найшла…
Щоб бога ти не осудила
i матерi не прокляла.
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847,
С.-Петербург]



V
“Чого ти ходиш на могилу? –

Насилу мати говорила. –
Чого ти плачеш iдучи,
Чому не спиш ти уночi,
Моя голубко сизокрила?”
“Так, мамо, так”. i знов ходила,
А мати плакала ждучи.
Не сон-трава на могилi
Вночi процвiтає,
То дiвчина заручена
Калину саджає,
i сльозами поливає,
i господа просить,
Щоб послав вiн дощi вночi
i дрiбнiї роси.
Щоб калина прийнялася,
Розпустила вiти.
“Може, пташкою прилине
Милий з того свiта.
Зов'ю йому кубелечко
i сама прилину,
i будемо щебетати
З милим на калинi.
Будем плакать, щебетати,
Тихо розмовляти,
Будем вкупочцi уранцi
На той свiт лiтати”.
i калина прийнялася,
Вiти розпустила.
i три лiта на могилу
Дiвчина ходила.
На четверте… Не сон-трава
Вночi процвiтає,
То дiвчина з калиною
Плаче, розмовляє:
“Широкая, високая
Калино моя,
Не водою до схiд сонця
Поливаная.
Широкiї рiки-сльози
Тебе полили,
Їх славою лукавою
Люде понесли.
Зневажають подруженьки
Подругу свою,
Зневажають червоную
Калину мою.
Повий мою головоньку,
Росою умий
i вiтами широкими
Од сонця закрий.
Вранцi найдуть мене люде,
Мене осмiють.
Широкiї твої вiти
Дiти обiрвуть”.
Вранцi-рано на калинi
Пташка щебетала;
Пiд калиною дiвчина
Спала, не вставала:
Утомилось молодеє,
Навiки спочило –
Вставало сонце з-за могили,
Радiли люде встаючи.
А мати й спати не лягала,
Дочку вечерять дожидала
i тяжко плакала ждучи.
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847,
С.-Петербург]


VI
Ой три шляхи широкiї

Докупи зiйшлися.
На чужину з України
Брати розiйшлися.
Покинули стару матiр.
Той жiнку покинув,
А той сестру. А найменший
Молоду дiвчину.
Посадила стара мати
Три ясени в полi.
А невiстка посадила
Високу тополю.
Три явори посадила
Сестра при долинi…
А дiвчина заручена –
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала,
Повсихали три явори,
Калина зов'яла.
Не вертаються три брати.
Плаче стара мати,
Плаче жiнка з дiточками
В нетопленiй хатi.
Сестра плаче, йде шукати
Братiв на чужину…
А дiвчину заручену
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По свiту блукають,
А три шляхи широкiї
Терном заростають.
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847,
С.-Петербург]



VII
Н. Костомарову
Веселе сонечко ховалось

В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували
i часових перемiняли,
Синємундирих часових.
i до дверей, на ключ замкнутих,
i до решотки на вiкнi
Привик я трохи, i менi
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих,
Моїх кровавих тяжких сльоз.
А їх чимало розлилось
На марне поле. Хоч би рута,
А то нiчого не зiйшло!
i я згадав своє село.
Кого я там коли покинув?
i батько й мати в домовинi…
i жалем серце запеклось,
Що нiкому мене згадати!
Дивлюсь: твоя, мiй брате, мати
Чорнiше чорної землi
iде, з хреста неначе знята…
Молюся! господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я нi з ким не подiлю
Мою тюрму, мої кайдани!
[1847, мая 9,
С.-Петербург]


VIII
Садок вишневий коло хати,

Хрущi над вишнями гудуть,
Плугатарi з плугами йдуть,
Спiвають iдучи дiвчата,
А матерi вечерять ждуть.
Сем'я вечеря коло хати,
Вечiрня зiронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких дiточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тiлько дiвчата
Та соловейко не затих.
[Мiж 19 i 30 травня 1847,
С.-Петербург]


IX
Рано-вранцi новобранцi

Виходили за село,
А за ними, молодими,
i дiвча одно пiшло.
Подибала стара мати
Доню в полi доганяти…
i догнала, привела;
Нарiкала, говорила,
Поки в землю положила,
А сама в старцi пiшла.
Минули лiта, а село
Не перемiнилось.
Тiлько пустка на край села
Набiк похилилась.
Коло пустки на милицi
Москаль шкандибає.
На садочок позирає,
В пустку заглядає.
Марне, брате, не вигляне
Чорнобрива з хати.
Не покличе стара мати
Вечеряти в хату.
А колись… Давно колись-то!
Рушники вже ткались,
i хустина мережалась,
Шовком вишивалась.
Думав жити, любитися
Та бога хвалити!
А довелось… нi до кого
В свiтi прихилитись.
Сидить собi коло пустки,
Надворi смеркає,
А в вiкно, неначе баба,
Сова виглядає.
[Мiж 19 i 30 травня 1847,
С.-Петербург]


X
В неволi тяжко, хоча й волi,

Сказать по правдi, не було.
Та все-таки якось жилось.
Хоть на чужому, та на полi…
Тепер же злої тiї долi,
Як бога, ждати довелось.
i жду її, i виглядаю,
Дурний свiй розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжi волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйнi поховають,
Що не в Украйнi буду жить,
Людей i господа любить.
[Мiж 19 i 30 травня 1847,
С.-Петербург]


XI
Косар
Понад полем iде,

Не покоси кладе,
Не покоси кладе - гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Косаря уночi
Зустрiчають сичi.
Тне косар, не спочиває
Й нi на кого не вважає,
Хоч i не проси.
Не благай, не проси,
Не клепає коси;
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить
Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспiвує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
i мене не мине,
На чужинi зотне,
За решоткою задавить.
Хреста нiхто не поставить
i не пом'яне.
[30 травня 1847,
С.-Петербург]


XII
Чи ми ще зiйдемося знову

Чи вже навiки розiйшлись?
i слово правди i любовi
В степи i дебрi рознесли!
Нехай i так. Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля господа. Годiть!
Смирiтеся, молiтесь богу
i згадуйте один другого.
Свою Україну любiть,
Любiть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї господа молiть.
[Мiж 19 i 30 травня 1847,
С.-Петербург]

***

Не спалося, – а нiч, як море.
(Хоч дiялось не восени,
Так у неволi.) До стiни
Не заговориш нi про горе,
Нi про младенческие сны.
Верчуся, свiту дожидаю,
А за дверима про своє
Солдатськеє нежитiє
Два часовiї розмовляють.
1
Така ухабиста собой,
И меньше белой не дарила.
А барин бедненький такой.
Меня-то, слышь, и подсмотрили,
Свезли в Калугу, и забрили.
Так вот те случай-то какой!
2
А я… аж страшно, як згадаю.
Я сам пiшов у москалi;
Таки ж у нашому селi
Назнав я дiвчину… Вчащаю
i матiр удову єднаю.
Так пан заклятий не дає.
Мала, каже; – нехай, дождуся.
i, знай, вчащаю до Ганнусi.
На той рiк знову за своє;
Пiшов я з матiр'ю просити.
«Шкода, – каже, – i не проси.
П'ятсот, – каже, – коли даси,
Бери хоч зараз…» Що робити!
Головко бiдна! Позичать?
Та хто таку позичить силу?
Пiшов я, брате, зароблять.
i де вже ноги не носили,
Поки тi грошi заробив.
Я годiв зо два проходив
По Чорноморiї, по Дону…
i подарункiв накупив
Найдорогiших… От вертаюсь
В село до дiвчини вночi –
Аж тiлько мати на печi,
Та й та, сердешна, умирає,
А хата пусткою гниє.
Я викресав огню, до неї…
Од неї пахне вже землею,
Уже й мене не пiзнає!
Я до попа та до сусiди,
Привiв попа, та не застав –
Вона вже вмерла. Нема й слiду
Моєї Ганни. Я спитав
Таки сусiду про Ганнусю.
«Хiба ти й досi ще не знаєш?
Ганнуся на Сибiр пiшла.
До панича, бачиш, ходила,
Поки дитину привела
Та у криницi й затопила».
Неначе згага запекла.
Я ледве-ледве вийшов з хати,
Ще не свiтало. Я в палати
Пiшов з ножем, не чув землi…
Аж панича вже одвезли
У школу в Київ. От як, брате!
Осталися i батько й мати,
А я пiшов у москалi.
i досi страшно, як згадаю.
Хотiв палати запалить
Або себе занапастить,
Та бог помилував… А знаєш,
Його до нас перевели
iз армiї чи що?
1
Так что же,
Ну, вот теперь и приколи.
2
Нехай собi. А бог поможе,
i так забудеться колись.
Вони ще довго говорили,
Я став перед свiтом дрiмать,
i паничi менi приснились
i не дали, поганi, спать.
[Мiж 19 i 30 травня 1847,
С.-Петербург]

***

Думи мої, думи мої,
Ви мої єдинi,
Не кидайте хоч ви мене
При лихiй годинi.
Прилiтайте, сизокрилi
Мої голуб'ята,
iз-за Днiпра широкого
У степ погуляти
З киргизами убогими.
Вони вже убогi,
Уже голi... Та на волi
Ще моляться богу.
Прилiтайте ж, мої любi,
Тихими речами
Привiтаю вас, як дiток,
i заплачу з вами.
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]

Княжна

Поема
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволi з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сiдає,
Як у Днiпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Вiти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по водi розiслала
Зеленiї вiти,
А на вiтах гойдаються
Нехрещенi дiти.
Як у полi на могилi
Вовкулак ночує,
А сич в лiсi та на стрiсi
Недолю вiщує.
Як сон-трава при долинi
Вночi розцвiтає…
А про людей… Та нехай їм.
Я їх, добрих, знаю.
Добре знаю. Зоре моя!
Мiй друже єдиний!
i хто знає, що дiється
В нас на Українi?
А я знаю. i розкажу
Тобi; й спать не ляжу.
А ти завтра тихесенько
Боговi розкажеш.
Село! i серце одпочине:
Село на нашiй Українi –
Неначе писанка, село.
Зеленим гаєм поросло.
Цвiтуть сади, бiлiють хати,
А на горi стоять палати
Неначе диво. А кругом
Широколистiї тополi,
А там i лiс, i лiс, i поле,
i синi гори за Днiпром.
Сам бог витає над селом.
Село! Село! Веселi хати!
Веселi здалека палати,
Бодай ви терном поросли!
Щоб люди й слiду не найшли,
Щоб i не знали, де й шукати.
В тому господньому селi,
На нашiй славнiй Українi,
Не знаю, де вони взялись, –
Приблуда князь. Була й княгиня.
Ще молодi собi були,
Жили самi. Були багатi,
Високi на горi палати,
Чималий у яру ставок,
Зелений по горi садок,
i верби, i тополi,
i вiтряки на полi,
i долом геть собi село
Понад водою простяглось.
Колись там весело було.
Бувало, лiтом i зимою
Музика тне, вино рiкою
Гостей неситих налива…
А князь аж синiй похожає,
Та сам несмiлих наливає,
Та ще й покрикує «вiват!».
Гуляє князь, гуляють гостi;
i покотились на помостi…
А завтра знову ожива,
i знову п'є, i знов гуляє,
i так за днями день минає,
Мужицькi душi аж пищать.
Судовики благають бога…
П'яницi, знай собi, кричать:
– i патрiот! i брат убогих!
Наш славний князь! Вiват! Вiват!
А патрiот, убогих брат…
Дочку й теличку однiмає
У мужика… i бог не знає,
А може, й знає, та мовчить.
Княгиня взапертi сидить.
Її i в сiнi не пускає
Убогих брат. А що ж робить?
Сама втекла i повiнчалась,
i батько й мати не пускали,
Казали: вгору не залазь.
Так нi, за князя. От i князь!
От i пишайсь тепер, княгине!
Загинеш, серденько, загинеш,
Мов ряст весною уночi.
Засхнеш, не знатимеш нiчого,
Не знатимеш, як хвалять бога,
Як люде люблять, живучи.
А жить так, господи, хотiлось!
Хотiлось любити,
Хоть годочок, хоть часочок
На свiт подивитись.
Не довелось, а все було,
Всього понадбала
Стара мати. Саму тебе
Мов намалювала,
Хоч помолись перед тобою,
Мов перед святою…
Красо моя молодая,
Горенько з тобою!
Жить би, жить та славить бога
i добро творити,
Та божою красотою
Людей веселити.
Так же нi. А молодiї
Та карiї очi
Щоб марнiли в самотинi…
Може, бог так хоче?
Боже! Боже! Даєш волю
i розум не свiтi,
Красу даєш, серце чисте…
Та не даєш жити.
Не даєш на рай веселий,
На свiт твiй великий
Надивитись, намолитись
i заснуть навiки.
Невесело на свiтi жить,
Коли нема кого любить.
Отак i їй, однiй-єдинiй,
ще молодiй моїй княгинi,
Красу i серце засушить
i марне згинуть в самотинi.
Аж страшно!.. А вона молилась
i жить у господа просилась,
Бо буде вже кого любить.
Вона вже матiр'ю ходила,
Уже пишалась i любила
Своє дитя. i дав дожить
Господь їй радостi на свiтi.
Узрiть його, поцiловать
Своє єдинеє дитя,
i перший крик його почути…
Ох, дiти! Дiти! Дiти!
Велика божа благодать!
Сльози висохли, пропали,
Сонце просiяло,
i княгиня з дитиною
Не тiєю стала.
Нiби на свiт народилась –
Гралась, веселилась…
i княжнi своїй маленькiй
Сорочечки шила.
i маленькi рукавчата
Шовком вишивала,
i купала, й колихала,
Сама й годувала.
Бо княгинi тiлько вмiють
Привести дитину.
А годувать та доглядать
Не вмiють княгинi.
А потiм оха: – Забуває
Мене мiй Поль або Фiлат! –
За що ж воно тебе згадає?
За те, хiба, що привела?
А моя свою дитину
Сама доглядала.
А п'яного свого князя
i не допускала.
Мов яблучко у садочку,
Кохалась дитина.
i говорить уже стало,
i вчила княгиня
Тiлько «мамо» вимовляти,
А «тато» не вчила…
i книжечок з кунштиками
В Ромнi накупила.
Забавляла, розмовляла,
i богу молитись
i азбуку по кунштиках
Заходилась вчити.
i що божий день купала,
Рано спати клала
i пилиночки на неї
Впасти не давала.
i всю нiченьку над нею
Витала, не спала.
Надивлялась, любувалась
Княжною своєю…
i жениха їй єднала
i радiла з нею,
i плакала; довгi коси
Уже розплiтала
i, лишенько, свого князя
П'яного згадала –
У мундирi. Та й закрила
Заплаканi очi.
А дитинi нiбо сниться,
Мов вимовить хоче:
– Не плач, мамо, не розплiтай
Мої довгi коси –
Посiчуться… – Що день божий
Радостi приносить
Своїй матерi щасливiй
Дочка уродлива.
Мов тополя, виростає
Свiтовi на диво.
Виростає… Та недовго
Буде веселити
Свою матiр. Бог карає
Княгиню на свiтi…
А за вiщо? Чудно людям,
Бо люде не знають,
Чому добре умирає,
Злеє оживає,
Занедужала княгиня,
i князь схаменувся.
За бабами-знахарками
По селах метнувся.
Наїхали… Заходились.
Лiчили, лiчили…
Поки її, безталанну,
В труну положили.
Не стало на селi княгинi,
i гусла знову загули.
А сирота її в селi,
Її єдиная дитина!
Мов одiрвалось од гiллi,
Ненагодоване i босе,
Сорочечку до зносу носить.
Спеклося, бiдне, на жару.
Лопуцьки їсть, ставочки гатить
В калюжах з дiтьми у яру.
Умийся, серденько! Бо мати
Он дивиться й не пiзнає
Межи дiтьми дитя своє.
i думає: тебе не стало…
Умийся, серце, щоб пiзнала
Тебе, єдиную свою…
i господа б благословляла
За долю добрую твою.
Умилася. А добрi люде
Прибрали, в Київ одвезли
У iнститут. А там що буде,
Побачим. Гусла загули,
Гуляє князь, гуляють гостi,
Ревуть палати на помостi,
А голод стогне на селi.
i стогне вiн, стогне по всiй Українi.
Кара господева. Тисячами гинуть
Голоднiї люде. А скирти гниють.
А пани й полову жидам продають.
Та голоду радi, та бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлiбець не рожав.
Тойдi б i в Парижi, i iншому краї
Наш брат хуторянин себе показав.
А бог куняє. Бо се було б диво,
Щоб чути i бачить – i не покарать.
Або вже аж надто долготерпеливий…
Минають лiта; люде гинуть,
Лютує голод в Українi,
Лютує в княжому селi.
Скирти вже княжi погнили.
А вiн байдуже – п'є, гуляє
Та жида з грiшми виглядає.
Нема жидка… Хлiби зiйшли,
Радiють люде, бога просять…
Аж ось iз Києва привозять
Княжну. Мов сонечко зiйшло
Над обiкраденим селом.
Чорнобрива, кароока,
Вилитая мати.
Тiлько смутна, невесела…
Чого б сумувати?
Або, може, вже такою
Воно й уродилось?
Або, може, молодеє
Чи не полюбило
Кого-небудь? Нi, нiкого.
Весела гуляла,
Мов ласочка з кубелечка,
На свiт виглядала
З того Києва. Аж поки
Побачила села
Знiвеченi. З того часу
Стала невесела.
Мов сизая голубонька,
Село облетiла.
У всiх була, всiх бачила,
Всi повеселiли.
Там словами привiтала,
Там нагодувала…
Що день божий обходила
Село. Помагала
Усякому. А сироти
До неї в покої
Приходили. i матiр'ю
Своєю святою
Її звали. i все село
За неї молилось…
А тим часом жиди в селi
З грiшми появились.
Радiє князь, запродує
З половою жито.
i молотить виганяє
Людей недобитих.
Змолотили, нiвроку їм,
За одну годину
i з клунею провiяли…
Князь i не спочинув,
На могорич закликає,
Та п'є, та гуляє
Аж у гаї… Бо в покоях
Дочка спочиває.
Гармидер, галас, гам у гаї,
Срамотнi спiви. Аж лящить
Жiночий регот. Завиває,
Реве хазяїн: – Будем пить,
Аж поки наша доня спить.
А доня взапертi сидить
В своєму сумному покої
i дивиться, як над горою
Червоний мiсяць аж горить,
З-за хмари тихо виступає.
i нiби гори оживають.
Дуби з дiброви, мов дива,
У поле тихо одхожають.
i пугач пуга, i сова
З-пiд стрiхи в поле вилiтає,
А жаби крякають, гудуть.
Дивiться, очi молодiї,
Як зорi божiї встають,
Як сходить мiсяць, червонiє…
Дивiтеся, поки вас грiє,
А зорi спати не дають.
Головою молодою
На руку схилилась,
До пiвночi невесела
На зорi дивилась
Княжна моя. Дивилася…
Та й плакати стала.
Може, серце яке лихо
Тихо прошептало?
Та байдуже. Поплакала
Трошки, усмiхнулась,
Помолилась та й спать лягла.
i тихо заснула.
В гаю все покотом лежало –
Пляшки i гостi, де що впало,
Там i осталось. Сам не впав,
Остатню каплю допивав.
Та й ту допив. Встає, не пада,
iде в покої… Скверний гаде!
Куда ти лiзеш? Схаменись!
Не схаменувся, ключ виймає,
Прийшов, i дверi одмикає,
i лiзе до дочки. Прокиньсь!
Прокинься, чистая! Схопись,
Убий гадюку, покусає!
Убий, i бог не покарає!
Як тая Ченчiо колись
Убила батька кардинала
i Саваофа не злякалась.
Нi, не прокинулася, спить,
А бог хоч бачить, та мовчить,
Грiхам великим потурає.
Не чуть нiчого. Час минає.
А потiм крик, а потiм гвалт,
i плач почули iз палат –
Почули сови. Потiм знову
Не чуть нiчого. i в той час
Скирти i клуня зайнялись,
i зорi зникли. Хоч би слово,
Хоч би де голос обiзвавсь.
Пани в гаю не ворушились,
А люде збiглись та дивились,
Як дим до неба пiдiймавсь.
Прокинулись вранцi гостi.
Аж бачать, що лихо,
Покинули свого князя
Та любо та тихо.
Так i ми його покинем,
Так i бог покине.
Тебе тiлько не покине
Лихая година,
Княжно моя безталанна,
Знiвечений цвiте.
Ти ще будеш покутовать
Грiхи на сiм свiтi,
Грiхи батьковi. О доле!
Лукавая доле!
Покинь її хоть на старiсть,
Хоть на чужiм полi
На безлюддi. Не покинеш,
Поведеш до краю,
До самої домовини,
Сама й поховаєш.
В селi не бачили й не чули,
Де вона подiлась.
Думали, на пожарищi
Небога згорiла.
Стоїть село. Невесело
На горi палати
Почорнiли. Князь хирiє,
Нездужає встати,
А пiдвести нема кому,
Нiхто й не загляне
До грiшного болящего
В будинки поганi.
Люде трохи очуняли,
Господа благають,
Щоб княжна до їх вернулась.
А її немає
i не буде вже, святої…
Де ж вона подiлась?
У Києвi пресвятому
В черницi постриглась.
Родилась на свiт жить, любить,
Сiять господньою красою,
Витать над грiшними святою
i всякому добро творить.
А сталось ось як. У черницях
Занапастилося добро…
Блукаючи по Українi,
Прибивсь якось i в Чигирин,
i в монастир отой дiвочий,
Що за пiсками на болотi
У лозах самотний стоїть.
Отам менi i розказала
Стара черниця новину.
Що в монастир до їх зайшла
Княжна якась iз-за Днiпра
Позаторiк. Одпочивала,
Та й богу душу оддала…
«Вона була ще молодою
i прехорошая собою.
На сонцi дуже запеклась,
Та й занедужала. Лежала
Недовго щось, седмицi з три,
i все до крихти розказала…
Менi i Ксенiї-сестрi.
i вмерла в нас. i де ходила,
В яких-то праведних мiстах!
А в нас, сердешна, опочила.
Оце її свята могила…
Ще не поставили хреста».
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]

N. N.

Сонце заходить, гори чорнiють,
Пташечка тихне, поле нiмiє,
Радiють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся... i серцем лину
В темний садочок на Україну.
Лину я, лину, думу гадаю,
i нiби серце одпочиває.
Чорнiє поле, i гай, i гори,
На синє небо виходить зоря.
Ой зоре! зоре! — i сльози кануть.
Чи ти зiйшла вже i на Украйнi?
Чи очi карi тебе шукають
На небi синiм? Чи забувають?
Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб i не чули.
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]

N. N.

Менi тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сiяло,
Чи так менi чого було?
Менi так любо, любо стало,
Неначе в бога ......
Уже прокликали до паю,
А я собi у бур'янi
Молюся богу... i не знаю,
Чого маленькому менi
Тойдi так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо, i село,
Ягня, здається, веселилось!
i сонце грiло, не пекло!
Та недовго сонце грiло,
Недовго молилось...
Запекло, почервонiло
i рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорнiло,
Боже небо голубеє
i те помарнiло.
Поглянув я на ягнята!
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав менi бог нiчого!..
i хлинули сльози,
Тяжкi сльози!.. А дiвчина
При самiй дорозi
Недалеко коло мене
Плоскiнь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привiтала,
Утирала мої сльози
i поцiлувала .....

Неначе сонце засiяло,
Неначе все на свiтi стало
Моє... лани, гаї, сади!..
i ми, жартуючи, погнали
Чужi ягнята до води.
Бридня!.. а й досi, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого вiку у тiм раю.
Умер би, орючи на нивi,
Нiчого б на свiтi не знав.
Не був би в свiтi юродивим,
Людей i бога не прокляв!
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]


***

Не грiє сонце на чужинi,
А дома надто вже пекло.
Менi невесело було
Й на нашiй славнiй Українi.
Нiхто любив мене, вiтав,
i я хилився нi до кого,
Блукав собi, молився богу
Та люте панство проклинав.
i згадував лiта лихiї,
Поганi, давнiї лiта,
Тойдi повiсили Христа,
Й тепер не втiк би син Марiї!
Нiгде не весело менi,
Та, мабуть, весело й не буде
i на Украйнi, добрi люде;
Отже таки й на чужинi.
Хотiлося б... та й то для того,
Щоб не робили москалi
Труни iз дерева чужого,
Або хоч крихотку землi
iз-за Днiпра мого святого
Святiї вiтри принесли,
Та й бiльш нiчого. Так-то, люде,
Хотiлося б... Та що й гадать...
Нащо вже й бога турбовать,
Коли по-нашому не буде.
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]

Сон

Гори мої високiї,
Не так i високi,
Як хорошi, хорошiї,
Блакитнi здалека.
З Переяслава старого,
З Виблої могили,
Ще старiшої... мов тi хмари,
Що за Днiпром сiли.
iду я тихою ходою,
Дивлюсь — аж он передо мною,
Неначе дива виринають,
iз хмари тихо виступають,
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки бiленькi виглядають,
Мов дiти в бiлих сорочках
У пiжмурки в яру гуляють,
А долi сивий наш козак
Днiпро з лугами виграває.
А онде, онде за Днiпром,
На пригорi, нiби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом.
Давно стоїть, виглядає
Запорожця з Лугу...
З Днiпром своїм розмовляє,
Розважав тугу.
Оболонками старими,
Мов мертвець очима
Зеленими, позирає
На свiт з домовини.
Може, чаєш оновлення?
Не жди тiї слави!
Твої люде окраденi,
А панам лукавим...
Нащо здалась козацькая
Великая слава?!..
i Трахтемиров геть горою
Нечепурнi свої хатки
Розкидав з долею лихою,
Мов п'яний старець торбинки.
А он старе Монастирище,
Колись козацькеє село,
Чи те воно тойдi було?..
Та все пiшло царям на грище:
i Запорожжя, i село...
i монастир святий, скарбниця,—
Все, все неситi рознесли!..
А ви? ви, гори, оддали!!
Бодай нiколи не дивиться
На вас, проклятiї!! Нi, нi...
Не ви проклятi... а гетьмани,
Усобники, ляхи поганi!!
Простiть, високiї, менi!
Високiї! i голубiї!
Найкращi в свiтi! найсвятiї!
Простiть!.. Я богу помолюсь...
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю!
Над Трахтемировим високо
На кручi, нiби сирота
Прийшла топитися... в глибокiм,
В Днiпрi широкому... отак
Стоїть одним одна хатина...
З хатини видно Україну
i всю Гетьманщину кругом.
Пiд хатою дiдусь сивенький
Сидить, а сонечко низенько
Уже спустилось над Днiпром.
Сидить, i дивиться, i дума,
А сльози капають... «Гай! гай!..—
Старий промовив.— Недоуми!
Занапастили божий рай!..
Гетьманщина!!..» i думнеє
Чоло похмарiло...
Мабуть, щось тяжке, тяжкеє
Вимовить хотiлось?
Та не вимовив...
«Блукав я по свiту чимало,
Носив i свиту, i жупан...
Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже й там,
Єй же богу, лучче жити,
Нiж нам на Украйнi.
А може, тим, що киргизи
Ще не християни?..
Наробив ти, Христе, лиха!
А переiначив
Людей божих?! Котилися
i нашi козачi
Дурнi голови за правду,
За вiру Христову,
Упивались i чужої,
i своєї кровi!..
А получчали?.. ба де то!
Ще гiршими стали,
Без ножа i автодафе
Людей закували
Та й мордують... Ой, ой, пани,
Пани християне!..»
Затих мiй сивий, битий тугою,
Поник старою буй-головою.
Вечернє сонечко гай золотило,
Днiпро i поле золотом крило,
Собор Мазепин сяє, бiлiє,
Батька Богдана могила мрiє,
Київським шляхом верби похилi
Трибратнi давнi могили6 вкрили.
З Трубайлом Альта меж осокою
Зiйшлись, з'єднались, мов брат з сестрою.
i все те, все те радує очi,
А серце плаче, глянуть не хоче!
Попрощалось ясне сонце
З чорною землею,
Виступає круглий мiсяць
З сестрою зорею,
Виступають iз-за хмари,
Хмари звеселiли...
А старий мiй подивився,
Сльози покотились...
«Молюсь тобi, боже милий,
Господи великий!
Що не дав менi загинуть,
Небесний владико,
Що дав менi добру силу
Пересидить горе
i привiв мене, старого,
На сi святi гори
Одинокий вiк дожити,
Тебе восхвалити
i твоєю красотою
Серце веселити...
i поховать побитеє
Грiхами людськими
На горах оцих високих,
i витать над ними...»
Утер сльози нехолоднi,
Хоч не молодiї...
i згадував лiта свої
Давнiї, благiї...
Де, як, коли i що робилось?
Було що справдi, а що снилось,
Якi моря перепливав!..
i темний гайок зелененький,
i чорнобривка молоденька,
i мiсяць з зорями сiяв,
i соловейко на калинi
То затихав, то щебетав,
Святого бога вихваляв;
i все то, все то в Українi!..
i усмiхнувся сивий дiд...
Бо, може, нiгде правди дiть,
Було таке, що й женихались,
Та розiйшлися, не побрались,
Покинула самого жить,
В хатинi вiку доживати!..
Старий мiй знову зажуривсь,
Ходив довгенько коло хати,
А потiм богу помоливсь,
Пiшов у хату ночувати.
А мiсяць хмарою повивсь.
Отакий-то на чужинi
Сон менi приснився!
Нiби знову я на волю,
На свiт народився.
Дай же, боже, коли-небудь,
Хоч на старiсть, стати
На тих горах окрадених
У маленькiй хатi,
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести i положити
На Днiпрових горах.
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]


iржавець

Наробили колись шведи
Великої слави,
Утiкали з Мазепою
В Бендери з Полтави,
А за ними й Гордiєнко...
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати.
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з фастовським полковником
Гетьмана єднали.
Не стримiли б списи в стрiсi
У Петра у свата
Не втiкали б iз Хортицi
Славнi небожата,
Не спиняв би їх прилуцький
Полковник поганий...
Не плакала б матер божа
В Криму за Украйну.
Як мандрували день i нiч,
Як покидали запорожцi
Великий Луг i матiр Сiч,
Взяли з собою матер божу,
А бiльш нiчого не взяли,
i в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя.
Заступила чорна хмара
Та бiлую хмару.
Опанував запорожцем
Поганий татарин.
Хоч позволив хан на пiсках
Новим кошем стати,
Та заказав запорожцям
Церкву будувати.
У наметi поставили
Образ пресвятої
i крадькома молилися...
Боже мiй з тобою!
Мiй краю прекрасний, розкiшний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
iсторiю-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
i все то те лихо, все, кажуть, од бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що її дiти в кайданах мовчать?
Розказали кобзарi нам
Про войни i чвари,
Про тяжкеє лихолiття...
Про лютiї кари,
Що ляхи нам завдавали,—
Про все розказали.
Що ж дiялось по шведчинi!
То й вони злякались!
Онiмiли з переляку,
Слiпi небораки.
Отак її воєводи,
Петровi собаки,
Рвали, гризли... i здалека
Запорожцi чули,
Як дзвонили у Глуховi,
З гармати ревнули.
Як погнали на болото
Город будувати.
Як плакала за дiтками
Старенькая мати.
Як дiточки на Орелi
Лiнiю копали
i як у тiй Фiнляндiї
В снiгу пропадали.
Чули, чули запорожцi
З далекого Криму,
Що конає Гетьманщина,
Неповинне гине.
Чули, чули небожата,
Чули, та мовчали.
Бо й їм добре на чужинi
Мурзи завдавали.
Мордувались сiромахи,
Плакали, i з ними
Заплакала матер божа
Сльозами святими.
Заплакала милосерда,
Неначе за сином.
i бог зглянувсь на тi сльози,
Пречистiї сльози!
Побив Петра, побив ката
На наглiй дорозi.
Вернулися запорожцi,
Принесли з собою
В Гетьманщину той чудовний
Образ пресвятої.
Поставили в iржавицi
В мурованiм храмi.
Отам вона й досi плаче
Та за козаками.
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]

N. N.

О думи мої! о славо злая!
За тебе марно я в чужому краю
Караюсь, мучуся... але не каюсь!..
Люблю, як щиру, вiрну дружину,
Як безталанную свою Вкраїну!
Роби що хочеш з темним зо мною,
Тiлько не кидай, в пекло з тобою
Пошкандибаю .......
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ти привiтала
Нерона лютого, Сарданапала,
iрода, Каїна, Христа, Сократа,
О непотребная! Кесаря-ката
i грека доброго ти полюбила
Однаковiсiнько!.. бо заплатили.
А я, убогий, що принесу я?
За що сiрому ти поцiлуєш?
За пiсню-думу?.. Ой гаю, гаю,
Й не такi, як я, дармо спiвають.
i чудно, й нудно, як помiркую,
Що часто котяться голови буї
За теє диво! мов пси, гризуться
Брати з братами й не схаменуться.
А теє диво, всiми кохане:
У шинку покритка, а люде п'янi!
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]


Полякам

Ще як були ми козаками,
А унiї не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвiли,
Неначе лiлiї, дiвчата.
Пишалася синами мати,
Синами вольними... Росли,
Росли сини i веселили
Старiї скорбнiї лiта...
Аж поки iменем Христа
Прийшли ксьондзи i запалили
Наш тихий рай. i розлили
Широке море сльоз i кровi,
А сирот iменем Христовим
Замордували, розп'яли.
Поникли голови козачi,
Неначе стоптана трава.
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: “Te deum! алiлуя!..”
Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситiї ксьондзи, магнати
Нас порiзнили, розвели,
А ми б i досi так жили.
Подай же руку козаковi
i серце чистеє подай!
i знову iменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
[Пiсля 22 червня 1847,
Орська крiпость — 1850, Оренбург]

Чернець

У Києвi на Подолi
Було колись... i нiколи
Не вернеться, що дiялось,
Не вернеться сподiване,
Не вернеться... А я, брате,
Таки буду сподiватись,
Таки буду виглядати,
Жалю серцю завдавати.
У Києвi на Подолi
Братерськая наша воля
Без холопа i без пана
Сама собi у жупанi
Розвернулася весела,
Оксамитом шляхи стеле,
А єдвабном застилає
i нiкому не звертає.
У Києвi на Подолi
Козаки гуляють.
Як ту воду, цебром-вiдром
Вино розливають.
Льохи, шинки з шинкарками,
З винами, медами
Закупили запорожцi
Та й тнуть коряками!
А музика реве, грає,
Людей звеселяє.
А iз Братства те бурсацтво
Мовчки виглядає.
Нема голiй школi волi,
А то б догодила...
Кого ж то там з музикою
Люде обступили?
В червоних штанях оксамитних
Матнею улицю мете,
iде козак. «Ох, лiта! лiта!
Що ви творите?» На тотеж
Старий ударив в закаблуки,
Аж встала курява! Отак!
Та ще й приспiвує козак:
«По дорозi рак, рак,
Нехай буде так, так.
Якби-таки молодицi
Посiяти мак, мак.
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблам,
Останеться й передам.
А вже ж тiї закаблуки
Набралися лиха й муки!
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблам,
Останеться й передам!»
Аж до Межигорського Спаса
Потанцював сивий.
А за ним i товариство,
i ввесь святий Київ.
Дотанцював аж до брами,
Крикнув: «Пугу! пугу!
Привiтайте, святi ченцi,
Товариша з Лугу!»
Свята брама одчинилась,
Козака впустили,
i знов брама зачинилась,
Навiк зачинилась
Козаковi. Хто ж сей сивий
Попрощався з свiтом?
Семен Палiй, запорожець,
Лихом не добитий.
Ой високо сонце сходить,
Низенько заходить.
В довгiй рясi по келiї
Старий чернець ходить.
iде чернець у Вишгород
На Київ дивитись,
Та посидiть на пригорi,
Та хоч пожуритись.
iде чернець дзвонковую
У яр воду пити
Та згадує, як то тяжко
Було жити в свiтi.
iде чернець у келiю
Меж стiни нiмiї
Та згадує лiта свої,
Лiта молодiї.
Бере письмо святе в руки,
Голосно читає...
А думкою чернець старий
Далеко лiтає.
i тихнуть божiї слова,
i в келiї, неначе в Сiчi,
Братерство славне ожива.
А сивий гетьман, мов сова,
Ченцевi зазирає в вiчi.
Музика, танцi i Бердичiв.
Кайдани брязкають... Москва.
Бори, снiги i Єнiсей...
i покотились iз очей
На рясу сльози... Бий поклони!
i плоть старечу усмиряй.
Святе писанiє читай,
Читай, читай та слухай дзвона,
А серцевi не потурай.
Воно тебе в Сибiр водило,
Воно тебе весь вiк дурило.
Приспи ж його i занехай
Свою Борзну i Фастовщину,
Загине все, ти сам загинеш.
i не згадають, щоб ти знав...
i старець тяжко заридав,
Читать писанiє покинув,
Ходив по келiї, ходив,
А потiм сiв i зажурився:
«Для чого я на свiт родився,
Свою Україну любив?»
До утренi завив з дзвiницi
Великий дзвiн. Чернець мiй встав,
Надiв клобук, взяв патерицю,
Перехрестився, чотки взяв...
i за Україну молитись
Старий чернець пошкандибав.
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]

***

Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
i, не дознавшись, умираєм,
А покидаємо дiла...
Якi ж мене, мiй боже милий,
Дiла осудять на землi?
Коли б тi дiти не росли,
Тебе, святого, не гнiвили,
Що у неволi народились
i стид на тебе понесли.
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]


***

Самому чудно. А де ж дiтись?
Пiп дiяти i що почать?
Людей i долю проклинать
Не варт, єй-богу. Як же жити
На чужинi на самотi?
i що робити взапертi?
Якби кайдани перегризти,
То гриз потроху б. Так не тi,
Не тi їх ковалi кували,
Не так залiзо гартували,
Щоб перегризти. Горе нам!
Невольникам i сиротам,
В степу безкраїм за Уралом.
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]

***

Ой стрiчечка до стрiчечки,
Мережаю три нiченьки,
Мережаю, вишиваю,
У недiлю погуляю.
Ой плахотка-червчаточка
Дивуйтеся, дiвчаточка,
Дивуйтеся, парубки,
Запорозькi козаки.
Ой дивуйтесь, лицяйтеся,
А з iншими вiнчайтеся,
Подаванi рушники...
Отаке-то, козаки!
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]

Хустина

Чи то на те божа воля?
Чи такая її доля?
Росла в наймах, виростала,
З сиротою покохалась.
Неборак як голуб з нею,
З безталанною своєю,
Од зiроньки до зiроньки
Сидять собi у вдiвоньки.
Сидять собi, розмовляють,
Пречистої дожидають.
Дождалися... З Чигирина
По всiй славнiй Українi
Заревли великi дзвони,
Щоб сiдлали хлопцi конi,
Щоб мечi-шаблi гострили
Та збирались на веселля,
На веселе погуляння,
На кроваве залицяння.
У недiленьку та ранесенько
Сурми-труби вигравали.
В поход, у дорогу славнi компанiйцi
До схiд сонечка рушали.
Випроводжала вдова свого сина,
Ту єдиную дитину.
Випроводжала сестра свого брата.
А сiрому сиротина
Випроводжала: коня напувала
До зiрницi iз криницi,
Виносила збрую — шаблю золотую
i рушницю-гакiвницю.
Випроводжала три поля, три милi,
Прощалася при долинi.
Дарувала шиту шовками хустину,
Щоб згадував на чужинi.
Ой хустино, хустиночко!
Мережана, шита.
Тiлько й слави козацької —
Сiделечко вкрити.
Вернулася, журилася,
На шлях битий дивилася.
Квiтчалася, прибиралась,
Що день божий сподiвалась.
А в недiленьку ходила
Виглядати на могилу.
Мина лiто, мина й друге,
А на третє линуть
Преславнiї компанiйцi
В свою Україну.
iде вiйсько, iде й друге,
А за третiм стиха —
Не дивися, безталанна,—
Везуть тобi лихо.
Везуть труну мальовану,
Китайкою криту.
А за нею з старшиною
iде в чорнiй свитi
Сам полковник компанiйський,
Характерник з Сiчi.
За ним iдуть осаули
Та плачуть iдучи.
Несуть пани осаули
Козацькую збрую:
Литий панцир порубаний,
Шаблю золотую.
Три рушницi-гакiвницi
i три самопали...
А на зброї... козацькая
Кров позасихала.
Ведуть коня вороного,
Розбитi копита...
А на йому сiделечко
Хустиною вкрите.
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]

А. О. Козачковському

Давно те дiялось. Ще в школi,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п'ятака –
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге – та й куплю
Паперу аркуш. i зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
i везерунками з квiтками
Кругом листочки обведу.
Та й списую Сковороду
Або Т р и ц а р i є с о д а р и.
Та сам собi у бур'янi,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспiвую та плачу.
i довелося знов менi
На старiсть з вiршами ховатись,
Мережать книжечки, спiвати
i плакати у бур'янi.
i тяжко плакать. i не знаю,
За що мене господь карає?
У школi мучилось, росло,
У школi й сивiть довелось,
У школi дурня й поховають.
А все за того п'ятака,
Що вкрав маленьким у дяка,
Отак господь мене карає.
Ось слухай же, мiй голубе,
Мiй орле-козаче!
Як канаю я в неволi,
Як я нужу свiтом.
Слухай, брате, та научай
Своїх малих дiток,
Научай їх, щоб не вчились
Змалку вiршовати.
Коли ж яке покрапиться,
То нищечком, брате,
Нехай собi у куточку
i вiршує й плаче
Тихесенько, щоб бог не чув,
Щоб i ти не бачив.
Щоб не довелося, брате,
i йому каратись.
Як я тепер у неволi
Караюся, брате.
Неначе злодiй, поза валами
В недiлю крадуся я в поле.
Талами вийду понад Уралом
На степ широкий, мов на волю.
i болящеє, побите
Серце стрепенеться,
Мов рибонька над водою,
Тихо усмiхнеться
i полине голубкою
Понад чужим полем,
i я нiби оживаю
На полi, на волi.
i на гору високую
Вихожу, дивлюся,
i згадую Україну,
i згадать боюся.
i там степи, i тут степи,
Та тут не такiї,
Рудi-рудi, аж червонi,
А там голубiї,
Зеленiї, мережанi
Нивами, ланами,
Високими могилами,
Темними лугами.
А тут бур'ян, пiски, тали…
i хоч би на смiх де могила
О давнiм давнi говорила.
Неначе люде не жили.
Од споконвiку i донинi
Ховалась од людей пустиня,
А ми таки її найшли.
Уже й твердинi поробили,
Затого будуть i могили,
Всього наробимо колись!
О доле моя! Моя країно!
Коли я вирвусь з цiї пустинi?
Чи, може, крий боже,
Тут i загину.
i почорнiє червоне поле…
– Айда в казарми! Айда в неволю! –
Неначе крикне хто надо мною.
i я прокинусь. Поза горою
Вертаюсь, крадуся понад Уралом,
Неначе злодiй той, поза валами.
Отак я, друже мiй, святкую
Отут недiленьку святую.
А понедiлок?.. Друже-брате!
Ще прийде нiч в смердячу хату,
Ще прийдуть думи. Розiб'ють
На стократ серце, i надiю,
i те, що вимовить не вмiю…
i все на свiтi проженуть.
i спинять нiч. Часи лiтами,
Вiками глухо потечуть.
i я кровавими сльозами
Не раз постелю омочу.
Перелiчу i днi i лiта.
Кого я, де, коли любив?
Кому яке добро зробив?
Нiкого в свiтi, нiкому в свiтi.
Неначе по лiсу ходив!
А малась воля, малась сила,
Та силу позички зносили,
А воля в гостях упилась
Та до Миколи заблудила…
Та й упиваться зареклась.
Не поможе милий боже,
Як то кажуть люде.
Буде каяння на свiтi,
Вороття не буде.
Благаю бога, щоб свiтало,
Мов волi, свiту сонця жду.
Цвiркун замовкне, зорю б'ють.
Благаю бога, щоб смеркало,
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштрувати.
Щоб знав, як волю шанувати,
Щоб знав, що дурня всюди б'ють.
Минують лiта молодiї,
Минула доля, а надiя
В неволi знову за своє,
Зо мною знову лихо дiє
i серцю жалю завдає.
А може, ще добро побачу?
А може, лихо переплачу?
Води Днiпрової нап'юсь,
На тебе, друже, подивлюсь.
i може, в тихiй твоїй хатi
Я буду знову розмовляти
З тобою, друже мiй. Боюсь!
Боюся сам себе спитати,
Чи се коли сподiється?
Чи, може, вже з неба
Подивлюсь на Україну,
Подивлюсь на тебе.
А iнодi так буває,
Що й сльози не стане.
i благав би я о смертi…
Так ти, i Украйна,
i Днiпро крутоберегий,
i надiя, брате,
Не даєте менi бога
О смертi благати.
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]

Москалева криниця

Поема
Я. Кухаренковi.
На пам'ять 7 мая 1857 року
Не на Вкраїнi, а далеко,
Аж за Уралом, за Елеком,
Старий недобиток варнак
Менi розказував отак
Про сю криницю москалеву,
А я, сумуючи, списав,
Та рифму нищечком додав,
Та невеличку i дешеву
(Звичайне, крадене) зобгав
Тобi поему на спомини,
Мiй друже щирий, мiй єдиний!

I
Пiсля великої зими
За Катерини за царицi,
Москаль ту викопав криницю;
А як вiн викопав, то ми
Оце й розкажемо в пригодi,
А ви записуйте — не шкодить
Такую рiч i записать.
Бо се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать.
Отак пишiть. Була криниця,
Нi, не криниця, а село,
Пишiть, давно колись було
Межи садами, при долинi,
Таки у нас на Українi
Було те божеє село.
В селi тому вдова жила,
А у вдови дочка росла
i син малолiток.
Добре мати дiток
Багатому, хвалить бога
В розкошах! А вбогiй
Вдовi не до того,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала.
Думала iти в черницi
Або вбитись, утопитись,
Так жаль маленьких дiток стало
Звичайне, мати, що й казать.
Та, може, ждався-таки й зять:
Бо вже Катруся пiдростала
(Катрусею вдовiвна звалась),—
Чи вiк же їй продiвувать?
Зносити брiвоньки нiзащо.
Хiба за те, що сирота?
А красота-то, красота!
Мiй боже милий! А трудяще,
А чепурне, та роботяще,
Та тихе. Бач, i сирота,
А всiм була навдивовижу.
Бувало, вигляне iз хижi,
Як тая квiточка з роси,
Як теє сонечко з-за хмари.
Ввесь похолону, неживий
Стою, бувало. Анi кара,
Нi муки, кайдани,
Нiже лiта, сину,
Тiї сили не втомили...
Отак i загину!
Так i згину. Бо дивися:
Смертi сподiваюсь,
А ридаю, мов дитина,
Як я нагадаю
Катерину. Слухай, сину,
Мiй друже єдиний!
Слухай добре, та записуй,
Та на Українi,
Як бог тебе допровадить,
То розкажи, сину,
Що ти бачив диявола
Своїми очима.
II
Так, бачиш, дiвонька ота
Росла собi. i роботящий
(Бо всюди сироти ледащо)
У наймах вирiс сирота,
Неначе батькова дитина.
Отож той самий сиротина
У наймах сяк собi, то так
Придбав, сiрома, грошенят,
Одежу справив, жупанину
Та нi вiдсiль i нi вiдтiль
Купив садочок i хатину;
Подякував за хлiб i сiль
i за науку добрим людям
Та до вдовiвни навпростець
Шелесть за рушниками!
Не торгувались з старостами,
Як те бува з багатирями;
Не торгувавсь i панотець
(На диво людям та на чудо),
За три копи звiнчав у будень,
Без пихи, так, як довелось.
Отут-то, голубе мiй сизий,
Отут-то й лихо почалось!
III
Уже, либонь, пiсля покрови
Вертався з Дону я та знову
(Бо я вже двiчi посилав
До дiвчини за рушниками)
Послать i втретє мiркував.
Та з чумаками та з волами
Якраз в недiлю на весiлля
До удовiвни причвалав.
Пропало! Все добро пропало!
Анi щетинки не осталось.
Пропав i я; та не в шинку,
А на к о б и л i. На вiку
Всi люде бачать лихо, сину,
Але такого, мiй єдиний,
Такого лютого нiхто,
Нiхто i здалека не бачив,
Як я, лукавий. А тим часом
Просохли очi у вдови.
Неначе в бога за дверима,
У зятя та в сина
Стара собi спочиває,
А на Катерину,
На дитя своє єдине,
Тiлько поглядає.
А я в шинку з п'яницями
Душу пропиваю!..
Та й пропив. Запродав душу,
i душу, i тiло;
Тiло катовi, а душу!..
О боже мiй милий!
Хотiлося б жить на свiтi,
Та ба! Треба вчитись,
Ще змалечку треба вчитись,
Як на свiтi жити,
А то битимуть, та й дуже!..
Не знаю, мiй друже,
Чи сатана лихо коїв?
Чи я занедужав?
Чи то мене злая доля
Привела до того,—
Таки й досi ще не знаю,
Не знаю нiчого.
Знаю тiлько, що тверезий,
Бо вже анi вина,
Нi меди, нi оковита
Не пилися, сину.
Отаке-то сподiялось.
Вмер батько i мати,
Чужi люде поховали...
А я, мов проклятий
Той iуда, одринутий
i людьми, i богом,
Тиняюся, ховаюся,
i дiйшло до того,
Що я вночi, пiдкравшися,
Максимову хату
(Бо його Максимом звали,
Вдовиного зятя)
Запалив. Згорiла хата.
А душа проклята
Не згорiла. Моя душа!
Мiй друже, мiй брате!
Не згорiла, а осталась,
Тлiє, й досi тлiє!
i коли вона зотлiє,
Коли одпочине?
Святий знає.
IV
З переляку
Вмерла Катерина.
А Максим на пожарище
Та на попелище
Подивився. Нема ради!
Тiлько вiтер свище
У димарi та в коминi.
Що на свiтi дiять?
i що тепер йому почати?
Подумавши, перехрестивсь
Та й знов пiшов у наймити
Голоднi злиднi годувати.
Вдова осталась не сама,
А з сином парубком; женити
Його збирались восени.
Аж гульк! Од матушки-царицi,
Таки iз самої столицi,
Прийшов указ лоби голить.
Се в перший раз такий указ
Прийшов з Московщини до нас.
Бо на Вкраїнi в нас, бувало,
У козаки охочi йшли,
А в пiкiнери вербовали,
Та теж охочих. На селi
Зобралася громада радить,
Кого голить у москалi.
Порадили громадою
Та скурвого сина,
Вдовиченка ледащицю,
Забили в скрипицю
Та й повезли до прийому.
Он яке твориться
На сiм свiтi! Яка правда
У людей, мiй сину.
Така й досi, я думаю,
В нас на Українi.
Та другої i не буде
В невольниках людях.
V
Через год ото й велика
Зима наступила.
До зеленої недiлi
В байраках бiлiли
Снiги бiлi; тойдi ж ото
i Очаков брали
Москалi. А Запорожжя
Перше руйновали.
Розбрелося товариство,
А що то за люде
Були тiї запорожцi —
Не було й не буде
Таких людей.
Пiд Очаков
Погнали й Максима.
Там-то його й скалiчено,
Та й на Україну
Повернено з одставкою:
Бачиш, праву ногу
Чи то лiву пiдстрелено...
Менi не до того
Було тойдi. Знову люта
Гадина впилася
В саме серце; кругом його
Тричi повилася.
Як той iрод. Що тут робить?
Не дам собi ради.
А Максимовi кривому
Нiчого не вадить;
Шкандибав на милицi
i гадки не має.
А в недiленьку святую
Мундир надiває,
i медаль, i хрест причепить,
i заплете косу,
Та ще й борошном посипле.
Я не знаю й досi,
Нащо воно москалi тi
Коси заплiтали,
Мов дiвчата, та святеє
Борошно псували?
На iграшку, я думаю,
Так собi, абито!
Отож, було, мов генерал,
Максим сановито
Прибереться у недiлю
Та й пошкандибає
У храм божий. На криласi
Стане, та й спiває
За дяком-таки, та возьме
Та ще й прочитає
Апостола серед церкви.
Вивчився читати
У москалях. Непевний був
Максим отой, брате.
А трудящий, роботящий,
Та тихий до того,
Та ласкавий... Було, тобi
Нiже анiкого
Не зачепить, нiже дiлом,
Нiже яким словом.
«i талан, i безталання,
Все,— каже,— од бога,
Вседержителя святого,
А бiльш нi од кого».
Преблагий був муж на свiтi
Максим отой, сину.
А я! а я!.. не вимовлю.
Моя ти дитино!
Я вбив його. Постривай лиш,
Трохи одпочину.
Та тойдi вже.
VI
Так ти кажеш,
Що бачив криницю
Москалеву, що ще й досi
Беруть з неї воду,
i хрест, кажеш, коло шляху
i досi господнiй
Стоїть собi на роздоллi.
А не розказали
Тобi люде там нiчого?..
Вже повимирали
Тiї люде, мої свiдки,
Праведнiї люде!
А я й досi караюся
i каратись буду
Й на тiм свiтi.
Ось послухай,
Доводить до чого
Сатана той душу нашу:
Як не схаменеться
Та до бога не вернеться,
То так i воп'ється
Пазурями в саме серце.
Ось слухай же, сину,
Про Максима праведного...
Було, не спочине
Нiколи вiн. А в недiлю
Або в яке свято
Бере святий псалтир в руки
Та й iде читати
У садочок. У садочку
Та у холодочку
Катерину поховали,
Отож у садочку
За упокой душi її
Псалтир прочитає,
Потiм собi тихесенько,
Тихо заспiває
С о с в я т и м и; та й заплаче.
А потiм пом'яне
О здравiї тещу з сином
i веселий стане.
«Все од бога,— скаже собi,—
Треба вiк дожити».
Отакий-то муж праведний
Був вiн на сiм свiтi.
А у будень, то вiн тобi
Не посидить в хатi,
Все нишпорить по надвiр'ю.
«Треба работати,—
Було, скаже по-московськи,—
А то, лежа в хатi,
Ще опухнеш». Та взяв якось
Заступ i лопату,
Та й пiшов собi у поле
Криницю копати.
«Нехай,— каже.— Колись люде
Будуть воду пити
Та за мою грiшну душу
Господа молити».
Вийшов в поле геть од шляху,
У балку спустився
Та й викопав при долинi
Глибоку криницю.
(Не сам-один; толокою
Йому помагати
Й добрi люде приходили
Криницю копати).
i виложив цямриною,
i над шляхом в полi
Височенний хрест поставив...
Зо всього роздолля
Широкого було видно.
Се, бачиш, для того,
Щоб знать було, що криниця
Єсть коло дороги,
Щоб заходили з криницi
Люде воду пити
Та за того, що викопав,
Богу помолитись.
VII
А тепер уже, он бачиш,
Доходить до чого.
Що я стратить намiряюсь
Максима святого.
Отаке-то! А за вiщо?
За те, за що Каїн
Убив брата праведного
У свiтлому раю.
Чи то було у недiлю,
Чи в якеє свято?
Слухай, сину, як навчає
Сатана проклятий.
«Ходiм,— кажу,— Уласович,
На твою криницю
Подивитись».— «Добре,— каже,
Ходiмо напитись
Води з неї погожої».
Та й пiшли обоє,
i вiдерце, i вiжечки
Понесли з собою.
От приходим до криницi,
Я перш подивився,
Чи глибока. «Власовичу,—
Кажу,— потрудися
Води достать, я не вмiю».
Вiн i нахилився,
Опускаючи вiдерце;
А я... я за ноги
Вхопив його та й укинув
Максима святого
У криницю... Такеє-то
Сотворив я, сину!
Такого ще не творилось
В нас на Українi.
Та й нiколи не створиться
На всiм свiтi, брате!
Всюди люде, а я один
Диявол проклятий!
VIII
Через тиждень вже витягли
Максима з криницi
Та у балцi й поховали.
Чималу каплицю
Поставили громадою,
А його криницю
Москалевою назвали.
От тобi й билиця
Про ту криницю москалеву.
Нелюдська билиця.
А я пiшов у гайдамаки,
Та на Сибiрi опинивсь.
(Бо тут Сибiр була колись).
i пропадаю, мов собака,
Мов той iуда! Помолись
За мене богу, мiй ти сину,
На тiй преславнiй Українi,
На тiй веселiй сторонi,—
Чи не полегшає менi?
[Друга половина 1847,
Орська крiпость] —
1857, мая 16,
Новопетровское
укрепление

***

Привикне, кажуть,
собака за возом бiгти,
то бiжить i за саньми.
То так i я тепер пишу:
Папiр тiлько, чорнило трачу...
А перш! Єй-богу, не брешу!
Згадаю що чи що набачу,
То так утну, що аж заплачу.
i нiби сам перелечу
Хоч на годину на Вкраїну,
На неї гляну, подивлюсь,
i, мов добро кому зроблю,
Так любо серце одпочине.
Якби сказать, що не люблю,
Що я Украйну забуваю
Або лукавих проклинаю
За те, що я тепер терплю,—
Єй-богу, братiя, прощаю
i милосердому молюсь,
Щоб ви лихим чим не згадали;
Хоч я вам кривди не робив,
Та все-таки меж вами жив,
То, може, дещо i осталось.
[Кiнець 1847,
Орська крiпость]


***
А нумо знову вiршувать.

Звичайне, нишком. Нумо знову,
Поки новинка на основi,
Старинку божу лицювать.
А сирiч... як би вам сказать,
Щоб не збрехавши... Нумо знову
Людей i долю проклинать.
Людей за те, щоб нас знали
Та нас шанували.
Долю за те, щоб не спала
Та нас доглядала.
А то бач, що наробила:
Кинула малого
На розпуттi, та й байдуже,
А воно, убоге,
Молодеє, сивоусе,—
Звичайне, дитина,—
i подибало тихенько
Попiд чужим тином
Аж за Урал. Опинилось
В пустинi, в неволi...
Як же тебе не проклинать,
Лукавая доле
Не проклену ж тебе, доле,
А буду ховатись
За валами. Та нищечком
Буду вiршувати,
Нудить свiтом, сподiватись
У гостi в неволю
iз-за Днiпра широкого
Тебе, моя доле!
[Перша половина 1848,
Орська крiпость]


Варнак

Тиняючи на чужинi
Понад Елеком, стрiв я дiда
Вельми старого. Наш земляк
i недомучений варнак
Старий той був. Та у недiлю
Якось у полi ми зострiлись
Та й забалакались. Старий
Згадав свою Волинь святую
i волю-долю молодую,
Свою бувальщину. i ми
В травi за валом посiдали,
i розмовляли, сповiдались
Один другому. «Довгий вiк! –
Старий промовив. – Все од бога!
Од бога все! А сам нiчого
Дурний не вдiє чоловiк!
Я сам, як бачиш, марне, всує,
Я сам занiвечив свiй вiк.
i нi на кого не жалкую,
i нi у кого не прошу я,
Нiчого не прошу. Отак,
Мiй сину, друже мiй єдиний,
Так i загину на чужинi
В неволi.» i старий варнак
Заплакав нишком. Сивий брате!
Поки живе надiя в хатi,
Нехай живе, не виганяй,
Нехай пустку нетоплену
iнодi нагрiє.
i потечуть з очей старих
Сльози молодiї,
i умитеє сльозами
Серце одпочине
i полине iз чужини
На свою країну.
«Багато дечого не стало,
Сказав старий. – Води чимало.
iз iкви в [море] утекло…
Над iквою було село,
У тiм селi на безталання
Та на погибель вирiс я, –
Лихая доленька моя!..
У нашої старої панi
Малiї паничi були;
Таки однолiтки зо мною.
Вона й бере мене в покої
Синкам на виграшку. Росли,
Росли панята, виростали,
Як тi щенята. Покусали
Не одного мене малi.
Отож i вчити почали
Письму панят. На безголов'я
i я учуся. Слiзьми! Кров'ю!
Письмо те полилося… Нас!
Дешевших панської собаки,
Письму учить?!
Молитись богу
Та за ралом спотикатись,
А бiльш нiчого
Не повинен знать невольник.
Така його доля.
Отож i вивчився я, вирiс,
Прошу собi волi –
Не дає. i в москалi,
Проклята, не голить.
Що тут на свiтi робити?
Пiшов я до рала…
А паничiв у гвардiю
Поопрелiляла…
Година тяжкая настала!
Настали тяжкiї лiта!
Отож працюю я за ралом.
Я був убогий сирота,
А у сусiда виростала
У наймах дiвчина. i я…
О доле! Доленько моя!
О боже мiй! О мiй єдиний!
Воно тойдi було дитина,
Воно… Не нам твої дiла
Судить, о боже наш великий!
Отож вона менi на лихо
Та на погибель пiдросла.
Не довелось i надивитись,
А я вже думав одружитись,
i веселитися, i жить,
Людей i господа хвалить…
А довелося…
Накупили
i краму, й пива наварили,
Не довелося тiлько пить.
Старої панi бахур сивий
Окрав той крам. Розлив те пиво,
Пустив покриткою… Дарма,
Минуло, годi… Недоладу
Тепер i згадувать. Нема,
Нема, минулося, пропало…
Покинув ниву я i рало,
Покинув хату i город,
Усе покинув. Чорт нарадив.
Пiшов я в писарi в громаду.
То сяк, то так минає год.
Пишу собi, з людьми братаюсь
Та добрих хлопцiв добираю.
Минув i другий. Паничi
На третє лiто поз'їзжались,
Уже засватанi. Жили
В дворi, гуляли, в карти грали,
Свого весiлля дожидали
Та молодих дiвчат в селi,
Мов бугаї, перебирали.
Звичайне, паничi. Ждемо,
i ми ждемо того весiлля.
Отож у клечальну недiлю
Їх i повiнчано обох,
Таки в домашньому костьолi.
Вони ляхи були. Нiколи
Нiчого кращого сам бог
На бачив на землi великiй,
Як молодiї тi були…
Заграла весело музика…
Їх iз костьола повели
В возобновленiї покої.
А ми й зострiли їх i всiх –
Княжат, панят i молодих –
Всiх перерiзали. Рудою
Весiлля вмилося. Не втiк
Нiже єдиний католик,
Всi полягли, мов поросята
В багнi смердючому. А ми,
Упоравшись, пiшли шукати
Нової хати, i найшли
Зелену хату i кiмнату
У гаї темному. В лугах,
В степах широких, в байраках
Крутих, глибоких. Всюди хата,
Було де в хатi погуляти
i одпочити де було.
Мене господарем обрали.
Сем'я моя щодень росла
i вже до сотнi доростала.
Мов поросяча, кров лилась.
Я рiзав все, що паном звалось,
Без милосердiя i зла,
А рiзав так. i сам не знаю,
Чого хотiлося менi?
Ходив три года я з ножами,
Неначе п'яний той рiзник.
До сльоз, до кровi, до пожару
До всього, всього я привик.
Було, мов жабу ту, на списi
Спряжеш дитину на огнi
Або панянку бiлолицю
Розiпнеш голу на конi
Та й пустиш в степ.
Всього, всього тойдi бувало,
i все докучило менi…
Одурiв я, тяжко стало
У вертепах жити.
Думав сам себе зарiзать,
Щоб не нудить свiтом.
i зарiзав би, та диво,
Диво дивне сталось
Надо мною недолюдом…
Вже на свiт займалось,
Вийшов я з ножем в халявi
З Броварського лiсу,
Щоб зарiзаться. Дивлюся,
Мов на небi висить
Святий Київ наш великий.
Святим дивом сяють
Храми божi, нiби з самим
Богом розмовляють,
Дивлюся я, а сам млiю.
Тихо задзвонили
У Києвi, мов на небi…
О боже мiй милий!
Який дивний ти. Я плакав,
До полудня плакав.
Та так менi любо стало:
i малого знаку
Нудьги тiї не осталось,
Мов переродився…
Подивився кругом себе
i, перехрестившись,
Пiшов собi тихо в Київ
Святим помолитись,
Та суда, суда людського
У людей просити».
[Перша половина 1848,
Орська крiпость]

***

Ой гляну я, подивлюся
На той степ, на поле;
Чи не дасть бог милосердий
Хоть на старiсть волi.
Пiшов би я в Україну,
Пiшов би додому,
Там би мене привiтали,
Зрадiли б старому,
Там би я спочив хоч мало,
Молившися богу,
Там би я... Та шкода й гадки,
Не буде нiчого.
Як же його у неволi
Жити без надiї?
Навчiть мене, люде добрi,
А то одурiю.
[Перша половина 1848,
Орська крiпость]

***

У бога за дверми лежала сокира.
(А бог тойдi з Петром ходив
По свiту та дива творив).
А к а й з а к на хирю
Та на тяжке лихо
Любенько та тихо
i вкрав ту сокиру.
Та й потяг по дрова
В зелену дiброву;
Древину вибравши, та й цюк!
Як вирветься сокира з рук —
Пiшла по лiсу косовиця,
Аж страх, аж жаль було дивиться.
Дуби i всякi дерева
Великолiтнi, мов трава
В покоси стелеться, а з яру
Встає пожар, i диму хмара
Святеє сонце покрива.
i стала тьма, i од Уралу
Та до т и н г и з а до А р а л у
Кипiла в озерах вода.
Палають села, города,
Ридають люди, виють звiрi
i за Тоболом у Сибiрi
В снiгах ховаються. Сiм лiт
Сокира божа лiс стинала,
i пожарище не вгасало.
i мерк за димом божий свiт.
На восьме лiто у недiлю,
Неначе ляля в льолi бiлiй,
Святеє сонечко зiйшло.
Пустиня циганом чорнiла:
Де город був або село —
i головня уже не тлiла,
i попiл вiтром рознесло,
Билини навiть не осталось;
Тiлько одним одно хиталось
Зелене дерево в степу.
Червонiє по пустинi
Червона глина та печина,
Бур'ян колючий та будяк,
Та iнде тирса з осокою
В яру чорнiє пiд горою,
Та дикий iнколи кайзак
Тихенько виїде на гору
На тiм захилiм верблюдi.
Непевне дiється тойдi:
Мов степ до бога заговорить,
Верблюд заплаче, i кайзак
Понурить голову i гляне
На степ i на К а р а б у т а к.
С и н г и ч а г а ч кайзак вспом'яне,
Тихенько спуститься з гори
i згине в глинянiй пустинi...
Одним єдине при долинi
В степу край дороги
Стоїть дерево високе,
Покинуте богом.
Покинуте сокирою,
Огнем не палиме,
Шепочеться з долиною
О давнiй годинi.
i кайзаки не минають
Дерева святого.
На долину заїжджають,
Дивуються з його,
i моляться, i жертвами
Дерево благають,
Щоб паростi розпустило
У їх бiднiм краї.
[Перша половина 1848,
по дорозi з Оренбурга до Раїма]


***
Та не дай, господи, нiкому,

Як менi тепер, старому,
У неволi пропадати,
Марне лiта коротати.
Он пiду я степом-лугом
Та розважу свою тугу.
«Не йди,— кажуть,— з цiї хати
Не пускають погуляти».
[Друга половина 1848,
Косарал]

Царi

Старенька сестро Аполлона,
Якби ви часом хоч на час
Придибали-таки до нас
Та, як бувало во днi они,
Возвисили б свiй божий глас
До оди пишно-чепурної,
Та й заходилися б обоє
Царiв абощо воспiвать.
Бо як по правдi вам сказать,
То дуже вже й менi самому
Обридли тiї мужики,
Та паничi, та покритки.
Хотiлося б зогнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазаниках божих...
Так що ж, не втну, а як поможеш
Та як покажеш, як тих птах
Скубуть i патрають, то, може,
i ми б подержали в руках
Святопомазану чуприну.
Покиньте ж свiй святий Парнас,
Придибайте хоч на годину
Та хоч старенький божий глас
Возвисьте, дядино. Та ладом,
Та добрим складом хоть на час,
Хоть на годиночку у нас
Ту вiнценосную громаду
Покажем спереду i ззаду
Незрячим людям. В добрий час
Заходимось, моя порадо.
I
Не видно нiкого в iєрусалимi,
Врата на запорi, неначе чума
В Давидовiм градi, господом хранимiм,
Засiла на стогнах. Нi, чуми нема;
А гiрша лихая та люта година
Покрила iзраїль: царева война!
Царевi князi, i всi сили,
i отроки, i весь народ,
Замкнувши в городi кiвот,
У поле вийшли, худосилi,
У полi бились, сиротили
Маленьких дiточок своїх.
А в городi младiї вдови
В своїх свiтлицях, чорнобровi,
Запершись, плачуть, на малих
Дiтей взираючи. Пророка,
Свого неситого царя,
Кленуть Давида сподаря.
А вiн собi, узявшись в боки,
По кровлi кедрових палат
В червленiй ризi походжає,
Та мов котюга позирає
На сало, на зелений сад
Сусiди Гурiя. А в садi,
В своїм веселiм вертоградi,
Вiрсавiя купалася,
Мов у раї Єва,
Подружiе Гурiєво,
Рабиня царева.
Купалася собi з богом,
Лоно бiле мила,
i царя свого святого
У дурнi пошила.
Надворi вже смеркло, i, тьмою повитий,
Дрiмає, сумує iєрусалим.
В кедрових палатах, мов несамовитий,
Давид походжає i, о цар неситий,
Сам собi говорить: «Я... Ми повелим!
Я цар над божiїм народом!
i сам я бог в моїй землi!
Я все!..» А трохи згодом
Раби вечерю принесли
i кiнву доброго сикеру...
i цар сказав, щоб на вечерю
Раби — рабиню привели,
Таки Вiрсавiю. Нiвроку,
До божого царя-пророка
Сама Вiрсавiя прийшла,
i повечеряла, й сикеру
З пророком випила, й пiшла
Спочити трохи по вечерi
З своїм царем. i Гурiй спав.
Йому, сердешному, й не снилось,
Що дома нищечком робилось,
Що з дому цар його украв
Не золото, не серебро,
А луччеє його добро,
Його Вiрсавiю,— украв.
А щоб не знав вiн тiї шкоди,
То цар убив його, та й годi.
А потiм цар перед народом
Заплакав трохи, одурив
Псалмом старого Анафана...
i, знов веселий, знову п'яний,
Коло рабинi заходивсь.
II
Давид, святий пророк i цар,
Не дуже був благочестивий.
Була дочка в його Фамар
i син Амон. i се не диво.
Бувають дiти i в святих,
Та не такi, як у простих,
А ось якi. Амон щасливий,
Вродливий первенець його!
Лежить, нездужає чогось.
Давид стенає та ридає,
Багряну ризу роздирає
i сипле попiл на главу.
«Без тебе я не поживу
i дня єдиного, мiй сину,
Моя найкращая дитино!
Без тебе сонця не узрю,
Без тебе я умру! умру!»
i йде, ридаючи, до сина.
Аж тюпає, немов бiжить.
А той, бугай собi здоровий,
У храминi своїй кедровiй
Лежить, аж стогне, та лежить,
Кепкує з дурня. Аж голосить,
Аж плаче, бiдний, батька просить,
Щоб та Фамар сестра прийшла:
«Драгий мiй отче i мiй царю!
Вели сестрi моїй Фамарi,
Щоб коржика менi спекла
Та щоб сама i принесла,
То я, вкусив його, возстану
З одра недуги». Вранцi-рано
Фамар спекла i принесла
Опрiснок братовi. За руку
Амон бере її, веде
У темну храмину, кладе
Сестру на лiжко. Ламле руки,
Сестра ридає. i, рвучись,
Кричить до брата: «Схаменись,
Амоне, брате мiй лукавий!
Єдиний брате мiй! Я! Я!
Сестра єдиная твоя!
Де дiнусь я, де дiну славу,
i грiх, i стид? Тебе самого
i бог, i люде прокленуть!..»
Не помогло-таки нiчого.
Отак царевичi живуть,
Пустуючи на свiтi.
Дивiтесь, людськi дiти.
III
i поживе Давид на свiтi
Не малi лiта.
Одрях старий, i покривали
Многими ризами його,
А все-таки не нагрiвали
Котюгу блудного свого.
От отроки й домiрковались
(Натуру вовчу добре знали),
То, щоб нагрiть його, взяли,
Царевен паче красотою,
Дiвчат старому навели.
Да грiють кров'ю молодою
Свого царя. i розiйшлись,
Замкнувши дверi за собою.
Облизавсь старий котюга,
i розпустив слини,
i пазурi простягає
До Самантянини,
Бо була собi на лихо
Найкраща меж ними,
Меж дiвчатами; мов крин той
Сельний при долинi —
Меж цвiтами. Отож вона
i грiла собою
Царя свого, а дiвчата
Грались меж собою
Голiсiнькi. Як там вона
Грiла, я не знаю,
Знаю тiлько, що цар грiвся,
i... i не познаю .
IV
По двору тихо походжає
Старий веселий Рогволод.
Дружина, отроки, народ
Кругом його во златi сяють.
У князя свято: виглядає
iз Литви князя-жениха
За рушниками до Рогнiди.
Перед богами Лель i Ладо
Огонь Рогнiда розвела;
Драгим єлеєм полила
i сипала в огнище ладан.
Мов тi валькiрiї, круг неї
Танцюють, граються дiвчата
i приспiвують:
«Гой, гоя, гоя!
Новiї покої
Нумо лиш квiтчати,
Гостей сподiватись».
За Полоцьком, неначе хмара,
Чорнiє курява. Бiжать
i отроки, й старi бояра
iз Литви князя зустрiчать.
Сама Рогнiда з Рогволодом
Пiшла з дiвчатами, з народом.
Не iз Литви йде князь сподiваний,
Ще не знаємий, давно жаданий;
А iз Києва туром-буйволом
iде веприщем за Рогнiдою
Володимир князь со киянами.
Прийшли, i город обступили
Кругом, i город запалили.
Владимир князь перед народом
Убив старого Рогволода,
Потя народ, княжну поя,
Отиде в волостi своя,
Отиде з шумом. i растлi ю,
Тую Рогнiду молодую.
i прожене ю, i княжна
Блукає по свiту одна,
Нiчого з ворогом не вдiє.
Так отакiї-то святiї
Отi царi.
V
Бодай кати їх постинали,
Отих царiв, катiв людських.
Морока з ними, щоб ви знали,
Мов дурень, ходиш кругом їх,
Не знаєш, на яку й ступити.
Так що ж менi тепер робити
З цими поганцями? Скажи,
Найкраща сестро Аполлона,
Навчи, голубко, поможи
Полазить трохи коло трона;
Намистечко, як зароблю,
Тобi к великодню куплю.
Пострижемося ж у лакеї
Та ревносно в новiй лiвреї
Заходимось царiв любить.
Шкода i оливо тупить.
Бо де нема святої волi,
Не буде там добра нiколи.
Нащо ж себе таки дурить?
Ходiмо в селища, там люде,
А там, де люде, добре буде,
Там будем жить, людей любить,
Святого господа хвалить.
[Друга половина 1848,
Косарал]

***
Добро, у кого є господа,

А в тiй господi є сестра
Чи мати добрая. Добра,
Добра такого таки зроду
У мене, правда, не було,
А так собi якось жилось.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
i довелось колись менi
В чужiй далекiй сторонi
Заплакать, що немає роду,
Нема пристанища, господи!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ми довго в морi пропадали,
Прийшли в Д а р' ю, на якор стали;
З в а т а г и письма принесли,
i всi тихенько зачитали.
А ми з колегою ляглиbsp;
Та щось такеє розмовляли.
Я думав, де б того добра,
Письмо чи матiр, взять на свiтi.
«А в тебе єсть?» — «Жона, i дiти,
i дом, i мати, i сестра!
А письма нема...»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
[Друга половина 1848,
Косарал]

Титарiвна

Давно се дiялось колись,
Ще як борцi у нас ходили
По селах та дiвчат дурили,
З громади кпили, хлопцiв били
Та верховодили в селi,—
Як тi гусари на п о с т о ї.
Ще за гетьманщини святої,
Давно се дiялось колись.
________________
У недiлю на селi
У орандi на столi
Сидiли лiрники та грали
По шелягу за танець.
Кругом аж курява вставала.
Дiвчата танцювали
i парубки... «Уже й кiнець!
А нуте iншу!» — «Та й це добра!»
i знову лiри заревли,
i знов дiвчата, мов сороки,
А парубки, узявшись в боки,
Навприсiдки пiшли.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Найкращий парубок Микита
Стоїть на лавi в сiрiй свитi.
Найкращий хлопець, та байстрюк;
Байстрюк собi, та ще й убогий,
Так i нiкому не до його,
Стоїть собi, як той .....
Плечима стелю пiдпирає,
Та дивиться, i замирає,
На титарiвну... А та в квiтах,
Мов намальована, стоїть
Сама собi, i на Микиту
Неначе глянула!.. Горить!
Горить Микита в сiрiй свитi!
Шеляга виймає,
i за того остатнього
Музику наймає,
i нерiвню титарiвну
У танець вiтає!!
«Одчепися, пройдисвiте! —
i зареготалась
Титарiвна.— Хiба тобi
Наймичок не стало!»
Насмiялась титарiвна
З бiдного Микити.
Насмiялася при людях,
Що вiн в сiрiй свитi!
Буде тобi, титарiвно!
Заплачеш, небого,
За тi смiхи!..
Де ж Микита?
В далеку дорогу
Пiшов собi... З того часу
Не чуть його стало...
З того часу титарiвнi
Щось такеє сталось!
Додому плачучи прийшла,
i спати плачучи лягла,
i не вечеряла!.. не спала,
Яка лягла, така i встала,
Мов одурiла! Що робить?
Сама не знає! А Микита,
Неначе сич, у сiрiй свитi
Перед очима все стоїть!
Мара, та й годi! Титарiвно!
В недобрий час з того нерiвнi
Ти насмiялась... Стало жаль
Тобi його... Нудьга, печаль
i сором душу оступила,
i ти заплакала! Чого?
Того, що тяжко полюбила
Микиту бiдного того!
Диво дивнеє на свiтi
З тим серцем буває!
Увечерi цурається,
Вранцi забажає!
Та так тяжко забажає,
Що хоч на край свiта
Шукать пiде... Отак тепер
Не знає, де дiтись,
Титарiвна... Хоч у воду,
Аби до Микити...
. . . . . . . . . . . . . . .
Стережiтесь, дiвчаточка,
Смiятись з нерiвнi,
Щоб не було i вам того,
Що тiй титарiвнi!
Як та билина засихала,
А батько, мати турбувались,
На прощу в Київ повезли.
Святими травами поїли,
i все-таки не помогли!
Втоптала стежку на могилу,
Все виглядать його ходила,
i стежка стала заростать,
Бо вже не здужає i встать.
Так от що смiхи наробили!
А вiн канув, провалився;
Його вже й забули,
Чи й був коли? Год за годом
Три годи минули.
На четвертий год в недiлю
У орандi на селi
На широкому столi
Слiпi лiрники сидiли;
По шелягу брали
i ту саму грали,
Що й позаторiк. Дiвчата
Так само дрiбно танцювали,
Як i позаторiк.
Завзятий,
У синiй шапцi, у жупанi,
В червоних, як калина, штанях,
Навприсiдки влiта козак,
Та ще й приспiвує отак:
«Та спасибi батьковi,
Та спасибi матерi,
Що нас добули!
Як нас добували,
Жито розсипали
Вночi на печi...»
«Горiлки! Меду! Де отаман?
Громада? Соцький? Препогане,
Мерзенне, мерзле парубоцтво,
Ходiте биться! Чи бороться,
Бо я борець!..»
Не недiлю,
Не двi, не три i не чотири!
Як тiй болячцi, як тiй хирi,
Громадою годили
Тому борцевi... Вередує,
Як той панич... i де взялось
Таке хиренне? Все село
Проклятого не нагодує.
А вiн собi гуляє, п'є
Та хлопцям жалю завдає
Тими дiвчатами. Дiвчата
Аж понедужали за ним.
Такий хороший та багатий!
Уже й не бореться нi з ким,
А так собi гуляє,
Та вечорами у садочок
До титаря вчащає.
А титарiвна зустрiчає,
Приспiвує, примовляє:
«Чи не той це Микита,
Що з вильотами свита?»
Той це, той, що на селi
Ти насмiялася колись.
А тепер сама до його
У садочок ходиш,
Сама йому, байстрюковi,
Як пановi, годиш!
Не день, не два титарiвна
В садочок ходила,
Не день, не два, як пановi,
Микитi годила!
Догодилась титарiвна
До самого краю
i незчулась!
Днi минули,
Мiсяцi минають,
Мина лiто, мина осiнь,
Мина сьомий мiсяць, осьмий,
Уже й дев'ятий настає.
Настане горенько твоє!
. . . . . . . . . . . . . .
У титаря у садочку,
У яру, криниця
Пiд вербою... До криницi —
Не води напиться —
Ледве ходить титарiвна —
Трохи пожуриться,
Поплакати, погадати,
Як їй дiвувати?
Де їй дiтись од сорома,
Де їй заховатись?
. . . . . . . . . . . . . .
Раз увечерi зимою,
У однiй свитинi,
iде боса титарiвна
i несе дитину.
То пiдiйде до криницi,
То знов одступає,
А з калини, мов гадина,
Байстрюк виглядає!
Положила на цямрину
Титарiвна сина
Та й побiгла... А Микита
Вилiз iз калини
Та й укинув у криницю,
Неначе щеня те!
А сам пiшов, спiваючи,
Соцькому сказати,
Та щоб iшов з громадою
Дитину шукати!!
У недiленьку раненько
Збиралася громадонька,
Та криницю виливали,
Та дитя теє шукали.
Найшли, найшли твого сина,
Титарiвно, в баговиннi.
Ой узяли безталанну,
Закували у кайдани,
Сповiдали, причащали,
Батька, матiр нарiкали,
Громадою осудили
i живую положили
В домовину!.. й сина з нею!
Та й засипали землею!
Стовп високий муровали,
Щоб про неї люде знали,
Дiтей своїх научали,
Щоб навчалися дiвчата,
Коли не вчить батько, мати.
Борця того в селi не стало;
А люде в Польщi зустрiчали
Якогось панича. Питав:
«Чи жива,— каже,— титарiвна?
Чи насмiхається з нерiвнi?»
Ото вiн самий! Покарав
Його господь за грiх великий
Не смертiю! — вiн буде жить,
i сатаною-чоловiком
Вiн буде по свiту ходить
i вас, дiвчаточка, дурить
Вовiки.
[Друга половина 1848,
Косарал]

***

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — бiльш нiчого.
А серце б'ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од бога
i голос той, i тi слова
iдуть меж люди! .....
Похилившись,
Не те щоб дуже зажурившись,
А так на палубi стояв
i сторч на море поглядав,
Мов на iуду... iз туману,
Як кажуть, стала виглядать
Червонолицяя Дiана...
А я вже думав спать лягать —
Та й став, щоб трохи подивиться
На круглолицю молодицю,
Чи теє... дiвчину!.. Матрос,
Таки земляк наш з Островної,
На вахтi стоя,
Журився сам собi чогось,
Та й заспiвав,— звичайне, тихо.
Щоб капiтан не чув, бо з лиха
Якийсь лихий, хоч i земляк.
Спiва матрос, як той козак,
Що в наймах вирiс сиротою,
iде служити в москалi!..
Давно, давно колись
Я чув, як, стоя пiд вербою,
Тихенько дiвчина спiвала,
i жаль менi, малому, стало
Того сiрому-сироту,
Що вiн утомився,
На тин похилився,
Люде кажуть i говорять:
«Мабуть, вiн упився».
i я заплакав,— жаль малому
Було сiроми-сироти.
. . . . . . . . . . . . . . .
Чого ж тепер заплакав ти?
Чого тепер тобi, старому,
У цiй неволi стало жаль —
Що свiт зав'язаний, закритий!
Що сам єси тепер москаль,
Що серце порване, побите,
i що хороше-дороге
Було в йому, то розлилося,
Що ось як жити довелося,—
Чи так, лебедику?! «Еге...»
[Друга половина 1848,
Косарал]


***
Мов за подушне, оступили

Оце мене на чужинi
Нудьга i осiнь. Боже милий,
Де ж заховатися менi?
Що дiяти? Уже й гуляю
По цiм А р а л у; i пишу.
Вiршую нищечком, грiшу,
Бог зна колишнiї случаї
В душi своїй перебираю
Та списую; щоб та печаль
Не перлася, як той москаль,
В самотню душу. Лютий злодiй
Впирається-таки, та й годi.
[Друга половина 1848,
Косарал]

П. С.

Не жаль на злого, коло його
i слава сторожем стоїть.
А жаль на доброго такого,
Що й славу вмiє одурить.
i досi нудно, як згадаю
Г о т и ч е с к и й с ч а с а м и д о м;
Село обiдране кругом;
i шапочку мужик знiмає,
Як флаг побачить. Значить, пан
У себе з причетом гуляють.
Оцей годований кабан!
Оце ледащо. Щирий пан,
Потомок гетьмана дурного
i презавзятий патрiот;
Та й християнин ще до того.
У Київ їздить всякий год,
У свитi ходить меж панами,
i п'є горiлку з мужиками,
i вольнодумствує в шинку.
Отут вiн ввесь, хоч надрукуй.
Та ще в селi своїм дiвчаток
Перебирає. Та спроста
Таки своїх байстрят з десяток
У год подержить до хреста.
Та й тiлько ж то. Кругом паскуда!
Чому ж його не так зовуть?
Чому на його не плюють?
Чому не топчуть!! Люде, люде!
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матiр попроси,
То оддасте. Не жаль на його,
На п'яного Петра кривого.
А жаль великий на людей,
На тих юродивих дiтей!
[Друга половина 1848,
Косарал]

Г. 3.

Немає гiрше, як в неволi
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Нiколи
Ти не здавалася менi
Такою гарно-молодою
i прехорошою такою
Так, як тепер на чужинi,
Та ще й в неволi. Доле! Доле!
Моя ти спiваная воле!
Хоч глянь на мене з-за Днiпра,
Хоч усмiхнися з-за ....
i ти, моя єдиная,
Встаєш iз-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
i ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Лiта мої молодiї,
i передо мною
Нiби море заступають
Широкiї села
З вишневими садочками
i люде веселi.
i тi люде, i село те,
Де колись, мов брата,
Привiтали мене. Мати!
Старесенька мати!
Чи збираються ще й досi
Веселiї гостi
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од свiту до свiту?
А ви, мої молодiї
Чорнявiї дiти,
Веселiї дiвчаточка,
i досi в старої
Танцюєте? А ти, доле!
А ти, мiй покою!
Моє свято чорнобриве,
i досi меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
i тими очима,
Аж чорними — голубими,
i досi чаруєш
Людськi душi? Чи ще и досi
Дивуються всує
На стан гнучий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Дiточки-дiвчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене ненароком
Дiточки згадають.
Може, яка i про мене
Скаже яке лихо.
Усмiхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб нiхто i не побачив...
Та й бiльше нiчого.
А я, доленько, в неволi
Помолюся богу.
[Друга половина 1848,
Косарал]


***
Якби зустрiлися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи нi?
Якеє тихеє ти слово
Тойдi б промовила менi?
Нiякого. i не пiзнала б.
А може б, потiм нагадала,
Сказавши: «Снилося дурнiй».
А я зрадiв би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
i помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розiйшлось,
Слiзьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
[Друга половина 1848,
Косарал]

Марина

Неначе цвяшок, в серце вбитий,
Оцю Марину я ношу.
Давно б списать несамовиту,
Так що ж? Сказали б, що брешу,
Що на панiв, бачиш, сердитий,
То все такеє i пишу
Про їх собачiї звичаї...
Сказали б просто — дурень лає
За те, що сам крепак,
Неодукований сiряк.
Неправда! Єй-богу, не лаю:
Менi не жаль, що я не пан,
А жаль менi, i жаль великий,
На просвiщенних християн.
. . . . . . . . . . . . . . . .
i звiр того не зробить дикий,
Що ви, б'ючи поклони,
З братами дiєте... Закони
Катами писанi за вас,
То вам байдуже; в добрий час
У Київ їздите щороку
Та сповiдаєтесь, нiвроку,
У схимника!..
Та й те сказать:
Чого я турбуюсь?
Анi злого, нi доброго
Я вже не почую.
А як, кажу, хто не чує,
То тому й байдуже.
Прилiтай же з України,
Єдиний мiй друже,
Моя думо пречистая,
Вiрная дружино,
Та розкажи, моя зоре,
Про тую Марину,
Як вона у пана злого
i за що страждала?
Та нищечком, щоб не чули
Або не дознались.
А то скажуть, що на шляху
Чинимо розбої,
Та ще дальше запровторять.
Пропадем обоє...
. . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . .
. . . . Недавно це було.
Через село весiлля йшло,
А пан з костьолу їхав,
Чи управитель, а не пан.
За вихилясами придан,
За зиком та за смiхом
Нiхто й не бачив, як проїхав
Той управитель, лях ледачий.
А вiн так добре бачив,
А надто молодую!..
За що пак милує господь
Лихую твар такую,
Як цей правитель?.. Другий год,
Як вiн з нiмецькими плугами
Забрався голий в цей куток.
А що тих бiдних покриток
Пустив по свiту з байстрюками!
Отже й нiчого! А жонатий
i має двоє дiточок,
Як ангеляточок.
Дивiтесь, вийшла погуляти,
Мов краля, панi молодая
З двома маленькими дiтьми.
iз коча пан мiй вилiзає
i посила за молодим.
А потiм дiточок вiтає
i жiнку, кралю молодую,
Аж тричi, бiдную, цiлує.
i, розмовляючи, пiшли
Собi в покої... Незабаром
i молодого привели
< (З весiлля та в гусари).>
Назавтра в город одвезли
Та й заголили в москалi!
Отак по нашому звичаю
Не думавши кончають! —
А молода? мабуть, без пари
Судилось господом зносить
Красу i молодость... Мов чари,
Розсипалось та розлилось,
i знову в люде довелось
Проситись в найми? Нi, не знову:
Вона вже панна покойова,
Уже Марисею зовуть,
А не Мариною! Найпаче
Сердешнiй плакать не дають,
Вона ж сховається та й плаче.
Дурна! їй шкода мужика
Та жаль святого сiряка.
А глянь лиш гарно кругом себе,—
i раю кращого не треба!
Чого ти хочеш, забажай,
Всього дадуть, та ще й багато!
«Не треба,— кажеш,— дайте хату!»
Цього вже лучче й не благай,
Бо це... сама здорова знаєш...
Дивися, огирем яким
Сам пан круг тебе походжає,
Уже чи добрим, чи лихим,
А будеш панською рiднею,
Хiба повiсишся!.. За нею
Приходила мати
У пана просити.
Звелiв не пускати,
А як прийде, бити,—
Що тут їй робити?
Пiшла ридаючи в село.
Одним одно дитя було,
Та й те пропало. ....
Неначе ворон той летячи
Про непогоду людям кряче,
Так я про сльози, та печаль,
Та про байстрят отих ледачих,
Хоть i нiкому їх не жаль,
Розказую та плачу.
Менi їх жаль!.. Мiй боже милий,
Даруй словам святую силу —
Людськеє серце пробивать,
Людськiї сльози проливать,
Щоб милость душу осiнила,
Щоб спала тихая печаль
На очi їх, щоб стало жаль
Моїх дiвчаток, щоб навчились
Путями добрими ходить,
Святого господа любить
i брата миловать...
Насилу
Прийшла додому, подивилась:
Цвiти за образом святим,
i на вiкнi стоять цвiти,
На стiнах фарбами хрести,
Неначе добрая картина,
Понамальованi... Марина!
i все Марина, все сама!
Тiлько Мариночки нема.
i ледве-ледве вийшла з хати,
Пiшла на гору, на проклятi
Палати глянуть, та й пiшла
Аж до палат, пiд тином сiла
i нiч цiлiсiньку сидiла
Та плакала. Уже з села
Ватажники ватагу гнали,
А мати плакала, ридала.
Уже i сонечко зiйшло,
Уже й зайшло, смеркати стало
Не йде, сердешная, в село,
Сидить пiд тином; проганяли,
Уже й собаками цькували —
Не йде, та й годi. . . .
А Марина в сукнi бiлiй,
Неначе бiлиця,
Богу молиться та плаче,
Замкнута в свiтлицi.
Опрiч пана, у свiтлицю
Нiхто не вступає,
Сам i їсти їй приносить,
i просить, благає,
Щоб на його подивилась,
Щоб утерла очi...
i дивитися не хоче,
i їсти не хоче.
Мордується лях поганий,
Не зна, що й почати?
А Марина в'яне, сохне
У бiлих палатах.
Уже й лiто минулося,
Зима вже надворi,
А Марина сидить собi,
Уже й не говорить,
i не плаче... отак її
Доконав, небогу,
Той правитель... а все-таки
Не вдiє нiчого,
Хоч зарiж її, та й годi,
Така вже вродилась.
Раз увечерi зимою
Марина дивилась
На лiс чорний, а з-за лiсу
Червоний дiжою
Мiсяць сходив... «i я колись
Була молодою...» —
Прошептала, задумалась.
Потiм заспiвала:
«Хата на помостi,
Наїхали гостi,
Розплiтали коси
Та стрiчки знiмали,
А пан просить сала,
А чорт їсти просить.
Гуси, гуси бiлi
В iрiй полетiли,
А сiрi на море!..»
. . . . . . . . . .
Завили пси надворi,
Зареготалися псарi,
А пан червоний, аж горить,
iде в свiтлицю до Марини,
Як К и р и к п'яний...
Нiби в хатi,
На холодi сердешна мати
Пiд тином, знай собi, сидить.
Стара неначе одурiла.
Мороз лютує, аж скрипить,
Луна червона побiлiла,
i сторож боязно кричить,
Щоб злого пана не збудить.
Аж глядь, палати зайнялися.
Пожар! пожар! i де взялися
Тi люде в бога? Мов з землi
Родилися i тут росли;
Неначе хвилi, напливали
Та на пожар той дивувались.
Та й диво там таки було!
Марина гола наголо
Перед будинком танцьовала
У парi з матiр'ю! — i страх,
З ножем окровленим в руках,
i приспiвувала .....
«Чи не це ж та кумася,
Що пiдтикалася!..
Як була я панi
В новому жупанi,
Паничi лицялись,
Руку цiлували!..»
(До матерi).
А ви до мене на весiлля
З того свiту прийшли?
Менi вже й косу розплели,
Та пан приїхав... Гиля! Гиля!
Чи то не гуси, то пани,
Дивися, в iрiй полетiли —
Агу! гиля! — до сатани,
До чорта в гостi! Чуєш! Чуєш!
У Києвi всi дзвони дзвонять.
Чи бачиш, он огонь горить,
А пан лежить собi, читає
i просить пити... А ти знаєш,
Що я зарiзала його?..
Дивися, онде головнею
Стоїть на коминi. Чого,
Чого ти дивишся на неї?
Це мати! мати! Не дивись!
А то з'їси. Ось на, давись!
(Дає дулi i спiває).
«Полюбила москаля,
Та ще й зуби вискали!
Москалi! москалi!
Запасок навезли,
Паничi
Дукачiв,
А поповичi з мiста
Навезли намиста!..
Бий, дзвоне, бий,
Хмару розбий,
Нехай хмара
На татари,
А сонечко на хрестьяне,
Бий, дзвоне, бий!»
Мати
Мариночко, ходiмо спать!
Марина
Ходiмо спать, бо завтра рано
До церкви пiдемо; поганий,
Дивися, лiзе цiлувать.
Ось тобi, на!..
Мати
Ходiмо спать.
(До людей).
Хрещенi люде, поможiте!
Марина
Берiть мене! берiть, в'яжiте,
Ведiть до пана у свiтлицю!
А ти чи пiдеш подивиться,
Якою панною Марина
У пана взапертi сидить?
i в'яне, сохне, гине, гине
Твоя єдиная дитина,
Твоя Мариночка ....
(Спiває).
«Ой гиля, гиля, сiрiї гуси,
Гиля на Дунай.
Зав'язала головоньку,
Тепер сиди та думай».
i пташкам воля в чистiм полi
i пташкам весело лiтать,
А я зов'янула в неволi.
(Плаче).
Хоча б намисто було взять,
Оце б повiсилась... От бачиш,
Тепер i шкода... хоч топись!
Чого ж ти, мамо моя, плачеш?
Не плач, голубочко, дивись,
Це я, Мариночка твоя!
Дивися, чорная змiя
По снiгу лiзе... Утечу,
У iрiй знову полечу,
Бо я зозулею вже стала...
Чи вiн у гостi не приходив?
Убили, мабуть, на войнi?
А знаєш, снилося менi:
Удень неначе мiсяць сходив,
А ми гуляєм понад морем
Удвох собi. Дивлюся, зорi
Попадали неначе в воду,
Тiлько осталася одна,
Одна-однiсiнька на небi,—
А я,— неначе навiсна,
В Дунаєвi шукаю броду,
З байстрям розхристана бреду.
Смiються люде надо мною,
Зовуть покриткою, дурною,
i ти смiєшся, а я плачу,
Ба нi, не плачу, регочусь...
Дивися, як я полечу,
Бо я сова...— Та й замахала,
Неначе крилами, руками,
i пострибала через двiр
У поле, виючи, мов звiр.
Пошкандибала стара мати
Свою Марину доганяти.
Пани до одного спеклись,
Неначе добрi поросята,
Згорiли бiлiї палати,
А люде тихо розiйшлись.
Марини й матерi не стало.
Уже весною, як орали,
Два трупи на полi найшли
i на могилi поховали.
[Друга половина 1848,
Косарал]

Пророк

Неначе праведних дiтей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка;
Свою любов благовiстить,
Святую правду возвiстить!
Неначе наш Днiпро широкий,
Слова його лились, текли
i в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлi душi. Полюбили
Того пророка, скрiзь ходили
За ним i сльози, знай, лили
Навченi люди. i лукавi!
Господнюю святую славу
Розтлили... i чужим богам
Пожерли жертву! Омерзились!
i мужа свята... горе вам!
На стогнах каменем побили.
i праведно господь великий,
Мов на звiрей тих лютих, диких,
Кайдани повелiв кувать,
Глибокi тюрми покопать.
i роде лютий i жестокий!
Вомiсто кроткого пророка...
Царя вам повелiв надать!
[Друга половина 1848,
Косарал] — 1859 року, декабря 18
[С.-Петербург]

Сичi

На ниву в жито уночi,
На полi, на роздоллi,
Злiталися поволi
Сичi
Пожартувать,
Помiркувать,
Щоб бiдне птаство заступить,
Орлине царство затопить
i геть спалить.
Орла ж повiсить на тичинi.
i при такiй годинi
Республiку зробить!
i все б, здавалося? А нi,
Щоб не толочили пашнi
(Воно було б не диво,
Якби хто iнший), на тiй нивi
Сильце поставив. А то зирк!
Таки голiсiнький мужик
Поставив любо. Та й пiшов
В копицi спать собi, а рано,
Не вмившися, зайшов
Гостей довiдать... «Та й поганi!
Усi до одного сичi,—
Оце тобi вари й печи!»
Щоб не нести додому
Таке добро, то повбивав,
А iнших гратися оддав,
Приборканих, воронам,
i не сказав нiкому.
[Друга половина 1848,
Косарал]

***

Меж скалами, неначе злодiй,
Понад Днiстром iде вночi
Козак. i дивиться, йдучи,
На каламутну темну воду,
Неначе вороговi в очi,
Неначе вимовити хоче:
– Днiстре, водо каламутна,
Винеси на волю!
Або втопи принаменi,
Коли така доля. –
Та й роздiгся на каменi,
У воду кинувся, пливе,
Аж хвиля синяя реве.
i, ревучи, на той берег
Козака виносить.
Стрепенувся сiромаха –
i голий, i босий,
Та на волi, й бiльш нiчого
У бога не просить.
Постривай лиш: може, брате,
На чужому полi
Талану того попросиш
Та тiєї долi.
Пiшов собi темним яром
Та спiває, йдучи:
– Ой iз-пiд гори та iз-пiд кручi
iшли мажi риплючi.
А за ними йде та чорнявая
Та плаче-рида, йдучи. –
Уже як хочете, хоч лайте,
Хоч i не лайте й не читайте,
Про мене… Я i не прошу,
Для себе, братики, спишу,
Ще раз те оливо потрачу.
А може, дасть бог, i заплачу,
То й буде з мене . . . . . . . . . .
Нумо знов.
Покинув матiр i господу,
Покинув жiнку, жаль, та й годi.
На Бесарабiю пiшов
Оцей козак; погнало горе
До моря пити; хоч говорять:
Аби файда в руках була,
А хлопа, як того вола,
У плуг голодного запряжеш.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Троха лишень, чи так?
Ще змалку з матiр'ю старою
Ходив з торбами цей козак,
Отак i вирiс сиротою,
У наймах; сказано, шарпак,
То й одружився собi так,
Узяв хорошу, та убогу,
Звичайне, наймичку. А пан!..
(i неталан наш i талан,
Як кажуть люде, все од бога)
Наглядiв, клятий! Панськi очi!
Та й ну гостинцi засилать.
Так i гостинцiв брать не хоче,
Не хоче й пана закохать!
Що тут робить? За чоловiка,
Укоротивши йому вiка…
А жiнку можна привiтать.
Трохи не сталося отак.
До нитки звiвся мiй козак,
Усе на панщинi проклятiй,
А був хазяїн . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А жiночку свою любив,
i господи єдиний!
Як те паня, як ту дитину,
У намистах водив!
Та знемiгся неборака,
Хоч продавай хату
Та йди в найми. Отак його
Отой пан проклятий
Допiк добре. А жiночка
Мов цього й не знає,
У доброму намистечку
В садочку гуляє –
Як та краля! – Що тут робить? –
Сердега мiркує. –
Покину їх та утечу.
Хто ж їх нагодує?
Хто догляне? Одна – стара,
Нездужає встати,
А другая – молодая,
Дума погуляти!
Як же його? Що дiяти?
Горе моє! Горе! –
Та й пiшов, торбину взявши,
За синеє море!
Шукать долi. Думав прийти
Та хоч жiнку взяти.
Стара мати i тут буде
Вiку доживати
На господi!..
Так отак-то
Трапляється в свiтi.
Думав жити, поживати
Та бога хвалити,
А довелося на чужинi
Тiлько сльози лити!
Бiльш нiчого. Нудно йому
На чужому полi!
Всього надбав, роботяга,
Та не придбав долi!
Талану того святого…
Свiт божий не милий.
Нудно йому на чужинi,
i добро остило!
Хочеться хоч подивиться
На свiй край на милий!
На високiї могили!
На степи широкi!
На садочок! На жiночку!
Кралю карооку!
Та й поплив Днiстром на сей бiк,
Покинувши волю.
Бродягою… О боже мiй!
Якеє ти, поле!
Своє поле! Яке то ти
Широке… широке!..
Як та воля . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Прийшов додому уночi.
Стогнала мати на печi,
А жiнка у коморi спала
(Бо пан нездужа). Жiнка встала,
Неначе п'явка та, впилась
i, мов водою, залилась
Дрiбними, як горох, сльозами.
i це трапляється мiж нами,
Що нiж на серце наставля,
А сам цiлує!.. Ожила
Моя сердешна молодиця!
i де тi в господа взялися
Усякi штучнiї єства?
Сама ж неначе нежива
На плечi пада… Напоїла,
i нагодувала,
i спать його, веселого,
В коморi поклала!..
Лежить собi неборака,
Думає, гадає,
Як то будем мандрувати,
i тихо дрiмає…
А жiночка молодая
Кинулась до пана,
Розказала – отак i так.
Любо та кохано
Прийшли, взяли сiромаху
Та й повезли з дому
Пройдисвiта, волоцюгу…
Прямо до прийому.
i там доля не кинула.
Дослуживсь до чину,
Та й вернувся в село своє,
i служить покинув.
Уже матiр поховали
Громадою люде,
i пан умер, а жiночка
Московкою всюди
Хиляєтся… i по жидах,
i по панах боса…
Найшов її, подивився…
i, сивоволосий,
Пiдняв руки калiченi
До святого бога,
Заридав, як та дитина…
i простив небогу!
Отак, люде, научайтесь
Ворогам прощати,
Як цей неук! . . . . . . . . .
Де ж нам, грiшним,
Добра цього взяти?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
[Друга половина 1848,
Косарал]


***
i небо невмите, i заспанi хвилi;

i понад берегом геть-геть
Неначе п'яний очерет
Без вiтру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще менi
В оцiй незамкнутiй тюрмi,
Понад оцим нiкчемним морем
Нудити свiтом? Не говорить,
Мовчить i гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А бiльше нi в кого спитать.
[Друга половина 1848,
Косарал]


***
i вирiс я на чужинi,

i сивiю в чужому краї:
То одинокому менi
Здається – кращого немає
Нiчого в бога, як Днiпро
Та наша славная країна…
Аж бачу, там тiлько добро,
Де нас нема. В лиху годину
Якось недавно довелось
Менi заїхать в Україну,
У те найкращеє село…
У те, де мати повивала
Мене малого i вночi
На свiчку богу заробляла;
Поклони тяжкiї б'ючи,
Пречистiй ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину… Добре, мамо,
Що ти заранi спать лягла,
А то б ти бога прокляла
За мiй талан.
Аж страх погано
У тiм хорошому селi.
Чорнiше чорної землi
Блукають люди, повсихали
Сади зеленi, погнили
Бiленькi хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погорiло,
Неначе люди подурiли,
Нiмi на панщину iдуть
i дiточок своїх ведуть!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
i я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.
i не в однiм отiм селi,
А скрiзь на славнiй Українi
Людей у ярма запрягли
Пани лукавi… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарськi сини,
А препоганiї пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатнi продають штани…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Погано дуже, страх погано!
В оцiй пустинi пропадать.
А ще поганше на Украйнi
Дивитись, плакать – i мовчать!
А як не бачиш того лиха,
То скрiзь здається любо, тихо,
i на Українi добро.
Меж горами старий Днiпро,
Неначе в молоцi дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленiють
Широкiї села,
А у селах у веселих
i люде веселi.
Воно б, може, так i сталось,
Якби не осталось
Слiду панського в Украйнi.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Не для людей, тiєї слави,

Мережанi та кучерявi
Оцi вiршi вiршую я.
Для себе, братiя моя!
Менi легшає в неволi,
Як я їх складаю,
З-за Днiпра мов далекого
Слова прилiтають.
i стеляться на паперi,
Плачучи, смiючись,
Мов тi дiти. i радують
Одиноку душу
Убогую. Любо менi.
Любо менi з ними.
Мов батьковi багатому
З дiтками малими.
i радий я i веселий,
i бога благаю,
Щоб не приспав моїх дiток
В далекому краю.
Нехай летять додомоньку
Легенькiї дiти.
Та розкажуть, як то тяжко
Було їм на свiтi.
i в сiм'ї веселiй тихо
Дiтей привiтають,
i сивою головою
Батько покиває.
Мати скаже: бодай тiї
Дiти не родились.
А дiвчина подумає:
Я їх полюбила.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Коло гаю к чистiм полi,

На самiй могилi,
Двi тополi високiї
Одна одну хилить.
i без вiтру гойдаються,
Мов борються в полi.
Ото сестри-чарiвницi —
Отiї тополi.
Закохалися обидвi
В одного iвана;
А iван, козак звичайний,
Обох їх не ганив,
А лицявся то з тiєю,
То з другою любо...
Поки в яру увечерi
Пiд зеленим дубом
Не зiйшлися усi троє.
«Отак-то ти, кате!
Знущаєшся над сестрами...»
i пiшли шукати
Трути-зiлля, щоб iвана
Завтра отруїти.
Найшли зiлля, накопали
i стали варити.
Заплакали, заридали...
А нема де дiтись,
Треба варить. Наварили,
Йвана отруїли
Й поховали коло гаю
В полi на могилi.
i байдуже? Нi, не дуже.
Бо сестри ходили
Що день божий вранцi-рано
Плакать над iваном,
Поки самi потруїлись
Тим зiллям поганим.
А бог людям на науку
Поставив їх в полi
На могилi тополями.
i тiї тополi
Над iваном на могилi,
Коло того гаю,
i без вiтру гойдаються,
i вiтер гойдає.
[Друга половина 1848,
Косарал]


***

Якби менi черевики,
То пiшла б я на музики,
Горенько моє!
Черевикiв немає,
А музика грає, грає,
Жалю завдає!
Ой пiду я боса полем,
Пошукаю свою долю,
Доленько моя!
Глянь на мене, чорнобриву,
Моя доле неправдива,
Безталанна я!
Дiвчаточка на музиках
У червоних черевиках,—
Я свiтом нуджу.
Без розкошi, без любовi
Зношу мої чорнi брови,
У наймах зношу!
[Друга половина 1848.
Косарал]



***
i багата я,

i вродлива я,
Та не маю собi пари,
Безталанна я.
Тяжко, тяжко в свiтi жить
i нiкого не любить,
Оксамитовi жупани
Одинокiй носить.
Полюбилась би я,
Одружилась би я
З чорнобривим сиротою,
Та не воля моя!
Батько, мати не сплять,
На сторожi стоять,
Не пускають саму мене
У садочок гулять.
А хоч пустять, то з ним,
З препоганим старим,
З моїм нелюбом багатим,
З моїм ворогом злим!
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Полюбилася я,

Одружилася я
З безталанним сиротою
Така доля моя!
Люде гордiї, злi
Розрiзнили, взяли
Та повезли до прийому
Оддали в москалi!
i московкою я,
Одинокою я
Старiюся в чужiй хатi —
Така доля моя!
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Породила мене мати

У високих у палатах,
Шовком повила.
У золотi, в оксамитi,
Мов та квiточка укрита,
Росла я, росла.
i виросла я на диво:
Кароока, чорнобрива,
Бiлолицяя.
Убогого полюбила,
Мати замiж не пустила,
Осталася я
У високих у палатах
Увесь вiк свiй дiвувати,
Недоля моя.
Як билина при долинi,
В одинокiй самотинi
Старiюся я.
На свiт божий не дивлюся,
Нi до кого не горнуся...
А матiр стару...
Прости мене, моя мати!
Буду тебе проклинати,
Поки не умру.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Ой я свого чоловiка

В дорогу послала,
А од шинку та до шинку
Стежечку топтала.
Та до куми заходила
Пшона позичати,
Отих дiтей годувати
В нетопленiй хатi.
i нагодувала,
i спати поклала,
Сама пiшла до дяка
Добувати п'ятака,
Та й заночувала.
А iз Криму чоловiк
Ледве ноги доволiк.
Воли поздихали,
Вози поламались,
З батiжками чумаченьки
Додому вертались.
Увiйшов у хату,
Ударивсь об поли:
Лазять дiти у запiчку
Голоднi i голi.
«А де ваша, дiти, мати?» -
Сердешний питає.
«Тату! тату! наша мати
У шинку гуляє».
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Ой виострю товариша,

Засуну в халяву
Та пiду шукати правди
i тiєї слави.
Ой пiду я не лугами
i не берегами,
А пiду я не шляхами,
А понад шляхами.
Та спитаю в жидовина,
В багатого пана,
У шляхтича поганого
В поганiм жупанi.
i у ченця, як трапиться,—
Нехай не гуляє,
А святе письмо читає,
Людей поучає.
Щоб брат брата не рiзали,
Та не окрадали,
Та в москалi вдовиченка
Щоб не оддавали.
[Друга полонина 1848.
Косарал].



***
По улицi вiтер вiє

Та снiг замiтає.
По улицi попiдтинню
Вдова шкандибає
Пiд дзвiницю, сердешная,
Руки простягати
До тих самих, до багатих,
Що сина в солдати
Позаторiк заголили.
А думала жити...
Хоч на старiсть у невiстки
В добрi одпочити.
Не довелось. Виблагала
Тую копiйчину...
Та пречистiй поставила
Свiчечку за сина.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Ой сяду я пiд хатою,

На улицю гляну,
Як-то тiї дiвчаточка
Без своєї Ганни,
Без моєї Ганнусеньки
У хрещика грають.
i граються невесело,
i не так спiвають
Дiвчаточка. А моєї
Голубки немає.
У свекрухи десь воркує,
Мене виглядає.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Закувала зозуленька

В зеленому гаї,
Заплакала дiвчинонька —
Дружини немає.
А дiвочi молодiї
Веселiї лiта,
Як квiточки за водою,
Пливуть з сього свiта.
Якби були батько, мати
Та були б багатi,
Було б кому полюбити,
Було б кому взяти.
А то нема, сиротою
Отак i загину,
Дiвуючи в самотинi,
Де-небудь пiд тином.
[Друга половина 1848,
Косарал]


Швачка

Ой не п'ється горiлочка,
Не п'ються й меди.
Не будете шинкувати,
Проклятi жиди.
Ой не п'ється теє пиво,
А я буду пить.
Не дам же я вражим ляхам
В Українi жить.
Ходiм, батьки-отамани,
У Фастов в недiлю
Та надiнем вражим ляхам
Кошуленьку бiлу.
Нi, не бiлу, а червону...
Ходiм погуляєм.
Та в пригодi свого батька
Старого згадаєм,
Полковника фастовського
Славного Семена.
Ходiм, брати: не згинете,
Хлопцi, коло мене.
В Переп'ятi гайдамаки
Нишком ночували.
До схiд сонця у Фастовi
Хлоп'ята гуляли.
Прийди з того Межигор'я,
Наш славний Палiю,
Подивися, що той Швачка
У Фастовi дiє!
Добре дiє! У Фастовi,
У славному мiстi,
Покотилось ляхiв, жидiв
Не сто i не двiстi.
А тисячi. А майдани
Кров почервонила.
А оранди з костьолами,
Мов свiчки, згорiли.
В самiм замку невеличку
Церковку святую
Не спалено. Отам Швачка
Спiва алiлуя.
Хвалить господа, веселий,
i каже сiдлати
Коня свого вороного:
Має погуляти
У Биховi, славнiм мiстi,
З Левченком б укупi,
Потоптати жидiвського
Й шляхетського трупу.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Он не п'ються пива-меди,

Не п'ється вода,
Прилучилась з чумаченьком
У степу бiда.
Заболiла головонька,
Заболiв живiт,
Упав чумак коло воза,
Упав та й лежить.
iз Одеси преславної
Завезли чуму.
Покинули товариша,
Горенько йому.
Воли його коло воза
Понуро стоять.
А iз степу гайворони
До його летять.
«Ой не клюйте, гайворони,
Чумацького трупу,
Наклювавшись, подохнете
Коло мене вкупi.
Ой полетiть, гайворони,
Мої сизокрилi,
До батечка та скажiте,
Щоб службу служили
Та за мою грiшну душу
Псалтир прочитали,
А дiвчинi молоденькiй
Скажiть, щоб не ждала».
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
На улицi невесело,

В хатi батько лає,
А до вдови на досвiтки
Мати не пускає.
Що ж менi робити,
Де менi подiтись?
Чи то з iншим полюбитись,
Чи то утопитись?
Ой надiну я сережки
i добре намисто,
Та пiду я на ярмарок
В недiлю на мiсто.
Скажу йому: «Сватай мене
Або одчепися!..
Бо як менi у матерi...
То лучче топиться».
[Друга полонина 1848,
Косарал]



***
У тiєї Катерини

Хата на помостi,
iз славного Запорожжя
Наїхали гостi.
Один Семен Босий,
Другий iван Голий,
Третiй славний вдовиченко
iван Ярошенко.
«З'їздили ми Польщу
i всю Україну,
А не бачили такої,
Як се Катерина».
Один каже: «Брате,
Якби я багатий,
То оддав би все золото
Оцiй Катеринi
За одну годину».
Другий каже: «Друже,
Якби я був дужий,
То оддав би я всю силу
За одну годину
Оцiй Катеринi».
Третiй каже: «Дiти,
Нема того в свiтi,
Чого б менi не зробити
Для цiєї Катерини
За одну годину».
Катерина задумалась
i третьому каже:
«Єсть у мене брат єдиний
У неволi вражiй!
У Криму десь пропадає;
Хто його достане,
То той менi, запорожцi,
Дружиною стане».
Разом повставали,
Коней посiдлали,
Поїхали визволяти
Катриного брата.
Один утопився
У Днiпровiм гирлi,
Другого в Козловi
На кiл посадили.
Третiй, iван Ярошенко,
Славний вдовиченко,
З лютої неволi,
iз Бахчисараю,
Брата визволяє.
Заскрипiли рано дверi
У великiй хатi.
«Вставай, вставай, Катерино,
Брата зустрiчати».
Катерина подивилась
Та й заголосила:
«Це не брат мiй, це мiй милий,
Я тебе дурила...»
«Одурила!..» — i Катрина
Додолу скотилась
Головонька... «Ходiм, брате,
З поганої хати».
Поїхали запорожцi
Вiтер доганяти.
Катерину чорнобриву
В полi поховали,
А славнiї запорожцi
В степу побратались.
[Друга полонина 1848,
Косарал]


***

iз-за гаю сонце сходить,
За гай i заходить.
По долинi увечерi
Козак смутний ходить.
Ходить вiн годину,
Ходить вiн i другу.
Не виходить чорнобрива
iз темного лугу,
Не виходить зрадливая...
А з яру та з лiсу
З собаками та псарями
iде пан гульвiса.
Цькують його собаками,
Крутять назад руки
i завдають козаковi
Смертельної муки;
У льох його, молодого,
Той пан замикає...
А дiвчину покриткою
По свiту пускає.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Ой пiшла я у яр за водою,

Аж там милий гуляє з другою.
А другая тая,
Розлучниця злая,
Багатая сусiдонька,
Вдова молодая.
А я вчора з нею,
З сiєю змiєю,
В полi плоскiнь вибирала
Та все й розказала,
Що як мене любить,
Женитися буде,
i до себе злую суку
Просила в придане.
Йване мiй, iване,
Друже мiй коханий,
Побий тебе сила божа
На наглiй дорозi.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Не так тiї вороги,

Як добрiї люди —
i окрадуть жалкуючи,
Плачучи осудять,
i попросять тебе в хату.
i будуть вiтати,
i питать тебе про тебе,
Щоб потiм смiятись,
Щоб з тебе смiятись,
Щоб тебе добити...
Без ворогiв можна в свiтi
Як-небудь прожити.
А цi добрi люде
Найдуть тебе всюди,
i на тiм свiтi, добряги,
Тебе не забудуть.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Ой люлi, люлi, моя дитино,

Вдень i вночi.
Пiдеш, мiй сину, по Українi,
Нас кленучи.
Сину мiй, сину, не клени тата,
Не пом'яни.
Мене, прокляту, я твоя мати,
Мене клени.
Мене не стане, не йди меж люди,
iди ти в гай;
Гай не спитає й бачить не буде,
Там i гуляй.
Найдеш у гаї тую калину,
То й пригорнись,
Бо я любила, моя дитино,
Її колись.
Як пiдеш в села, у тiї хати,
То не журись.
А як побачиш з дiтками матiр,
То не дивись.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
«Он чого ти почорнiло,

Зеленеє поле?»
«Почорнiло я од кровi
За вольную волю.
Круг мiстечка Берестечка
На чотири милi
Мене славнi запорожцi
Своїм трупом вкрили.
Та те мене гайворони
Укрили з пiвночi...
Клюють очi козацькiї,
А трупу не хочуть.
Почорнiло я, зелене,
Та за вашу волю...
Я знов буду зеленiти,
А ви вже нiколи
Не вернетеся на волю,
Будете орати
Мене стиха та, орючи,
Долю проклинати».
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Туман, туман долиною,

Добре жити з родиною.
А ще лучче за горою
З дружиною молодою.
Ой пiду я темним гаєм,
Дружиноньки пошукаю.
«Де ти? Де ти, озовися!
Прийди, серце, пригорнися.
Нумо, серце, лицятися
Та поїдем вiнчатися,
Щоб не знали батько й мати,
Де ми будем ночувати».
Одружилась, заховалась,
Бодай була не кохалась.
Легше було б самiй жити,
Як з тобою в свiтi битись.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
У недiленьку у святую

У досвiтнюю годину
У славному-преславному
Мiстi в Чигиринi
Задзвонили в усi дзвони,
З гармати стрiляли,
Превелебную громаду
Докупи скликали.
З святими корогвами
Та з пречестними образами
Народ з попами
З усiх церков на гору йде,
Мов та божа пчола гуде.
З монастиря святого
У золотi, аж сяє,
Сам архiмандрит виходжає,
Акафiст читає,
Поклони покладає.
Поважно та тихо
У раннюю пору
На високу гору
Сходилися полковники.
i вiйсько, як море,
З знаменами, з бунчугами
З Лугу виступало,
Та на трубах вигравало,
i на горi разом стало.
Замовкли гармати,
Онiмiли дзвони,
i громада покладає
Земниє поклони.
Молебствiє архiмандрит
Сам на горi править,
Святого бога просить, хвалить,
Щоб дав їм мудростi дознати,
Гетьмана доброго обрати,
i одногласне, одностайне
Громада вибрала гетьмана —
Преславного Лободу iвана ,
Лицаря старого,
Брата вiйськового.
У труби затрубили,
У дзвони задзвонили,
Вдарили з гармати,
Знаменами, бунчугами
Гетьмана укрили.
Гетьман старий ридає,
До бога руки знiмає,
Три поклони покладає
Великiй громадi.
i, мов дзвоном дзвонить,
Говорить:
«Спасибi вам, панове-молодцi,
Преславнiї запорожцi,
За честь, за славу, за повагу,
Що ви менi учинили,
А ще б краще зробили,
Якби замiсть старого
Та обрали молодого
Завзятого молодця,
Преславного запорожця
Павла Кравченка-Наливайка.
Я стар чоловiк, не здужаю встати,
Буду йому пораду давати,
По-батькiвськiй научати,
Як на ляха стати.
Тепер прелютая година
На нашiй славнiй Українi.
Не менi вас, братця,
На ляха водити.
Не менi тепер, старому,
Булаву носити.
Нехай носить Наливайко
Козакам на славу,
Щоб лякались вражi ляхи
У своїй Варшавi».
Громада чмелем загула,
У дзвони задзвонили,
Гармата заревла,
i бунчугами вкрили
Преславного запорожця
Павла Кравченка-Наливайка.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
У перетику ходила

По орiхи,
Мiрошника полюбила
Для потiхи.
Мельник меле, шеретує,
Обернеться, поцiлує
Для потiхи.
У перетику ходила
По опеньки,
Лимаренка полюбила,
Молоденька.
Лимар кичку зашиває,
Мене горне, обнiмає,
Молоденьку.
У перетику ходила
Я по дрова
Та бондаря полюбила,
Чорноброва.
Бондар вiдра набиває,
Мене горне, пригортає,
Чорноброву.
Коли хочеш добре знати,
Моя мати,
Кого будеш попереду
Зятем звати,—
Усiх, усiх, моя мамо,
У недiленьку зятями
Будеш звати.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
У недiленьку та ранесенько,

Ще сонечко не зiходило,
А я, молоденька,
На шлях, на дорогу
Невеселая виходила.
Я виходила за гай на долину,
Щоб не бачила мати,
Мого молодого
Чумака з дороги
Зустрiчати.
Ой зустрiлась я
За тими лозами
Та з чумацькими возами:
iдуть його воли,
Воли половiї,
iдуть, ремиґають,
А чумаченька мого молодого
Коло воликiв немає.
Ой копали йому в степу при дорозi
Та притиками яму,
Завернули його у тую рогожу
Та й спустили iвана
У ту яму глибокую
На високiй могилi.
Ой боже милий! милий, милосердий,
А я так його любила.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Не тополю високую

Вiтер нагинає,
Дiвчинонька одинока
Долю зневажає:
«Бодай тобi, доле,
У морi втопитись,
Що не даєш менi й досi
Нi з ким полюбитись.
Як дiвчата цiлуються,
Як їх обнiмають
i що тойдi їм дiється —
Я й досi не знаю.
i не знатиму. Ой мамо,
Страшно дiвувати,
Увесь вiк свiй дiвувати,
Нi з ким не кохатись».
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Утоптала стежечку

Через яр.
Через гору, серденько,
На базар.
Продавала бублики
Козакам,
Вторговала, серденько,
П'ятака.
Я два шаги, два шаги
Пропила,
За копiйку дудника
Найняла.
Заграй менi, дуднику,
На дуду,
Нехай своє лишенько
Забуду.
Отака я дiвчина,
Така я!
Сватай мене, серденько,
Вийду я.
[Друга полонина 1848,
Косарал]




***
i широкую долину,

i високую могилу,
i вечернюю годину,
i що снилось-говорилось,
Не забуду я.
Та що з того? Не побрались,
Розiйшлися, мов не знались.
А тим часом дорогiї
Лiта тiї молодiї
Марне пронеслись.
Помарнiли ми обоє —
Я в неволi, ти вдовою,
Не живем, а тiлько ходим
Та згадуєм тiї годи,
Як жили колись.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
На вгородi коло броду

Барвiнок не сходить.
Чомусь дiвчина до броду
По воду не ходить.
На вгородi коло тину
Сохне на тичинi
Хмiль зелений, не виходить
Дiвчина з хатини.
На вгородi коло броду
Верба похилилась.
Зажурилась чорнобрива,
Тяжко зажурилась.
Плаче, плаче та ридає,
Як рибонька б'ється...
А над нею, молодою,
Поганець смiється.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Якби менi, мамо, намисто,

То пiшла б я завтра на мiсто,
А на мiстi, мамо, на мiстi
Грає, мамо, музика троїста.
А дiвчата з парубками
Лицяються. Мамо! Мамо!
Безталанна я!
Ой пiду я богу помолюся,
Та пiду я у найми наймуся,
Та куплю я, мамо, черевики,
Та найму я троїстi музики.
Нехай люде не здивують,
Як я, мамо, потанцюю.
Доленько моя!
Не дай менi вiк дiвувати,
Коси мої плести-заплiтати,
Бровенята дома зносити,
В самотинi вiку дожити.
А поки я заробляю,
Чорнi брови полиняють.
Безталанна я!
[Друга половина 1848,
Косарал]





***
«Не хочу я женитися,

Не хочу я братись,
Не хочу я у запiчку
Дiтей годувати.
Не хочу я, моя мати,
За плугом ходити,
Оксамитовi жупани
На рiллi носити.
А пiду я одружуся
З моїм вiрним другом,
З славним батьком запорозьким
Та з Великим Лугом.
На Хортицi у матерi
Буду добре жити,
У оксамитi ходити,
Меди-вина пити».
Пiшов козак нерозумний
Слави добувати,
Осталася сиротою
Старенькая мати.
Ой згадала в недiленьку,
Сiдаючи їсти:
«Нема мого сина Йвана,
i немає вiсти».
Не через два, не три лiта,
Не через чотири
Вернувся наш запорожець
Як та хиря, хиря,
Обiдраний, облатаний,
Калiкою в хату.
Оце тобi Запорожжя
i сердешна мати.
Нема кому привiтати,
Нi з ким пожуритись,
Треба було б молодому,
Треба б одружитись.
Минулися молодiї
Веселiї лiта,
Немає з ким остиглого
Серденька нагрiти.
Нема кому зустрiнути,
Затопити хату,
Нема кому води тiї
Калiцi подати.
[Друга половина 1848,
Косарал]


Чума

Чума з лопатою ходила,
Та гробовища рила, рила,
Та трупом, трупом начиняла
i с о с в я т и м и не спiвала,
Чи городом, чи то селом,
Мете собi, як помелом.
Весна. Садочки зацвiли,
Неначе полотном укритi,
Росою божою умитi,
Бiлiють. Весело землi:
Цвiте, красується цвiтами,
Садами темними, лугами.
А люди бiднiї в селi,
Неначе зляканi ягнята,
Позамикалися у хатах
Та й мруть. По улицях воли
Ревуть голоднi, на городi
Пасуться конi, не виходить
Нiхто загнать, нагодувать,
Неначе люди тiї сплять.
Заснули, добре, знать, заснули,
Святу недiленьку забули,
Бо дзвона вже давно не чуть.
Сумують комини без диму,
А за городами, за тином
Могили чорнiї ростуть.
Пiд хатами помiж садами,
Зашитi в шкуру i в смолi,
Гробокопателi в селi
Волочать трупи ланцюгами
За царину — i засипають
Без домовини; днi минають,
Минають мiсяцi,— село
Навiк замовкло, онiмiло
i кропивою поросло.
Гробокопателi ходили,
Та й тi пiд хатами лягли.
Нiхто не вийшов вранцi з хати,
Щоб їх, сердешних, поховати,
Пiд хатами i погнили.
Мов оазис, в чистiм полi
Село зеленiє.
Нiхто в його не заходить,
Тiлько вiтер вiє
Та розносить жовте листя
По жовтому полю.
Довго воно зеленiло,
Поки люди з поля
Пожарище не пустили
Та не запалили
Села того зеленого.
Згорiло, зотлiло,
Попiл вiтром розмахало,
i слiду не стало.
Отаке-то людям горе
Чума виробляла.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
i знов менi не привезла

Нiчого пошта з України...
За грiшнiї, мабуть, дiла
Караюсь я в оцiй пустинi
Сердитим богом. Не менi
Про теє знать, за що караюсь,
Та й знать не хочеться менi.
А серце плаче, як згадаю
Хоч невеселiї случаї
i невеселiї тi днi,
Що пронеслися надо мною
В моїй Українi колись...
Колись божились та клялись,
Братались, сестрились зо мною,
Поки, мов хмара, розiйшлись
Без сльоз, роси тiї святої.
i довелося знов менi
Людей на старостi... Нi, нi,
Вони з холери повмирали;
А то б хоч клаптик переслали
Того паперу ......
. . . . . . . . . . . . . .
Ой iз журби та iз жалю,
Щоб не бачить, як читають
Листи тiї, погуляю,
Погуляю понад морем
Та розважу своє горе.
Та Україну згадаю,
Та пiсеньку заспiваю.
Люде скажуть, люде зрадять,
А вона мене порадить,
i порадить, i розважить,
i правдоньку менi скаже.
[Друга полонина 1848.
Косарал]



***
В неволi, в самотi немає,

Нема з ким серце поєднать.
То сам собi оце шукаю
Когось-то, з ним щоб розмовлять,
Шукаю бога, а находжу
Таке, що цур йому й казать.
От що зробили з мене годи
Та безталання; та ще й те,
Що лiтечко моє святе
Минуло хмарно, що немає
Нiже єдиного случаю,
Щоб до ладу було згадать.
А душу треба розважать,
Бо їй так хочеться, так просить
Хоч слова тихого. Не чуть,
i мов у полi снiг заносить
Не охолонувший ще труп.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
«Ой умер старий батько

i старенькая мати,
Та нема кому щирої
Тiї радоньки дати.
Що менi на свiтi,
Сиротi, робити?
Чи йти в люде жити,
Чи дома журитись?
Ой пiду я в гай зелений,
Посаджу я руту.
Якщо зiйде моя рута,
Остануся тута,
Прийде милий в мою хату
Хазяїнувати.
А як же нi, то я пiду
Доленьку шукати».
Посходила тая рута,
В гаї зеленiє.
А дiвчина-сиротина
У наймах марнiє.
[Друга половина 1848,
Косарал]




***
Не вернувся iз походу

Гусарин-москаль.
Чого ж менi його шкода,
Чого його жаль?
Що на йому жупан куций,
Що гусарин чорноусий,
Що Машею звав?
Нi, не того менi шкода;
А марнiє моя врода,
Люде не беруть.
А на улицi дiвчата
Насмiхаються, проклятi,
Гусаркою звуть.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
У Вiльнi, городi преславнiм,

Оце случилося недавно,
Ще був тойдi... От, як на те,
Не вбгаю в вiршу цього слова...
Тойдi здоровий-прездоровий
Зробили з його лазарет,
А бакалярiв розiгнали
За те, що шапки не ламали
У Острiй брамi. Дурня знать
По походу. Отже назвать,
Єй-богу, я його не вмiю,
Того студента,— що ж нам дiять?
То синок був литовської
Гордої графинi.
i хороше, i багате,
i одна дитина,
i училось не паничем,
i шапку знiмало
В Острiй брамi. Добре було,
Та лихо спiткало!
Улюбилося, сердешне,
Було молодеє,
У жидiвку молодую
Та й думало з нею,
Щоб цього не знала мати,
Звичайне, побратись,
Бо не можна ради дати,
Що то за проклята!
Мов змальована сидiла
До самої ночi
Перед вiкном i втирала
Заплаканi очi,
Бо й вона таки любила;
i страх як любила!
Та на бульвар виходила
i в школу ходила
Усе з батьком, то й не можна
Було ради дати.
i банкiр якийсь iз Л ю б с ь к а
Жидiвочку сватав.
Що тут на свiтi робити?
Хоч iти топитись
До З а к р е т у, не хочеться
Без жидiвки жити
Студентовi. А жид старий
Нiби теє знає,
Дочку свою одиночу
В хатi замикає,
Як iде до лавок вранцi,
i найма сторожу,
Стару Рухлю. Нi, небоже,
Рухля не поможе.
Уже де вона на свiтi
Роман сей читала
З шовковою драбинкою —
i Рухля не знала.
Може, сама догадалась.
Тiлько заходилась
Та сплела й собi такую,
i вночi спустилась
До студента на улицю.
i де б утiкати,
А вони — звичайне, дiти —
Любо цiловатись
Коло ворiт заходились.
А жид iзнадвору,
Мов скажений, вибiгає
З сокирою! Горе!
Горе тобi, стара мати.
Нема твого сина,
На улицi валяється
Убита дитина,
Убитая жидовином.
Горе тобi, мати.
Жидiвочка... де та сила
Взялася в дитяти?
Вихватила ту сокиру
i батьковi в груди
Аж по обух вгородила.
Отаке-то чудо
У тiм мiстi преславному,
У тiй Вiльнi сталось.
Дивувались довго люди,
Де вона сховалась,
Жидiвочка та гадюча,
Що батька убила.
А вона вночi любенько
В Вiлiї втопилась,
Бо найшли її в Закретi,
Там i поховали.
А графиня без дитини,
Сердешна, осталась;
Поїхала у Рим, кажуть,
Та десь опинилась,
Та з маркiзом якимсь голим,
Кажуть, одружилась.
Може, й брешуть, бо, звичайне,
На те вони люди:
i вдовицю не забудуть,
i тую осудять!
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Заступила чорна хмара

Та бiлую хмару.
Виступили з-за Лиману
З турками татари.
iз Полiсся шляхта лiзе,
А гетьман-попович
iз-за Днiпра напирає —
Дурний Самойлович
З Ромоданом. Мов та галич,
Вкрили Україну
Та й клюють єлико мога...
А ти, Чигирине!
А ти, старий Дорошенку,
Запорозький брате!
Нездужаєш чи боїшся
На ворога стати?
«Не боюсь я, отамани,
Та жаль України.—
i заплакав Дорошенко,
Як тая дитина! —
Не розсиплем вражу силу,
Не встану я знову!..
Возьмiть мої гетьманськiї
Клейноди, панове,
Та однесiть москалевi:
Нехай Москва знає,
Що гетьмана Дорошенка
На свiтi немає.
А я, брати запорожцi,
Возьму собi рясу
Та пiду поклони бити
В Межигор до Спаса».
Задзвонили в усi дзвони,
Гармата гримала,
У двi лави заднiпрянцi
З москалями стали
Аж на милю — меж лавами
Понесли клейноди...
Годi тобi, Петре, пити
iз Тясмина воду!
Положили тi клейноди
Попенковi в ноги.
iди, Петре, в Межигор'я
Молитися богу.
Не пустили Дорошенка,
У рясi пiзнали,
Закували у кайдани,
В Сосницю послали.
А з Сосницi в Я р о п о л ч е
Вiку доживати.
Отак тобi довелося,
Запорозький брате!..
Виглянуло над Чигрином
Сонце iз-за хмари,
Потягли в свої улуси
З турками татаре.
А ляхи з своїм Чарнецьким,
З поганим Степаном,
Запалили церкву божу.
i костi Богдана,
Й Тимошевi в Суботовi
Гарненько спалили
Та й пiшли собi у Польщу,
Мов добре зробили.
А москалi з Ромоданом
В недiленьку рано
Пiшли собi з поповичем
Шляхом Ромоданом.
Мов орел той приборканий,
Без крил та без волi,
Знемiг славний Дорошенко,
Сидячи в неволi,
Та й умер з нудьги. Остило
Волочить кайдани.
i забули в Українi
Славного гетьмана.
Тiльки ти, святий Ростовський
Згадав у темницi
Свого друга великого
i звелiв каплицю
Над гетьманом змуровати
i богу молитись
За гетьмана, панахиду
За Петра служити.
i досi ще що рiк божий,
Як день той настане,
iдуть править панахиду
Над нашим гетьманом
В Ярополчi.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***
Не додому вночi йдучи

З куминої хати
i не спати лягаючи,
Згадай мене, брате .
А як прийде нудьга в гостi
Та й на нiч засяде,
Отойдi мене, мiй друже,
Зови на пораду.
Отойдi згадай в пустинi,
Далеко над морем,
Свого друга веселого,
Як вiн горе боре.
Як вiн, свої думи тiї
i серце убоге
Заховавши, ходить собi,
Та молиться богу,
Та згадує Україну
i тебе, мiй друже;
Та iнодi й пожуриться —
Звичайне, не дуже,
А так тiлько. Надворi, бач,
Наступає свято...
Тяжко його, друже-брате,
Самому стрiчати
У пустинi. Завтра рано
Заревуть дзвiницi
В Українi; завтра рано
До церкви молитись
Пiдуть люде... Завтра ж рано
Завиє голодний
Звiр в пустинi i повiє
Ураган холодний.
i занесе пiском, снiгом
Курiнь — мою хату.
Отак менi доведеться
Свято зустрiчати!
Що ж дiяти? На те й лихо,
Щоб з тим лихом битись.
А ти, друже мiй єдиний,
Як маєш журитись,
Прочитай оцю цидулу
i знай, що на свiтi
Тiлько й тяжко, що в пустинi
У неволi жити;
Та й там живуть, хоч погано,
Що ж дiяти маю?
Треба б вмерти. Так надiя,
Брате, не вмирає.
1848, декабря 24,
Косарал

***
Неначе степом чумаки

Уосени верству проходять,
Так i мене минають годи,
А я й байдуже. Книжечки
Мережаю та начиняю
Таки вiршами. Розважаю
Дурную голову свою
Та кайдани собi кую
(Як цi добродiї дознають).
Та вже ж нехай хоч розiпнуть,
А я без вiршi не улежу.
Уже два года промережав
i третiй в добрий час почну.
[Перша половина 1849,
Косарал]

Сотник

У Оглавi... Чи по знаку
Кому цей Оглав бiлохатий?
Троха лиш! Треба розказати,
Щоб з жалю не зробить смiху.
Од Борисполя недалеко,
А буде так, як Борисполь,
i досi ще стоїть любенько
Рядок на вигонi тополь,
Неначе з Оглава дiвчата
Ватагу вийшли виглядати.
Та й стали. Буде вже давно —
Отут, бувало, iз-за тину
Вилась квасоля по тичинi,
З оболонками вiкно
В садочок лiтом одчинялось,
i хата, бачите, була
За тином, сотникова хата.
А сотник був собi багатий,
То в його, знаєте, росло
На божiй харчi за дитину
Чиєсь байстря. А може, й так
Узяв собi старий козак
Чию сирiтку за дитину
Та й доглядає в затишку,
Як квiточку, чужу дочку.
А сина (сотник був жонатий,
Та жiнка вмерла), сина дав
У бурсу в Київ обучатись,
А сам Настусю пiджидав,
Таки годованку, щоб з нею
Собi зробитися рiднею;
Не сина з нею поєднать,
А забандюрилось старому
Самому в дурнях побувать.
А щоб не знать було нiкому,
То ще й не радився нi з ким,
А тiлько сам собi гадає...
А жiночки... лихий їх знає!
Уже смiялися над ним!
Вони цю страву носом чують.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Сидить сотник на причiлку
Та думку гадає,
А Настуся по садочку
Пташкою лiтає.
То посидить коло його,
Руку поцiлує,
То усами страшенними
Сивими пустує,—
Ну, звичайне, як дитина
Пестує старого.
А старому не до того,
iншого якогось,
Грiховного пестування
Старе тiло просить!..
i пальцями старий сотник
Настусинi коси,
Мов двi гадини великi,
Докупи сплiтає,
То розплете та круг шиї
Тричi обмотає!..
А вона, моя голубка,
Нiчого не знає.
Мов кошеня на припiчку
З старим котом грає...
Сотник
Та одчепись, божевiльна...
Дивись лишень: коси,
Мов русалка, розтрiпала...
А чому ти й досi
Нiколи не вплетеш кiсники
Отi, що тiтка привезла?..
Настуся
Якби пустили на музики,
То я б кiсники заплела,
Надiла б жовтi черевики,
Червону б юпку одягла,
Заквiтчала б барвiнком коси...
Сотник
Стривай, стривай, простоволоса!
Дурненька, де б же ти взяла
Того барвiнку заквiтчатись?
Настуся
А коло тину! там такий
Порiс зелений, та хрещатий,
Та синiй! Синiй-голубий
Зацвiв...
Сотник
Не будеш дiвувати!
Настуся
А що ж, умру хiба?
Сотник
Ба нi,
А снилось восени менi,
Тойдi, як щепи ми щепили,—
Як приймуться... менi приснилось,
Як приймуться, то восени
Ти вийдеш замiж.
Настуся
Схаменись!!
i щепи вашi поламаю...
Сотник
i як барвiнок зацвiте...
Настуся
То я й барвiнок позриваю.
Сотник
А од весiлля не втечеш!
Настуся
Ба нi, втечу, та ще й заплачу!
(Плаче).
Со т н и к
Дурна ти, Насте, як я бачу,
i посмiяться не даси...
Хiба не бачиш, я жартую.
Пiди лиш скрипку принеси
Та з лиха гарно потанцюєш,
А я заграю...
Настуся
Добре, тату...
(i веселенька шасть у хату).
Сотник
Нi, трохи треба пiдождать.
Воно б то так! та от що, брате:
Лiта не ждуть! лiта летять,
А думка проклята марою
До серця так i приросла...
А ти вже й скрипку принесла?
Яку ж ми вчистимо з тобою?
Настуся
Е, нi! стривайте, цур не грать.
А то не буду й танцювать,
Поки барвiнку не нарву
Та не заквiтчаюсь. Я зараз!
iде недалечке, рве барвiнок, квiтчається i спiває.
А сотник налагоджує скрипку.
Сотник
Отже одна вже й увiрвалась.
Стривай, i другу увiрву...
Настуся
(вертається заквiтчана, спiваючи)
«Якби менi крила, крила
Соколинiї,
Полетiла б я за милим,
За дружиною.
Полетiла б у дiброву,
У зелений гай,
Полетiла б, чорноброва,
За тихий Дунай».
Тим часом, як вона спiває, у садочок входить
м о л о д и й х л о п е ц ь в солом'яному брилi, в короткому синьому жупанку, в зелених шароварах, з торбиною за плечима i з нагаєм.
Петро
З тим днем, що сьогодня! Боже помагай!
Настуся
Тату! тату! Петро! Петро! iз Києва прийшов!
Сотник
А, видом вида ти, слихом слихати! Чи по волi, чи
по неволi?
Петро
По волi, тату, та ще й богословом...
Сотник
Ов!
Настуся
Богословом?! Аж страшно!
Сотник
Дурна, чого ти боїшся!
(Пiдходить до сина, хрестить його i цiлує).
Боже тебе благослови, моя дитино!
Настусю! поведи його в покої та нагодуй, бо вiн ще,
може, й не обiдав.
Петро
Та таки й так.
(iде в свiтлицю з Настусею).
Сотник (сам)
i дарував же менi бог
Таке дитя, такого сина!
i богослов уже. Причина,
Причина мудрая.
(Задумується).
Чого?
Чого я думаю? У попи,
А як не схоче, то на Сiч,
i там не згине вражий хлопець.
iти лиш в хату... От ще рiч:
Заставить треба богослова,
Щоб дома байдикiв не бив,
Щоб вiн, гуляючи, навчив
Настусю заповiдь, щоб знову
Не довелось дяка наймать,
Як для покойної. А знаю,
Без цього вже не повiнчає
Отець Хома... Пiти сказать,
А то забуду...
(iде в хату).
__________________________
Жить би, жить, хвалити бога,
Кохатися в дiтях,
Так же нi: самому треба
Себе одурити,
Оженитися старому
На такiй дитинi!
Схаменися, не женися:
i вона загине,
i сам сивим посмiшищем
Будеш в своїй хатi,
Будеш сам оте весiлля
Повiк проклинати,
Будеш плакать, i нiкому
Тi сльози старечi
Буде втерти, не женися!
i гич не до речi!
Дивися: рай кругом тебе,
i дiти, як квiти;
За що ж ти їх, молоденькi,
Думаєш убити?
Нi, старий мiй чепуриться,
Аж бридко дивиться!
А Настуся з богословом
Заповiдi вчиться.
Он дивiться: у садочок
Вийшли погуляти,
Удвох собi походжають,
Мов тi голуб'ята.
А старого нема дома,
То їм своя воля
Награтися. Дивiтеся:
Там коло тополi
Стали собi та й дивляться
Одно на другого.
Отак ангели святiї
Дивляться на бога,
Як вони одно на друге.
i Петрусь питає:
Петро
Чом же ти оце, Настусю,
Справдi не читаєш?
Настуся
А хiба я школяр, чи що? Не хочу, та й годi.
Петро
Хоч одну невеличку заповiдь сьогоднi вивчи, хоть
п'яту.
Настуся
i п'ятої, i шостої, нiякої не хочу.
Петро
То пiп i не вiнчатиме нiколи, як не вмiтимеш!
Настуся
Байдуже, нехай собi не вiнчає.
Петро
А зо мною?
Настуся
i з тобою нехай собi... Е, нi, нехай повiнчає!..
Петро
Та читай же, а то...
Настуся
А то що ти зробиш?
Петро
Поцiлую, ось побачиш!
Настуся
Хоч як хочеш цiлуй собi, а я таки не читатиму!
Петро (цiлує її i примовляє)
Оце тобi раз! оце тобi два!
А с о т н и к виглядає з-за тину i входить в хату, не давши знаку.
Настуся (пручається)
Годi-бо вже, годi! Незабаром батько прийде, треба
справдi читать.
Петро
А! тепер i читать!
Сотник (виходить з хати)
Дiти, годi вже вам учиться! Чи не час обiдать?
Петро i Настуся мовчки iдуть у хату.
Сотник (сам)
Навчилась, нiчого сказать!
Оце дитина! Нi, Настусю,
Я коло тебе заходжуся
Тепер, лебедонько, не так!
Поки сто раз не поцiлує,
Й читать не хоче! А бурсак!
Собачий сину, знаєш смак.
Ось я тебе попомуштрую
Не так, як в бурсi!.. Помелом!
Щоб духу в хатi не було!
Великий свiт наш, не загинеш!
Дивися, пся його личина!
Оце-то так, що богослов!
У батька краде! Добре, свату!
Якi-то стали люде злi!..
А що-то дiється у хатi?
Там знову, знать, мої малi
Читають... Треба розiгнати.
_______________________
Отакi батьки на свiтi,
Нащо вони дiтям?
На наругу перед богом.
А шануйте, чтiте,
Поважайте його, дiти,
Бо то батько сивий!
Батько мудрий! Добре отим
Сиротам щасливим,
Що не мають отих батькiв,
То й не согрiшають.
Настуся (вибiгає заплакана з хати)
Не дає i пообiдать,
В Київ проганяє.
А боже мiй милостивий,
Що менi робити?
Помандрую! (Дивиться в хату).
Замiрився!
Ух! який сердитий!
Та не вдарить... А я таки
У Київ з Петрусем
Помандрую, хоч що хочеш!
Я не побоюся,
Серед ночi помандрую...
А вiдьма злякає?!
Нi, не зляка. (Загляда знову).
Сердешненький!
Книжечки складає
У торбину i бриль бере.
Прощай, моє любе,
Моє серце!.. Увечерi?..
За царину?.. Буду!
Ранше буду! Ось на, лови!
(Кидає через тин цвiток).
Чуєш! дожидайся ж!
Виходить с о т н и к. Настуся спiває.
«Не ходи, не нуди, не залицяйся,
Не сватай, не пiду, не сподiвайся».
Сотник
А їй байдуже! мов не знає!
Неначе та сорока скаче.
Настусю! Чом же ти не плачеш?
Адже ж Петруся вже немає.
Настуся
Дивiтеся, яка печаль!
То й плачте, коли жаль...
Сотник
Менi байдуже.
Настуся
А менi
Ще байдужiше,— вiн не мiй.
А я вже заповiдi знаю
Усi до одної!
Сотник
Усi?
Настуся
Нехай хоч зараз сповiдає
Отець Хома ваш голосний!
Сотник
А повiнчаємось в недiлю?
Настуся
Авжеж! Так ми ще не говiли;
Як одговiємось — тойдi.
Сотник (цiлує її)
Моя голубко сизокрила!
Моя ти ягiдко!.. (Танцює i приговорює).
«У горох
Вчотирьох
Уночi ходила.
Уночi
Ходячи,
Намисто згубила».
Настуся
Та годi вам уже з тим намистом. iшли б швидше
до отця Хоми та порадилися, от що!
Сотник
Правда, правда, моя квiточко! Побiжу ж я швидень-
ко, а ти тут, моя любко, погуляй собi тихенько та
заквiтчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я
остануся i на вечеряю.
(Цiлує її i йде).
Настуся
Добре, добре, не ждатиму.
Не ждатиму, не ждатиму,
У свитину вдягатимусь.
У намисто уберуся,
Доганятиму Петруся.
Обнiмемось, поцiлуємось, поберемося за рученьки
та й пiдем удвох собi аж у Київ. Треба заквiтчаться,
може, в останнiй раз, бо вiн казав, що у Броварях
i повiнчаємося.
(Квiтчається i спiває).
«Ой пiду я не берегом-лугом,
Зустрiнуся з несудженим другом.
Здоров, здоров, несуджений друже!
Любилися, та не побралися,
Тiлько жалю серцю набралися».
Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побiжу лиш
швидше. Оставайтеся здоровi, мої високiї тополi i
хрещатий мiй барвiночку.
(Виходить).
________________________
iде додому уночi
П'яненький сотник, а йдучи
Собi, веселий, розмовляє:
«Нехай i наших люде знають!
Нехай i сивий, i горбатий,
А ми!.. хе! хе! а ми жонатi!
А ми!..» Насилу влiз у хату
Та й лiг собi тихенько спати,
Щоб Настю, бачте, не збудить
Та сорома не наробить.
Уже й Достойно оддзвонили,
Уже додому люде йдуть,—
Не йде Настусенька, не чуть.
Насилу сотника збудили
Та розказали: так i так!
Перехрестився неборак,
Коня найкращого сiдлає
i скаче в Київ. В Броварях
Уже повiнчана гуляє
Його Настуся молода!
Вернувся сотник мiй додому,
Три днi, три ночi не вставав,
Нiкому й слова не сказав
i не пожалувавсь нiкому.
. . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . .
Турбується, заробляє,
А того не знає,
Що на старiсть одурiє
i все занехаїть.
Отак тепер i з сотником
З дурним моїм сталось:
Розiгнав дiтей по свiту,
А добро осталось,
Немає з ким подiлити.
Довелось самому
Розкидати, розточити,
i добра нiкому
Не зробити нi на шеляг,
i притчею стати
Добрим людям, i охати
У холоднiй хатi
Пiд кожухом, i нiкому
Хату затопити
i вимести... по смiтнику
Ходити, нудити,
Поки пугач над стрiхою
В вiкно не завиє,
А наймичка холодного
Трупу не накриє
Кожушиною старою,
А ключ од комори
iз-за пояса украде...
Отаке-то горе
iз сотником оце сталось.
Не минуло году,
Як Настусеньки не стало,
А вже на городi
Не осталося нiчого,
Свинi та телята
Уже бродять... А барвiнок!
Барвiнок хрещатий!
Притоптаний, коло тину
Засихає, в'яне!
А сам сотник у кожусi,
Одутлий, поганий,
Коло клунi походжає.
i стоги не вкритi,
i покої не мазанi,
i сволок не митий,
i челядi нема дома,
Й худоби немає,
А наймичка задрипана,
Та й та помикає
Старим паном... Так i треба:
Не розганяй дiток,
Сивий дурню! Недовго жив
На свiй заробiток
П'яний сотник. Ще минуло
Лiто коло свiта,
А восени на улицi
Сотника убито!
А може, вмер неборака,
Од шинкарки йдучи?
Байдуже кому питати.
Забрали й онучi
Добрi люди, а самого
Гарно поховали
У левадi. i хрестика
Над ним не вкопали.
Аж жаль його: був багатий,
i рiдня, i дiти
Єсть у його, а нiкому
Хрест постановити.
Умер сотник, i покої
Згнили, повалялись,
Все пропало, погинуло.
Тiлько i остались,
Що тополi на вигонi —
Стоять, мов дiвчата
Вийшли з Оглава ватагу
З поля виглядати.
[Перша половина 1849,
Косарал]

***
За сонцем хмаронька пливе,

Червонi поли розстилає
i сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.
Очам любо. Годиночку,
Малую годину
Нiби серце одпочине,
З богом заговорить...
А туман, неначе ворог,
Закриває море
i хмароньку рожевую,
i тьму за собою
Розстилає туман сивий,
i тьмою нiмою
Оповиє тобi душу,
Й не знаєш, де дiтись,
i ждеш ного, того свiту,
Мов матерi дiти.
[Перша половина 1849,
Косарал]



***
Як маю я журитися,

Докучати людям,
Пiду собi свiт за очi —
Що буде, те й буде.
Найду долю — одружуся,
Не найду — втоплюся,
Та не продамся нiкому,
В найми не наймуся.
Пiшов же я свiт за очi,
Доля заховалась;
А воленьку люде добрi
i не торговали,
А без торгу закинули
В далеку неволю...
Щоб не росло таке зiлля
На нашому полю.
[Перша половина 1849,
Косарал]




***
Нащо менi женитися?

Нащо менi братись?
Будуть з мене, молодого,
Козаки смiятись.
Оженився, вони скажуть,
Голодний i голий,
Занапастив, нерозумний,
Молодую волю.
Воно й правда. Що ж дiяти?
Навчiть мене, люде,
iти хiба до вас в найми?
Чи до ладу буде?
Нi, не буду чужi воли
Пасти, заганяти;
Не буду я в чужiй хатi
Тещу поважати.
А буду я красоватись
В голубiм жупанi
На конику вороному
Перед козаками.
Найду собi чорнобривку
В степу при долинi —
Високую могилоньку
На тiй Українi.
На весiлля товариство
Вийде погуляти
Та винесе самопали,
Викотить гармату.
Як понесуть товариша
В новую свiтлицю,
Загомонять самопали,
Гукнуть гакiвницi.
Як положать отамана
В новiй хатi спати,
Заголосить, як та мати,
Голосна гармата.
Гукатиме, кричатиме
Не одну годину.
i рознесе тую славу
По всiй Українi.
[Перша половина 1849,
Косарал]



***
Ой крикнули сiрiї гуси

В яру на ставу;
Стала слава на все село
Про тую вдову.
Не так слава, не так слава,
Як той поговiр,
Що заїздив козак з Сiчi
До вдови на двiр.
«Вечеряли у свiтлицi,
Мед-вино пили
i в кiмнатi на кроватi
Спочити лягли».
Не минула слава тая,
Немарне пiшла:
Удовиця у М'ясницi
Сина привела.
Вигодувала малого,
До школи дала.
А iз школи його взявши,
Коня купила,
А коня йому купивши,
Сiдельце сама
Самим шовком вишивала,
Златом окула,
Одягла його в червоний
В жупан дорогий,
Посадила на коника...
«Гляньте, вороги!
Подивiтесь!» Та й повела
Коня вздовж села.
Та й привела до обозу;
В вiйсько оддала...
А сама на прощу в Київ,
В черницi пiшла.
[Перша полонина 1849,
Косарал]




***
«Якби тобi довелося

В нас попанувати,
То знав би ти, пане-брате,
Як їх називати,
Отих твоїх безталанних
Дiвчаток накритих.
А то верзе бiсизна-що
Та й думає: «Ми-то!
Ми-то людям покажемо
Оцих безталанних
Та навчимо шануватись
Паничiв поганих!»
Шкода й працi! Поки села,
Поки пани в селах,
Будуть собi тинятися
Покритки веселi
По шиночках з москалями,
i не турбуйсь, брате».
«Добре,— кажу.— А все-таки
Невеличку нате,
Оцю одну, останнюю.
Слухайте ж, панята.
Дiвчата на луцi гребли,
А парубки копицi клали,
Та, знай, на сонце позирали,
Та нiсенiтницю верзли.
Звичайне, хлопцi. А дiвчата,
Мов тi сороки, цокотали
Та до криницi учащали
У яр погуляти.
Найкращая з всього села
Давненько вже у яр пiшла,
Узявши глечик; та й немає,
А лановий i не шукає,
Мов i не бачить. Не новий
Оцей лукавий лановий.
Стара собака, та ще й бита.
У балцi стало щось кричать,
Побiгли хлопцi рятовать.
Аж там панич несамовитий,
Недолiток, таке творить,
Сердешну дiвчину мордує.
Сердешна дiвчина кричить.
Прибiгли хлопцi, не рятують —
Бояться пана. А один,
Щонаймолодший, озирнувшись,
Та вилами пана
i просадив, мов ту жабу.
Застогнав поганець
Та й опрiгся. Порадились,
Дали в город знати;
Суд наїхав, подивились,
Попились завзято
Судовики. Закували
Хлопця молодого
Та в тюрму захвасували...
Та й бiльше нiчого.
На верствовiм шляху в полi
Корчма пiд вербою
Стоїть собi в холодочку,
А попiд корчмою
Сидять в путах арестанти.
Трохи одпочити
Позволено бiдолагам
Та води напитись.
Сидять собi, розмовляють,
А дехто й куняв.
А з-за гори поїжджане
На шлях виїжджають,
Аж три тройки. i, звичайне,
Коло корчми стали —
Дати коням одпочити,
Та й дружки пристали
Спiваючи. Отож стали,
Молодая встала,
Взяла кварту оковити
Та й почастувала
Сердешного невольника
i його сторожу.
Коли дивиться, погляне...
Боже! милий боже!
Меж невольниками в путах
Той самий єдиний
Її месник безталанний —
Несе з України
Аж у Сибiр ланцюг-пута...
А ти будеш тута
У розкошi i не будеш
Нi знати, нi чути
Його плачу вседневного...
Не почастувала
Свого месника святого
i не привiтала,
Тiлько глянула на його...
Та й бiльше нiчого.
Попереду поїжджане
Рушили в дорогу,
А за ними й невольники
Побрязкали путом
Понад шляхом. i нiкого
Не видно, не чути
Коло корчми, одна собi
Поки що осталась
З шинкаркою; кругом неї
Димом розстилалась
В полi курява.
i смерклось.
i вiк не великий,
Не тiлько день. На хуторi
Танцi та музики —
Аж до пiвночi. Придане
Постiль пiшли слати
У комору, а молода
Вийшла мовчки з хати,
Та й пропала. Скрiзь шукали,
До свiту шукали,
Та не найшли. Де ж подiлась?
Де? Помандрувала
За невольником убогим
У Сибiр... Та й годi.
[Перша половина 1849,
Косарал]




***
Заросли шляхи тернами

На тую країну,
Мабуть, я її навiки,
Навiки покинув.
Мабуть, менi не вернутись
Нiколи додому?
Мабуть, менi доведеться
Читати самому
Оцi думи? Боже милий!
Тяжко менi жити!
Маю серце широкеє —
Нi з ким подiлити!
Не дав єси менi долi,
Молодої долi!
Не давав єси нiколи,
Нiколи! нiколи!
Не дав серця молодого
З тим серцем дiвочим
Поєднати! Минулися
Мої днi i ночi
Без радостi, молодiї!
Так собi минули
На чужинi. Не найшлося
З ким серцем дiлитись,
А тепер не маю навiть
З ким поговорити!
Тяжко менi, боже милий,
Носити самому
Оцi думи. i не дiлить
Нi з ким,— i нiкому
Не сказать святого слова,
i душу убогу
Не радовать, i не корить
Чоловiка злого,
i умерти!.. О господи!
Дай менi хоч глянуть
На народ отой убитий,
На тую Украйну!
[Перша половина 1849,
Косарал]



***
Зацвiла в долинi

Червона калина,
Нiби засмiялась
Дiвчина-дитина.
Любо, любо стало,
Пташечка зрадiла
i защебетала.
Почула дiвчина
i в бiлiй свитинi
З бiленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.
i вийшов до неї
З зеленого гаю
Козак молоденький;
Цiлує, вiтає,
i йдуть по долинi,
i йдучи спiвають.
Як дiточок двоє,
Пiд тую калину
Прийшли, посiдали
i поцiлувались.
Якого ж ми раю
У бога благаєм?
Ран у серце лiзе,
А ми в церкву лiзем,
Заплющивши очi,—
Такого не хочем.
Сказав би я правду,
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде.
[Перша половина 1849,
Косарал]




***
У нашiм раї на землi

Нiчого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Бувая, iнодi дивлюся,
Дивуюсь дивом, i печаль
Охватить душу; стане жаль
Менi її, i зажурюся,
i перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тiєї матерi святої,
Що в мир наш бога принесла…
Тепер їй любо, любо жити.
Вона серед ночi встає,
i стереже добро своє,
i дожидає того свiту,
Щоб знов на його надивитись,
Наговоритись. – Це моє!
Моє! – i дивиться на його,
i молиться за його богу,
i йде на улицю гулять
Гордiше самої царицi.
Щоб людям, бачте, показать
Своє добро. – А подивiться!
Моє найкраще над всiми! –
i ненароком iнший гляне.
Весела, рада, боже мiй!
Несе додому свого Йвана.
i їй здається, все село
Весь день дивилося на його,
Що тiлько й дива там було,
А бiльше не було нiчого.
Щасливая!..
Лiта минають.
Потроху дiти виростають,
i виросли, i розiйшлись
На заробiтки, в москалi.
i ти осталася, небого.
i не осталося нiкого
З тобою дома. Наготи
Старої нiчим одягти
i витопить зимою хату.
А ти нездужаєш i встати,
Щоб хоч огонь той розвести.
В холоднiй молишся оселi
За їх, за дiточок.
А ти,
Великомученице! Села
Минаєш, плачучи, вночi.
i полем-степом iдучи,
Свого ти сина закриваєш.
Бо й пташка iнодi пiзнає
i защебече: – Он байстря
Несе покритка на базар.
Безталанная! Де дiлась
Краса твоя тая,
Що всi люде дивувались?
Пропала, немає!
Все забрала дитиночка
i вигнала з хати,
i вийшла ти за царину,
З хреста нiби знята.
Старцi тебе цураються,
Мов тiї прокази.
А воно таке маленьке,
Воно ще й не лазить.
i коли-то воно буде
Гратись i промовить
Слово мамо. Великеє,
Найкращеє слово!
Ти зрадiєш; i розкажеш
Дитинi правдиво
Про панича лукавого,
i будеш щаслива.
Та не довго. Бо не дiйде
До зросту дитина,
Пiде собi слiпця водить,
А тебе покине
Калiкою на розпуттi,
Щоб собак дражнила,
Та ще й вилає. За те, бач,
Що на свiт родила.
i за те ще, що так тяжко
Дитину любила.
i любитимеш, небого,
Поки не загинеш
Межи псами, на морозi
Де-небудь пiд тином.
[Перша половина 1849,
Косарал]



***
На Великдень, на соломi

Против сонця, дiти
Грались собi крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тiй стьожку,
Тiй стрiчку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобiтки шкаповi,
Кому свитку. Одна тiлько
Сидить без обнови
Сирiточка, рученята
Сховавши в рукава.
— Менi мати куповала.
— Менi батько справив.
— А менi хрещена мати
Лиштву вишивала.
— А я в попа обiдала,—
Сирiтка сказала.
[Перша половина 1849,
Косарал]




***
Було, роблю що, чи гуляю,

Чи богу молюся,
Усе думаю про його
i чогось боюся.
Дурна була, молодая,—
Я все виглядала,
Чи не шле за рушниками...
i не сподiвалась,
Що вiн мене, дурну, дурить.
А серце болiло,
Нiби знало, що так буде,
Сказати не вмiло.
А якби було сказало,
То я б не любила,
Може, була б до криницi
У гай не ходила,
А то вранцi i ввечерi
Ходила, гуляла...
Доходилась — осталася,
Навiки осталась
Дiвувати. Тяжко менi
У матерi в хатi
Старiтися. А своєї
Вже хати не мати!
А ще й досi, чи роблю що,
Чи то так гуляю,
Усе думаю про його,
i сама не знаю,
Чого думаю! Чого я
У той гай ходила?
i за що його так довго,
Так тяжко любила!
[Перша половина 1849,
Косарал]



***
Буває, iнодi старий

Не знає сам, чого зрадiє,
Неначе стане молодий,
i заспiває... як умiє.
i стане ясно перед ним
Надiя ангелом святим,
i зоря, молодость його,
Витає весело над ним.
Що ж се зробилося з старим,
Чого зрадiв оце? Того,
Що, бачите, старий подумав
Добро якесь комусь зробить.
А що ж, як зробить? Добре жить
Тому, чия душа i дума
Добро навчилася любить!
Не раз такому любо стане,
Не раз барвiнком зацвiте.
Отак, буває, в темну яму
Святеє сонечко загляне,
i в темнiй ямi, як на те,
Зелена травка поросте.
[Перша половина 1849,
Косарал]




***
Хiба самому написать

Таки посланiє до себе
Та все дочиста розказать,
Усе, що треба, що й не треба.
А то не дiждешся його,
Того писанiя святого,
Святої правди нi од кого,
Та й ждать не маю од кого,
Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь, уже десяте лiто,
Як людям дав я «Кобзаря» ,
А їм неначе рот зашито,
Нiхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Не похвали собi, громадо! —
Без неї, може, обiйдусь,—
А ради жду собi, поради!
Та, мабуть, в яму перейду
iз москалiв, а не дiждусь!
Менi, було, аж серце млiло,—
Мiй боже милий! як хотiлось,
Щоб хто-небудь менi сказав
Хоч слово мудре; щоб я знав,
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?..
Бо хоч зостарiюсь затого,
А ще не знаю, що роблю.
Пишу собi, щоб не мiняти
Часа святого так на так,
Та iнодi старий козак
Верзеться грiшному, усатий,
З своєю волею менi
На чорнiм воронi-конi!
А бiльш нiчого я не знаю,
Хоч я за це i пропадаю
Тепер в далекiй сторонi.
Чи доля так оце зробила?
Чи мати богу не молилась,
Як понесла мене? Що я —
Неначе лютая змiя
Розтоптана в степу здихає,
Захода сонця дожидає.
Отак-то я тепер терплю
Та смерть iз степу виглядаю,
А за що, єй-богу, не знаю!
А все-таки її люблю,
Мою Україну широку,
Хоч я по їй i одинокий
(Бо, бачте, пари не найшов)
Аж до погибелi дiйшов.
Нiчого, друже, не журися!
В дулевину себе закуй,
Гарненько богу помолися,
А на громаду хоч наплюй!
Вона — капуста головата.
А втiм, як знаєш, пане-брате,
Не дурень, сам собi мiркуй.
[Перша половина 1849,
Косарал]



***
Дурнi та гордiї ми люди

На всiх шляхах, по всiй усюдi,
А хвалимось, що ось-то ми
i над землею, i водою
i од палат та до тюрми
Усе царi, а над собою
Аж деспоти — такi царi,
i на престолi i в неволi.
i все то те по добрiй волi,
По волi розуму горить,
Як той маяк у синiм морi,
Чи те... в житейськiм. Само так
У нас у костянiй коморi
Горить розумний той маяк,
А ми оливи наливаєм
Та байдуже собi спiваєм —
Чи то в годину, чи в напасть.
Орли, орли ви сизокрилi,
Поки вам лихо не приснилось,
Хоч невеличке, хоч на час!
А там — пiд лавою в шиночку
Сховаєтесь у холодочку.
Огонь небесний той погас,
i в тую костяну комору
Полiзли свинi iзнадвору,
Мов у калюжу, та й сопуть.
i добре роблять, що кують
На руки добрiї кайдани
Та чарки в руки не дають
Або ножа, а то 6 заранi
Гарненько з лиха б напились,
А потiм з жалю заридали
Та батька, матiр прокляли
i тих, що до хреста держали.
А потiм нiж — i потекла
Свиняча кров, як та смола,
З печiнок ваших поросячих.
А потiм...
[Перша половина 1849,
Косарал]




***
i золотої й дорогої

Менi, щоб знали ни, ве жаль
Моєї долi молодої:
А iнодi така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селi.
Мов одiрвалось од гiллi,
Одно-однiсiньке пiд тином
Сидить собi в старiй ряднинi.
Менi здається, що се я,
Що це ж та молодiсть моя.
Менi здається, що нiколи
Воно не бачитиме волi,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращiї лiта,
Що вiн не знатиме, де дiтись
На сiм широкiм вольнiм свiтi,
i пiде в найми, i колись,
Щоб вiн не плакав, не журивсь,
Щоб вiн де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалi.
[Перша половина 1849,
Косарал]



***
Ми вкупочцi колись росли ,

Маленькими собi любились,
А матерi на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старi заранi повмирали,
А ми малими розiйшлись
Та вже й не сходились нiколи.
Мене по волi i неволi
Носило всюди. Принесло
На старiсть ледве i додому.
Веселеє колись село
Чомусь тепер менi, старому,
Здавалось темним i нiмим,
Таким, як я тепер, старим.
i бачиться, в селi убогiм
(Менi так бачиться) нiчого
Не виросло i не згнило,
Таке собi, як i було.
i яр, i поле, i тополi,
i над криницею верба,
Нагнулася, як та журба
Далеко в самотнiй неволi.
Ставок, гребелька, i вiтряк
З-за гаю крилами махає.
i дуб зелений, мов козак
iз гаю вийшов та й гуляє
Попiд горою; по горi
Садочок темний, а в садочку
Лежать собi у холодочку,
Мов у раю, мої старi.
Хрести дубовi посхилялись,
Слова дощем позамивались...
i не дощем, i не слова
Гладесенько Сатурн стирає...
Нехай з святими спочивають
Мої старi... «Чи жива
Ота Оксаночка?» — питаю
У брата тихо я. «Яка?»
«Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?»
«Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась.
Острижена. Було, вночi
Сидить пiд тином, мов зозуля,
Та кукає; або кричить,
Або тихесенько спiває
Та нiби коси розплiтає.
А потiм знов кудись пiшла,
Нiхто не знає, де подiлась,
Занапастилась, одурiла.
А що за дiвчина була,
Так так що краля! i не вбога,
Та талану господь не дав...»
А може, й дав, та хтось украв,
i одурив святого бога.
[Перша половина 1849,
Косарал]




***
Готово! Парус розпустили,

Посунули по синiй хвилi
Помеж кугою в Сирдар'ю
Байдару та баркас чималий.
Прощай, убогий Косарале.
Нудьгу заклятую мою
Ти розважав-таки два лiта.
Спасибi, друже; похвались,
Що люде i тебе знайшли
i знали, що з тебе зробити.
Прощай же, друже! Нi хвали,
Анi ганьби я не сплiтаю
Твоїй пустинi; в iншiм краю,
Не знаю, може, й нагадаю
Нудьгу колишнюю колись!
[Друга половина 1849,
Косарал]



***
Ми восени таки похожi

Хоч капельку на образ божий,
Звичайне, що не всi, а так,
Хоч деякi.
Крутий байрак,
Неначе циган чорний, голий,
В дiбровi вбитий або спить.
А по долинi, по роздоллi
iз степу перекотиполе
Рудим ягняточком бiжить
До рiчечки собi напитись.
А рiчечка його взяла
Та в Днiпр широкий понесла,
А Днiпр у море, на край свiта
Билину море покотило
Та й кинуло на чужинi.
i жаль тобi її стане,
Малої билини.
Пiдеш собi, зажурившись,
Гаєм по долинi;
Гай шепоче, гнуться лози
В яру при дорозi,
Думи душу осiдають,
i капають сльози.
i хочеться сповiдатись,
Серце розповити,
i хочеться... Боже милий!
Як хочеться жити,
i любити твою правду,
i весь свiт обняти!
Благо тобi, друже-брате,
Як є в тебе хата.
Благо тобi, як у хатi
Є з ким розмовляти.
Хоч дитина немовляща,
i воно вгадав
Твої думи веселiї...
Сам бог розмовляє
Непорочними устами.
А тобi, мiй одинокий,
Мiй друже єдиний,
Горе тобi на чужинi
Та на самотинi.
Хто з тобою заговорить,
Привiтає, гляне?..
Кругом тебе простяглася
Трупом бездиханним
Помарнiлая пустиня,
Кинутая богом.
[Друга половина 1849,
Косарал]




***
Лiчу в неволi днi i ночi,

i лiк забуваю.
О господи, як то тяжко
Тiї днi минають.
А лiта пливуть меж ними,
Пливуть собi стиха,
Забирають за собою
i добро i лихо!
Забирають, не вертають
Нiколи нiчого!
i не благай, бо пропаде
Молитва за богом.
i четвертий рiк минає
Тихенько, поволi,
i четверту начинаю
Книжечку в неволi
Мережати,— змережаю
Кров'ю та сльозами
Моє горе на чужинi,
Бо горе словами
Не розкажеться нiкому
Нiколи, нiколи,
Нiгде на свiтi! Нема слов
В далекiй неволi!
Немає слов, немає сльоз,
Немає нiчого.
Нема навiть кругом тебе
Великого бога!
Нема на що подивитись,
З ким поговорити.
Жить не хочеться на свiтi,
А сам мусиш жити.
Мушу, мушу, а для чого?
Щоб не губить душу?
Не варт вона того жалю...
Ось для чого мушу
Жить на свiтi, волочити
В неволi кайдани!
Може, ще я подивлюся
На мою Украйну...
Може, ще я подiлюся
Словами-сльозами
З дiбровами зеленими!
З темними лугами!
Бо немає в мене роду
На всiй Українi,
Та все-таки не тi люде,
Що на цiй чужинi!
Гуляв би я понад Днiпром
По веселих селах
Та спiвав би свої думи,
Тихi, невеселi.
Дай дожити, подивитись,
О боже мiй милий!
На лани тiї зеленi
i тiї могили!
А не даси, то донеси
На мою країну
Мої сльози; бо я, боже!
Я за неї гину!
Може, менi на чужинi
Лежать легше буде,
Як iнодi в Українi
Згадувати будуть!
Донеси ж, мiй боже милий!
Або хоч надiю
Пошли в душу... бо нiчого,
Нiчого не вдiю
Убогою головою,
Бо серце холоне,
Як подумаю, що, може,
Мене похоронять
На чужинi,— i цi думи
Зо мною сховають!..
i мене на Українi
Нiхто не згадає!
А може, тихо за лiтами
Мої мережанi сльозами
i долетять коли-небудь
На Україну... i падуть,
Неначе роси над землею,
На щире серце молодеє
Сльозами тихо упадуть!
i покиває головою,
i буде плакати зо мною,
i, може, господи, мене
В своїй молитвi пом'яне!
Нехай як буде, так i буде.
Чи то плисти, чи то брести,
Хоч доведеться розп'ястись!
А я таки мережать буду
Тихенько бiлiї листи.
[Перша половина 1850,
Оренбург]



***
Лiчу в неволi днi i ночi,

i лiк забуваю.
О господи, як то тяжко
Тiї днi минають.
А лiта пливуть за ними,
Пливуть собi стиха,
Забирають за собою
i добро i лихо.
Забирають, не вертають
Нiколи нiчого,
i не благай, бо пропаде
Молитва за богом.
Каламутними болотами,
Меж бур'янами, за годами
Три года сумно протекли.
Багато дечого взяли
З моєї темної комори
i в море нишком однесли.
i нишком проковтнуло море
Моє не злато-серебро,
Мої лiта, моє добро,
Мою нудьгу, мої печалi,
Тiї незримiї скрижалi,
Незримим писанi пером.
Нехай гнилими болотами
Течуть собi меж бур'янами
Лiта невольничi. А я!
Такая заповiдь моя!
Посиджу трошки, погуляю,
На степ, на море подивлюсь,
Згадаю дещо, заспiваю
Та й знов мережать заходжусь
Дрiбненько книжечку. Рушаю.
[Перша половина 1850, Оренбург
1858, Петербург]




***
Ми заспiвали, розiйшлись,

Без сльоз i без розмови,
Чи зiйдемося ж знову?
Чи заспiваємо коли?
А може, й те... Та де? Якими?
i заспiваємо яку?
Не тут i, певне, не такими!
i заспiваєм не таку!
i тут невесело спiвали,
Бо й тут невесело було,
Та все-таки якось жилось,
Принаймнi вкупi сумували,
Згадавши той веселий край,
i Днiпр той дужий, крутогорий,
i молодеє теє горе!..
i молодий той грiшний рай!
[Перша половина 1850,
Оренбург]



***
Не молилася за мене,

Поклони не клала
Моя мати; а так собi
Мене повивала,
Спiваючи: «Нехай росте
Та здорове буде!»
i вирiс я, хвалить бога,
Та не вилiз в люде.
Лучче було б не родити
Або утопити,
Як мав би я у неволi
Господа гнiвити.
А я так мало, небагато
Благав у бога. Тiлько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та двi тополi коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку? щоб з нею
Удвох дивитися з гори
На Днiпр широкий, на яри,
Та на лани золотополi,
Та на високiї могили;
Дивитись, думати, гадать:
Коли-то їх понасипали?
Кого там люде поховали?
i вдвох тихенько заспiвать
Ту думу сумную, днедавну,
Про лицаря того гетьмана,
Що на огнi ляхи спекли.
А потiм би з гори зiйшли;
Понад Днiпром у темнiм гаї
Гуляли б, поки не смеркає,
Поки мир божий не засне,
Поки з вечерньою зорьою
Не зiйде мiсяць над горою,
Туман на лан не прожене.
Ми б подивились, помолились
i, розмовляючи, пiшли б
Вечеряти в свою хатину.
Даєш ти, господи єдиний,
Сади панам в твоїм раю,
Даєш високiї палати.
Пани ж неситiї, пузатi
На рай твiй, господи, плюють
i нам дивитись не дають
З убогої малої хати.
Я тiлько хаточку в тiм раї
Благав, i досi ще благаю,
Щоб хоч умерти на Днiпрi,
Хоч на малесенькiй горi.
[Перша половина 1850,
Оренбург]

Петрусь

Поема
Були на хуторi пани,
i пан i панi небагатi.
i дочечка у їх росла,
Уже чимала пiднялась;
i генерал її посватав,
Бо страх хорошая була,
А генерал був страх багатий,
От i талан господь послав
На вбогий хутiр, ублагали
Царя небесного! Взяли
Її гарненько одягли
Та у недiлю й повiнчали,
i генеральшею назвали,
i цугом в Київ повезли.
Було на хуторi погане
Мале байстря, свиней пасло,
Петрусем звалось; на придане
Воно за панною пiшло
У генеральськеє село
Свиней же пасти, безталанне.
За балом бал у генерала,
За генеральшею чимала
Орда панiв i паничiв;
i генеральша уночi
Тихенько плакать собi стала.
«Занапастила мене мати,
Зов'яне марне у палатах
Краса i молодiсть моя».
«Ти, душко, плачеш?» — «Хто се, я?
Нi, я не плачу...» — «Знаєш, Маню,
У городi тепер армяни,
Купи собi, мамуню, шаль».
«Менi не треба тiї шалi».
«Не завдавай же серцю жалю!
Купи, голубко! Не печаль
Мого ти серця! А весною
В Париж поїдемо з тобою
Або поїдемо в село,
Як схочеш, серце».
Тихо, тихо
Зима минала, кралось лихо
Та в самiм серцi й уляглось
У генеральшi молодої.
Поїхали в село весною,
В селi банкети загули,
А генеральша плаче, плаче,
А генерал того не бачить,
А всi вже бачили в селi.
З нудьги iз двору погуляти
Якось, задумавшись, пiшла,
Та аж за царину зайшла,
Та й бачить, що пасе ягнята
Мале хлоп'яточко в стернi.
«О горе, горенько менi!
Що я робитиму на свiтi?
Се ти, Петрусю?» — «Авжеж, я».
«Ходiм до мене, будем жити,
Як там на хуторi колись
Жили, жили». Та й похилилась,
Очей не зводячи, дивилась
На Петруся. Одним одна
i виростала, й дiвувала,
i за старого генерала
Занапастили, продали!
i вкупi грошi пропили...
i тяжко, тяжко заридала.
«Ходiмо, серце, погулять!
Ходiм, Петрусю, в сад, в палати»
«А хто ж тут буде доглядать,
Хто попасе мої ягнята?»
«Нехай хто хоче!» — Й повела
Його в палати. А в палатах
Причепурила, одягла,
А потiм в школу оддала.
i любо їй. Нехай радiв,
Поки надiя серце грiє,
Поки росте з того зерна
Або кукiль, або пшениця.
Бо ми не знаєм, що твориться
У його там. А вiн хоч зна,
Та нам не скаже. Якби знала
Матуся горенько твоє,
Чи оддала б за генерала
Дитя єдинеє своє?
Не оддала б... А втiм, не знаю...
Бо всякi матерi бувають.
Минають днi собi поволi,
Петрусь до школи та iз школи
З книжками ходить та росте.
Сама аж нiби молодiє,
i генерал собi радiє,
Що дiло, бачите, святе
Удвох-таки вони зробили.
Петра на волю одпустили,
Зимою в Київ одвезли,
i там у школу оддали,
i там чимало поповчили.
Вернувся з Києва Петрусь
Уже Петром i паничем,
i кучерi аж по плече,
i висипався чорний ус,
i ще... Та се ще не втече,
Розкажем iнодi колись
Про те, що снилося Петровi.
А генеральшi чорнобровiй
Що тепер снилося? то ми
Оце й розкажемо.
Перед iконою пречистої
Горить лампада уночi.
Поклони тяжкiї б'ючи,
Ридала, билася... нечистую
Огненную сльозу лила.
Вона благала пресвятую,
Щоб та її... щоб та спасла,
Щоб одурiть їй не дала —
Пренепорочная! i всує.
Молитва їй не помогла:
Вона, сердешна, одурiла,
Вона, небога, полюбила
Свого Петруся. Тяжко їй!
Душi негрiшнiй, молодiй!
Та що ж робить Не стало сили,
Сердега разом одурiла.
Та й як його однiй святiї
Прожити лiта молодiї?
Вони ж не вернуться! Як хоч,
А лихо, кажуть, перескоч,
А то задавить. Генеральша
Не перескочила, бо їй
Хотiлось жити, молодiй!
Хотiлося б... Густенька каша,
Та каша, бачте, та не наша,
А наш несолений кулiш —
Як знаєш, так його i їж.
«Петрусю! Друже мiй єдиний!
Моє ти серце! мiй ти сину!
Рятуй мене, рятуй! рятуй!
О матер божая! розкуй
Мою ти душу!» i ридала,
i батька й матiр проклинала,
i все на свiтi. А Петрусь,
Її єдиная дитина,
Гуляв собi пренеповинний
В саду та арiю якусь
Мугикав стиха. Бiльш нiчого
Петрусь не бачив. А небога
Сама не знає, що робить?
i що їй дiяти з собою?
Або сховатись пiд водою,
Або принаменi розбить
О стiну голову...
«Поїду в Київ, помолюся.
Молитва, може, прожене
Диявола... О! мiй Петрусю!
Молитва не спасе мене,
Я у Днiпровi утоплюся!»
Молiте господа, дiвчата,
Молiте господа, щоб мати
i вас отак не завдала
За генерала, за палати
i вас отак не продала.
Любiтесь, дiточки, весною.
На свiтi є кого любить
i без користi. Молодою,
Пренепорочною, святою
В малiй хатинi буде жить
Любов та чистая. i буде
Святий покой ваш стерегти
i в домовинi. Що ж то буде
З превосходительною? Що ти
Тепер робитимеш з собою,
З своєю божою красою?
Хто стерегтиме твiй покой,
Украдений твоїм Петрусем?
Хiба архiстратиг? Та й той
Не встереже тепер. Боюся,
i вимовить боюсь тепер
Твоє грядущеє...
У Київ їздила, молилась,
Аж у Почаєвi була.
Чудовная не помогла,
Не помогла святая сила.
А ти аж плакала, молилась —
Та й занехаяла. Везла
Назад гадюку в серцi люту
Та трошки в пляшечцi отрути.
Не їла три днi й не пила,
Вернувшись з прощi. i три ночi
Не спала; впали карi очi,
Засохли губи; i вночi
Щось, ходя, шепче смiючись.
Аж тиждень так собi нудила,
А потiм трути розвела
i генерала напоїла
Та й спать, упоравшись, лягла.
«Тепер старого поховаю,
А молодого привiтаю
Та й буду жить собi та жить,
Петруся-серденько любить»,—
Подумала чи то сказала.
Хотiла спать, але не спала.
i ждала свiту, i дожить
До свiту божого боялась.
i задзвонили вранцi-рано
По генераловiй душi;
Заговорили щось погане,
До генерала iдучи
Прощатись, люде. Аж гуде,
З усiх усюд народу йде,
Та щось шепочуть про отруту
i судових неначе ждуть,
i разом стихли на минуту.
Приїхали; ножi беруть,
i генерала розчиняють,
i яд находять в животi.
Громада глухо присягає.
Заприсягла. Питає суд:
«Тепер скажiте, християни,
Хто отруїв його?» Гудуть,
Мов стиха дзвони. «Панi! Панi!»
Громада зично загула.
Тойдi на ґанок виходжає
i до громади промовляє
Петрусь. i каже: «Я зробив,
Я генерала отруїв,
А ви не знаєте нiчого!»
Взяли Петруся молодого
Та в город в путах одвезли.
Його недовго мордували
В тюрмi, в судi, а в добрий час
В кайдани добре закували,
Переголили про запас;
Перехрестивсь, отак убраний,
i поволiк Петрусь кайдани
Аж у Сибiр...
[Перша половина 1850,
Оренбург]

***
Менi здається, я не знаю,

А люде справдi не вмирають,
А перелiзе ще живе
В свиню абощо та й живе,
Купається собi в калюжi,
Мов перш купалося в грiхах.
i справдi так. Менi байдуже
За простих сiрих сiромах,—
Вони i господом забутi!
Так що ж менi тут грiти-дути!
А де отi?.. Невже в сажах
Годує хам собi на сало?
А може, й так? Добра чимало
Вони творили на землi,
Рiками сльози розлили,
А кров морями. Люде знають,
Кого годують, доглядають.
i що ж ви скажете: за славу
Лили вони моря кровавi
Або за себе? Нi, за нас!
За нас, сердешних, мир палили!
Поки їх в саж не засадили.
Якби не те, то певне б пас
Свинар в толоцi. Клятi! клятi!
Де ж слава ваша?? На словах!
Де ваше золото, палати?
Де власть великая? В склепах,
В склепах, поваплених катами,
Такими ж самими, як ви.
Жили ви лютими звiрми,
А в свинi перейшли!..
Де ж ти?
Великомучениче святий?
Пророче божий? Ти меж нами,
Ти, присносущий, всюди з нами
Витаєш ангелом святим.
Ти, любий друже, заговориш
Тихенько-тихо... про любов
Про безталанную, про горе;
Або про бога та про море,
Або про марне литу кров
З людей великими катами.
Заплачеш тяжко перед нами,
i ми заплачемо... Жива
Душа поетова святая,
Жива в святих своїх речах,
i ми, читая, оживаєм
i чуєм бога в небесах.
Спасибi, друже мiй убогий!
Ти, знаю, лепту роздiлив
Свою єдину... Перед богом
Багато, брате, заробив!
Ти переслав менi в неволю
Поета нашого,— на волю
Менi ти дверi одчинив!
Спасибi, друже! Прочитаю
Собi хоть мало... оживу...
Надiю в серцi привiтаю,
Тихенько-тихо заспiваю
i бога богом назову.
[Перша половина 1850,
Оренбург]



***
Якби ви пiшли, паничi, **

Де люде плачуть живучи,
То ви б елегiй не творили
Та марне бога б не хвалили,
На нашi сльози смiючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хатi мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найпершi сльози. Я не знаю,
Чи єсть у бога люте зло,
Що б у тiй хатi не жило?
А хату раєм називають!
Не називаю її раєм,
Тiї хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
i, повиваючи, спiвала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тiм гаю,
У тiй хатинi, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, нiколи
i помолитись не дають.
Там матiр добрую мою
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дiтьми
(А ми малi були i голi),
Не витерпiв лихої долi,
Умер на панщинi!.. А ми
Розлiзлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! Сестри! Горе вам,
Мої голубки молодiї,
Для кого в свiтi живете?
Ви в наймах виросли чужiї,
У наймах коси побiлiють,
У наймах, сестри, й умрете!
Менi аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такiї, боже наш, дiла
Ми творимо у нашiм раї
На праведнiй твоїй землi!
Ми в раї пекло розвели,
А в тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
i їх сльозами поливаєм.
А може, й те ще... нi, не знаю,
А так здається... сам єси...
(Бо без твоєї, боже, волi
Ми б не нудились в раї голi).
А може, й сам на небеси
Смiєшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром! Бо дивись:
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собi купають
Зеленi вiти... Правда, рай?
А подивися та спитай!
Що там твориться у тiм раї!
Звичайне, радость та хвала!
Тобi єдиному святому
За дивнiї твої дiла!
Отим-бо й ба! Хвали нiкому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Нi, нi, нiчого
Нема святого на землi...
Менi здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!
[Перша половина 1850.
Оренбург]
** Якби ви знали, паничi, ("Кобзар", Київ, видавничий центр "Просвiта") *** Буває, в неволi iнодi згадаю

Своє стародавнє, шукаю, шукаю,
Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,
Що й я таки бога колись-то хвалив!
Шукаю, шукаю... господи б, хотiлось
Згадать хоть що-небудь! Та оце й наткнувсь
На таке погане, що так i заснув,
Богу не молившись!.. От менi приснилось...
Свинею заснувши, звичайне, такий
i сон приверзеться... нiби край могили
Пасу я ягнята, а я ще малий;
Дивлюся, могила нiби розвернулась,
А з неї виходить неначе козак,
Уже й сивоусий собi неборак,
Та i йде до мене... Я собi звернулось,
Щеня мов пiд тином,— звичайне, мале,
То й перелякалось. От мене бере
Неначе на руки та несе в могилу,
А чорна могила ще гiрше розкрилась.
Дивлюся, в могилi усе козаки:
Який безголовий, який без руки,
А хто по колiна неначе одтятий;
Лежать собi хлопцi, мов у теплiй хатi.
«Дивися, дитино, оце козаки
(Нiби менi каже), на всiй Українi
Високi могили. Дивися, дитино,
Усi тi могили, усi отакi.
Начиненi нашим благородним трупом,
Начиненi туго. Оце воля спить!
Лягла вона славно, лягла вона вкупi
З нами, козаками! Бачиш, як лежить —
Неначе сповита!.. Тут пана немає,
Усi ми однако на волi жили!
Усi ми однако за волю лягли,
Усi ми i встанем, та бог його знає,
Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!
Та добре дивися,— а я розкажу,
За що Україна наша стала гинуть,
За що й я меж ними в могилi лежу.
Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину
Слухай же, дитино». А потiм ягнята
Приснились у житi, лановий бiжить
Та б'є мене добре — i нiби, проклятий,
Свитину здирає... i досi болить,
Як сон той згадаю. А як нагадаю
Козака в могилi, то й досi не знаю,
Чи то було справдi, чи то було так,
Мара яка-небудь. Менi той козак
Розказував ось що...
«Не знаю, як тепер ляхи живуть
З своїми вольними братами?
А ми браталися з ляхами!
Аж поки третiй Сигiзмонд
З проклятими його ксьондзами
Не роз'єднали нас... Отак
Те лихо дiялося з нами!
Во iм'я господа Христа
i матерi його святої!
Ляхи прийшли на нас войною!
Святиє божiї мiста
Ксьондзи скаженi осквернили!
Земля козача зайнялась
i кров'ю, сину, полилась.
i за могилою могила,
Неначе гори, поросли
На нашiй, синочку, землi!
Я жив на хуторi, з .....

Я стар був, немощен. Послав
З табун я коней до обозу,
Гармату, гакiвниць два вози,
Пшона, пшеницi, що придбав,
Я всю мiзерiю оддав
Моїй Українi небозi...
i трьох синiв своїх. «Нехай,—
Я думав, грiшний перед богом,—
Нехай хоть часточка убога
За мене пiде, за наш край,
За церков божiю, за люде,
А я молитись в хатi буду».
Бо вже не здужав, сину, встать,
Руки на ворога пiднять!
Зо мною, слухай же, остались
Данило, чура мiй, та я,
Та Прiся, дочечка моя!
Воно ще тiлько виростало,
Ще тiлько-тiлько наливалось,
Мов та черешенька!.. За грiх,
За тяжкий, мабуть, грiх великий,
Не дав менi святий владика
Очей нарадувать старих
Моїм дитятком!..
Не ходили
Ксьондзи по селах, а возили
На людях їх з села в село,—
Такеє-то у нас було!
Якось їх, клятих, i до мене
Вночi на хутiр занесло.
А з ними челядь їх скажена,
Та ще драгуни... Дай менi
Хоч коли-небудь, боже милий,
На свiт твiй виглянуть з могили —
Спряжу всю шляхту на огнi!
Вони, вони — не бiйся, сину! —
Вони, ксьондзи, мою дитину
З собою в хату завели,
Замкнулись п'янiї, я бачив.
А челядь п'яна полягала
У клунi на соломi спать,
Драгуни теж. А ми з Данилом
Соломи в сiни наносили,
А клуню просто запалили...
Не встануть, проклятi, оп'ять
Дiтей козачих мордувать,
Усi до одного, згорiли!
i Прiся бiдная моя
Згорiла з клятими! А я...
На пожарищi хрест з Данилом
Поставили та помолились,
Заплакали... Та й потягли,
На коней сiвши, до обозу,
Синiв всiх трьох моїх найшли
Та в добрий час i полягли
Отут укупi!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А як ми бились, умирали,
За що ми голови складали —
В оцi могили? Будеш жить,
То, може, й знатимеш, небоже,
Бо слава здорово кричить
За нашi голови... А може,
i про могили, i про нас
З старцями божими по селах
Правдива дума невесела
Меж людьми ходить...»
[Перша полонина 1850.
Оренбург]

* Далi в автографi закреслено пiвтора рядка, прочитати неможливо. *** i станом гнучим, i красою

Пренепорочно-молодою
Старiї очi веселю.
Дивлюся iнодi, дивлюсь,
i чудно, мов перед святою,
Перед тобою помолюсь.
i жаль менi, старому, стане
Твоєї божої краси.
Де з нею дiнешся єси?
Хто коло тебе в свiтi стане
Святим хранителем твоїм?
i хто заступить? хто укриє
Од зла людського в час лихий?
Хто серце чистеє нагрiє
Огнем любовi, хто такий?
Ти сирота, нема нiкого,
Опрiче праведного бога.
Молися ж, серце, помолюсь
i я з тобою. Щось пророче
Менi вже зазирає в очi,
i я вже богу не молюсь,
Уже й на тебе не дивлюсь.
Менi приснилось: ти вже мати,
Не в оксамитi, не в палатах
Твоє голоднеє дитя...
i в'янеш ти, а днi летять,
Несуть все добре за собою,
Уже й надiю понесли,
А ти осталась на землi
Одна-однiсiнька; з тобою
Єдинеє добро було —
Твоє дитя, поки росло,
В колодочки поки вбивалось.
Оперилось, i ти осталась,
Стара i немощяа. Людей,
Людей неприязних благаєш
i Христа ради простягаєш
Коло зачинених дверей
Старiї руки.
Отак я iнодi тобою,
Тобою, серце, молодою,
Старiї очi веселю.
Дивлюся iнодi, дивлюсь
На стан твiй гнучий, i за тебе
Тихенько богу помолюсь.
Молися й ти, з святого неба
На тебе, серце, не зiйшла
Твоя i доля i недоля.
[Перша половина 1850,


***
Огнi горять, музика грає,

Музика плаче, завиває;
Алмазом добрим, дорогим
Сiяють очi молодiї;
Витає радость i надiя
В очах веселих; любо їм,
Очам негрiшним, молодим.
i всi регочуться, смiються,
i всi танцюють. Тiлько я,
Неначе заклятий, дивлюся
i нишком плачу, плачу я.
Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,
Що без пригоди, мов негода,
Минула молодость моя.
[Перша половина 1850.
Оренбург]




***
Чи то недоля та неволя,

Чи то лiта тi летячи
Розбили душу? Чи нiколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскудi, опаскудив
i душу чистую?.. А люде!
(Звичайне, люде, смiючись)
Зовуть її i молодою,
i непорочною, святою,
i ще якоюсь... Вороги!!
i лютi! лютi! Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мiй чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Та й смiєтесь. Нехристияне!
Чи не меж вами ж я, поганi,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь,
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе — i писать
Поганi вiршi научили.
Ви тяжкий камень положили
Посеред шляху... i розбили
О його... бога боячись!
Моє малеє, та убоге,
Та серце праведне колись!
Тепер iду я без дороги,
Без шляху битого... а ви!
Дивуєтесь, що спотикаюсь,
Що вас i долю проклинаю,
i плачу тяжко, i, як ви...
Душi убогої цураюсь,
Своєї грiшної душi!
[Перша половина 1850,
Оренбург]


***
На батька бiсового я трачу

i днi, i пера, i папiр!
А iнодi то ще й заплачу,
Таки аж надто. Не на мир
i на дiла його дивившись,
А так, мов iнодi, упившись,
Дiдусь сивесенький рида —
Того, бачте, що сирота.
[Перша полонина 1850,
Оренбург]



***
i досi сниться: пiд горою,

Меж вербами та над водою,
Бiленька хаточка. Сидить
Неначе й досi сивий дiд
Коло хатиночки i бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
i досi сниться: вийшла з хати
Веселая, смiючись, мати,
Цiлує дiда i дитя,
Аж тричi весело цiлує,
Прийма на руки, i годує,
i спать несе. А дiд сидить,
i усмiхається, i стиха
Промовить нишком: «Де ж те лихо?
Печалi тiї, вороги?»
i нищечком старий читає,
Перехрестившись, Отче наш.
Крiзь верби сонечко сiяє
i тихо гасне. День погас,
i все почило. Сивий в хату
Й собi пiшов опочивати.
[Перша половина 1850,
Оренбург]




***
Мiй боже милий, знову лихо!..

Було так любо, було тихо;
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк!.. iзнову потекла
Мужицька кров! Кати вiнчаннi,
Мов пси голоднi за маслак,
Гризуться знову.
[1853 — 1859, Новопетровське
укрiплення — С.-Петербург]

Неофiти

Поема
Сия глаголет господь:сохраните
суд й сотворите правду,
приближибося спасение моє прийти,
й милость моя открыется.
Исаия, Глава 5 (6), с. i
М. С. Щепкину.
На память 24 декабря 1857
Возлюбленику муз i грацiй,
Ждучи тебе, я тихо плачу
i думу скорбную мою
Твоїй душi передаю.
Привiтай же благодушне
Мою сиротину,
Наш великий чудотворче,
Мiй друже єдиний!
Привiтаєш — убогая,
Сiрая, з тобою
Перепливе вона Лету
i огнем-сльозою
Упаде колись на землю
i притчею стане
Розпинателям народним,
Грядущим тиранам.
_________________
Давно вже я сиджу в неволi,
Неначе злодiй взапертi,
На шлях дивлюся, та на поле,
Та на ворону на хрестi
На кладовищi. Бiльш нiчого
З тюрми не видно. Слава богу
Й за те, що бачу. Ще живуть,
i богу моляться, i мруть
Хрещенi люде.
Хрест високий
На кладовищi трохи збоку
Златомальований стоїть.
Не вбогий, мабуть, хтось лежить?
i намальовано: розп'ятий
За нас син божий на хрестi.
Спасибi сиротам багатим,
Що хрест поставили. А я...
Такая доленька моя!
Сиджу собi та все дивлюся
На хрест високий iз тюрми.
Дивлюсь, дивлюся, помолюся:
i горе, горенько моє,
Мов нагодована дитина,
Затихне трохи. i тюрма
Неначе ширшає. Спiває
i плаче серце, оживає
i в тебе, боже, i в святих
Та праведних твоїх питає,
Що вiн зробив їм, той святий,
Той назорей, той син єдиний
Богом iзбранної Марiї.
Що вiн зробив їм? i за що
Його, святого, мордували,
Во узи кували;
i главу його честную
Терном увiнчали?
i вивели з злодiями
На Голгофу-гору;
i повiсили меж ними —
За що? Не говорить
Нi сам сивий верхотворець,
Нi його святiї —
Помощники, поборники,
Кастрати нiмиє!
Благословенная в женах,
Святая праведная мати
Святого сина на землi,
Не дай в неволi пропадати,
Летучi лiта марне тратить.
Скорбящих радосте! пошли,
Пошли менi святеє слово,
Святої правди голос новий!
i слово розумом святим
i оживи, i просвiти!
i розкажу я людям горе,
Як тая мати рiки, море
Сльози кровавої лила,
Так, як i ти. i прийняла
В живую душу свiт незримий
Твоєго розп'ятого сина!..
Ти матер бога на землi!
Ти сльози матерi до краю,
До каплi вилила! Ридаю,
Молю, ридаючи: пошли,
Подай душi убогiй силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
i на Украйнi понеслось,
i на Українi святилось
Те слово, божеє кадило,
Кадило iстини. Амiнь.
I
Не в нашiм краю, богу милiм,
Не за гетьманiв i царiв,
А в римськiй iдольськiй землi
Се беззаконiє творилось.
Либонь, за Декiя царя?
Чи за Нерона сподаря?
Сказать запевне не зумiю.
Нехай за Нерона.
Росiї
Тойдi й на свiтi не було,
Як у iталiї росло
Мале дiвча. i красотою,
Святою, чистою красою,
Як тая лiлiя, цвiло.
Дивилася на неї мати
i молодiла. i дiвчатi
Людей шукала. i найшла.
Та, помолившись Гiменею
В своїм веселiм гiнекею,
В чужий веселий одвела.
Незабаром зробилась мати
iз доброї тiї дiвчати:
Дитину-сина привела.
Молилася своїм пенатам
i в Капiтолiй принесла
Немалi жертви. Ублагала
Капiтолiйський той синклiт,
Щоб первенця її вiтали
Святiї iдоли. Горить
i день i нiч перед пенатом
Святий огонь. Радiє мати:
В Алкiда син її росте,
Росте; лицяються гетери
i перед образом Венери
Лампаду свiтять.
II
Тойдi вже сходила зоря
Над Вiфлеємом. Правди слово,
Святої правди i любовi
Зоря всесвiтняя зiйшла!
i мир, i радость принесла
На землю людям. Фарисеї
i вся мерзенна iудея
Заворушилась, заревла,
Неначе гадина в болотi.
i сина божiя во плотi
На тiй Голгофi розп'яла
Межи злодiями. i спали,
Упившись кровiю, кати,
Твоєю кровiю. А ти
Возстав од гроба, слово встало.
i слово правди понесли
По всiй невольничiй землi
Твої апостоли святiї.
III
Тойдi ж ото її Алкiд,
Та ще гетери молодiї,
Та козлоногий п'яний дiд
Над самим Аппiєвим шляхом
У гаї гарно розляглись,
Та ще гарнiше попились,
Та й поклонялися Прiапу.
Аж гульк!.. iде святий Петро
Та, йдучи в Рим благовiстити,
Зайшов у гай води напитись
i одпочити. «Благо вам!» —
Сказав апостол утомленний
i оргiю благословив.
i тихим, добрим, кротким словом
Благовiстив їм слово нове,
Любов, i правду, i добро,
Добро найкращеє на свiтi,
То братолюбiє. i ситий,
i п'яний голий отой Фавн,
i син Алкiд твiй, i гетери —
Всi, всi упали до землi
Перед Петром. i повели
До себе в терми на вечерю
Того апостола...
IV
i в термах оргiя. Горять
Чертоги пурпуром i златом,
Куряться амфори. Дiвчата
Трохи не голiї стоять
Перед Кiпрiдою i влад
Спiвають гiмн. Приуготован
Веселий пир; i полягли
На ложах гостi. Регiт! Гомiн!
Гетери гостя привели
Сивобородого. i слово
iз уст апостола святого
Драгим єлеєм потекло.
i стихла оргiя. А жриця
Кiпрiди, оргiї цариця,
Поникла радостним челом
Перед апостолом. i встала,
i всi за нею повставали
i за апостолом пiшли
У катакомби. i єдиний
Твiй син Алкiд пiшов за ними
i за апостолом святим,
За тим учителем своїм.
А ти весела вийшла з хати
На шлях iз гаю виглядати
Свого Алкiда. Нi, нема.
Уже й не буде. Ти сама
Помолишся своїм пенатам,
Сама вечерять сядеш в хатi...
Нi, не вечерять, а ридать,
Ридать, i долю проклинать,
i сивiть, кленучи. i горе!
Умреш єси на самотi,
Мов прокажена!
V
На хрестi
Стремглав повiсили святого
Того апостола Петра.
А неофiтiв в Сiракузи
В кайданах одвезли. i син
Алкiд, твоя дитина,
Єдиная твоя родина,
Любов єдиная твоя,
Гниє в неволi, в кайданах.
А ти, прескорбная, не знаєш,
Де вiн конає, пропадає!
iдеш шукать його в Сибiр
Чи теє... в Скiфiю... i ти...
i чи одна ти? Божа мати!
i заступи вас, i укрий!
Нема сiм'ї, немає хати,
Немає брата, нi сестри,
Щоб незаплаканi ходили,
Не катувалися в тюрмi
Або в далекiй сторонi,
В британських, галльських легiонах
Не муштрувались! О Нероне!
Нероне лютий! Божий суд,
Правдивий, наглий, серед шляху
Тебе осудить. Припливуть
i прилетять зо всього свiта
Святиє мученики. Дiти
Святої волi. Круг одра
Круг смертного твого предстануть
В кайданах. i... тебе простять.
Вони брати i християни,
А ти собака! людоїд!
Деспот скажений!
VI
Аж кишить
Невольника у Сiракузах
В льохах i тюрмах. А Медуза
В шинку з старцями п'яна спить.
От-от прокинеться... i потом,
i кров'ю вашою, деспоти,
Похмiлля справить.
Скрiзь шукала
Дитину мати. Не найшла
i в Сiракузи поплила.
Та там уже його в кайданах
Найшла, сердешная, в тюрмi.
Не допустили й подивитись,
i мусила вона сидiть
Коло острога. Ждать i ждать,
Як бога з неба, виглядать
Своєго сина: аж поки-то
Його в кайданах поженуть
Бульвар мести.
А в Римi свято.
Велике свято! Тиск народу,
Зо всього царства воєводи,
Преторiане i сенат,
Жерцi i лiктори стоять
Круг Капiтолiя. i хором
Спiвають гiмн, i курять дим
З кадил i амфор. i з собором
iде сам кесар. Перед ним
iз бронзи литую статую
Самого кесаря несуть.
VII
Непевне видумали свято
Патрицiї-аристократи
i мудрий кесарiв сенат.
Вони, бач, кесаря хвалили
На всi лади, що аж остило
Самим їм дурня вихвалять,
То, заразом щоб доконать,
Вони на радi й присудили,
Щоб просто кесаря назвать
Самим Юпiтером, та й годi.
i написали воєводам
По всьому царству: так i так,
Що кесар — бог. Що бiльш од бога!
i майстровi дали кувать
iз бронзи кесаря. До того
Так, нотабене, додали,
Що бронзовий той кесар буде
i милувать. Сердешнi люде,
Неначе в iрiй, потягли
У Рим на прощу. Приплила
iз Сiракуз i та небога
Благати кесаря i бога.
i чи одна вона? Мiй боже!
Прийшло їх тисячi в сльозах,
Прийшло здалека.
Горе з вами!
Кого благати ви прийшли?
Кому ви сльози принесли?
Кому ви принесли з сльозами
Свою надiю? Горе з вами,
Раби незрячiї! Кого?
Кого благаєте, благiї,
Раби незрячiї, слiпiї!
Чи ж кат помилує кого?
Молiтесь боговi одному,
Молiтесь правдi на землi,
А бiльше на землi нiкому
Не поклонiтесь. Все брехня —
Попи й царi ...
VIII
Перед Нероном,
Перед Юпiтером новим,
Молились вчора сенатори
i всi патрицiї, i вчора
Лилася божа благодать.
Кому чи чином, чи грошима,
Кому в оренду Палестину,
Байстрятам дещо. А кому
Самi благоволили дать
Свою пiдложницю в супруги,
Хоча й пiдтоптану. Нiчого,
Аби з-пiд кесаря. А в кого
Сестру благоволили взять
У свiй гарем. i се нiчого:
На те вiн бог, а ми пiд бога
Себе повиннi пiдкладать,
Не тiльки сестер.
Преторiане помолились,
Преторiанам дав указ,
Щоб все, що хочуть, те й робили,
А ми помилуємо вас.
i ви, плебеї-гречкосiї,
i ви молилися, та вас
Нiхто не милує. Не вмiють
Вас i помиловать гаразд!
IX
На третiй день уже пустили
Молитися за християн.
i ти приходила, молилась,
i милосердий iстукан
Звелiв везти iз Сiракузи
У Рим в кайданах християн.
i рада ти, i весела
Кумировi знову
Помолилась. А кумир той,
Юпiтер той новий,
Ось побач, якеє свято
Буде завдавати
В Колiзеї. А тим часом
iди зустрiчати
Свого сина. Та не дуже
Радiй лиш, небого.
Ще не знаєш ти нового
Ласкавого бога.
А поки що з матерями
Алкiдова мати
Пiшла його зустрiнути,
Святих привiтати
На березi. Пiшла єси,
Трохи не спiваєш
Та кесаря Юпiтера
Хвалиш-вихваляєш:
«От Юпiтер так Юпiтер!
Не жаль i назвати
Юпiтером. А я, дурна,
Ходила благати
У Афiни Юпiтера.
Дурна, бiльш нiчого!»
i нищечком помолилась
Кесаревi-богу
Та й пiшла понад болотом,
На Тiбр поглядає.
А по Тiбру iз-за гаю
Байдак випливає
Чи галера. На галерi
Везуть твого сина
З неофiтами в кайданах.
А твоя дитина
Ще й до щогли прикована
Не неофiт новий,
А апостол великого
Христового слова.
Отакий-то вiн. Чи чуєш,
У путах спiває
Твiй мученик:
«Псалом новий господевi
i новую славу
Воспоєм честним собором,
Серцем нелукавим.
Во псалтирi i тимпанi
Воспоєм благая,
Яко бог кара неправих,
Правим помагає.
Преподобнiї во славi
i на тихих ложах
Радуються, славословлять,
Хвалять iм'я боже.
i мечi в руках їх добрi,
Острi обоюду,
На отмщенiє язикам
i в науку людям.
Окують царей неситих
В залiзнiї пута,
i їх, славних, оковами
Ручними скрутять,
i осудять неправедних
Судом своїм правим,
i вовiки стане слава,
Преподобним слава».
X
А ти на березi стояла,
Неначе темная скала.
Не слухала i не ридала,
А алiлуя подала
За матерями християнам.
Мов дзвони, загули кайдани
На неофiтах. А твiй син,
Єдиний твiй! апостол новий,
Перехрестившись, возгласив:
«Молiтесь, братiя! Молiтесь
За ката лютого. Його
В своїх молитвах пом'янiте.
Перед гординею його,
Брати мої, не поклонiтесь.
Молитва боговi. А вiн
Нехай лютує на землi,
Нехай пророка побиває,
Нехай усiх нас розпинає;
Уже внучата зачались,
i виростуть вони колись,
Не месники внучата тiї,
Христовi воїни святиє!
i без огня, i без ножа
Стратеги божiї воспрянуть.
i тьми, i тисячi поганих
Перед святими побiжать.
Молiтесь, братiя!»
Молились,
Молилися перед хрестом
Закутi в пута неофiти,
Молились радостно. Хвала!
Хвала вам, душi молодиє!
Хвала вам, лицарi святиє!
Вовiки-вiки похвала!
XI
i в Рим галера приплила.
Минає тиждень. П'яний кесар,
Постригти сам себе в Зевеса,
Завдав Зевесу юбiлей.
Ликує Рим. Перед кумира
Везуть возами ладан, миро,
Женуть гуртами християн
У Колiзей. Мов у рiзницi,
Кров потекла. Ликує Рим!
i гладiатор, i патрицiй —
Обидва п'янi. Кров i дим
Їх упоїв. Руїну слави
Рим пропивав. Тризну править
По Сцiпiонах. Лютуй! лютуй,
Мерзенний старче. Розкошуй
В своїх гаремах. iз-за моря
Уже встає святая зоря.
Не громом праведним, святим
Тебе уб'ють. Ножем тупим
Тебе зарiжуть, мов собаку,
Уб'ють обухом.
XII
Другий день
Реве арена. На аренi
Лiдiйський золотий пiсок
Покрився пурпуром червоним,
В болото кровi замiсивсь.
А сiракузьких назореiв
Ще не було у Колiзеї.
На третiй день i їх в кайданах
Сторожа з голими мечами
Гуртом в рiзницю привела.
Арена звiром заревла.
А син твiй гордо на арену,
Псалом спiваючи, ступив.
i п'яний кесар, мов скажений,
Зареготавсь. i леопард
iз льоху вискочив на сцену,
Ступив, зирнув... i полилась
Святая кров. По Колiзеї
Ревучим громом понеслась
i стихла буря. Де ж була?
Де ти сховалась? Чом на його,
На кесаря свого святого,
Не кинулась? Бо стерегли,
Кругом в три лави оступили
Зевеса лiктори. За ним,
Твоїм Юпiтером святим,
Залiзну браму зачинили.
А ти осталася одна,
Одна-однiсiнька надворi.
i що ти зможеш? «Горе! Горе!
О горе лютеє моє!
Моя ти доленько! Без його
Що я робитиму? До кого
Я прихилюся?..» i небога
Кругом зирнула, i о мур,
Об мур старою головою
Ударилась, i трупом пала
Пiд саму браму.
XIII
З позорища увечерi
У терми сховався
Святий кесар з лiкторами.
Колiзей остався
Без кесаря i без римлян
i нiби заплакав
Одинокий. Мов гора та,
На полi чорнiє
Колiзей той серед Риму.
Тихо, тихо вiє
iз-за Тiбра, iз Альбано
Вiтер понад Римом.
А над чорним Колiзеєм,
Нiби iз-за диму,
Пливе мiсяць круглолиций.
i мир первозданний
Одпочив на лонi ночi.
Тiлько ми, Адаме,
Твої чада преступниє,
Не одпочиваєм
До самої домовини
У проспанiм раї.
Гриземося, мов собаки
За маслак смердячий,
Та тебе ще зневажаєм,
Праотче ледачий!
XIV
Трохи одпочила
Стара мати недобита.
Живущую силу
Сила ночi оживила.
Встала, походила
Коло замкнутої брами
Та щось шепотала.
Чи не кесаря святого
Нишком проклинала?
А може, й так. Тихесенько
До брами пiдкралась,
Послухала, усмiхнулась
i щось прошептала,
Якесь слово. i нищечком
Коло брами сiла
Й зажурилась. Незабаром
Брама одчинилась.
i на возах, на колесницях
iз Колiзея, iз рiзницi,
Святиє вивезли тiла
i повезли на Тiбр. Тiлами
Святих убитих годували
Для царського-таки стола
У Тiбрi рибу. Встала мати,
Кругом оглянулась, взялась
За биту голову руками
i тихо, мовчки за возами
Марою чорною пiшла
На Тiбр. А скiфи сiроокi,
Погоничi, рабiв раби,
Подумали — сестра Морока
iз пекла вийшла проводжать
У пекло римлян. Поскидали
У воду трупи, та й назад
З возами скiфи повертали.
i ти осталася одна
На березi. i ти дивилась,
Як розстилалися, стелились
Круги широкiї над ним,
Над сином праведним твоїм!
Дивилась, поки не осталось
Живого слiду на водi.
i усмiхнулася тойдi,
i тяжко, страшно заридала,
i помолилась в перший раз
За нас розп'ятому. i спас
Тебе розп'ятий син Марiї.
i ти слова його живiї
В живую душу прийняла.
i на торжища, i в чертоги
Живого iстинного бога
Ти слово правди понесла.
1857, 8 декабря,
Нижнiй Новгород

Юродивий

Во днi фельдфебеля-царя
Капрал Гаврилович Безрукий
Та унтер п'яний Долгорукий
Украйну правили. Добра
Таки чимало натворили,
Чимало люду оголили
Оцi сатрапи-ундiра,
А надто стрижений Гаврилич
З своїм єфрейтором малим
Та жвавим, на лихо лихим,
До того люд домуштрували,
Що сам фельдфебель дивувались
i маршировкою, i всiм,
i «благосклоннi пребивали
Всегда к єфрейторам своїм».
А ми дивились, та мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Нiмiї, подлiї раби,
Пiднiжки царськiї, лакеї
Капрала п'яного! Не вам,
Не вам, в мережанiй лiвреї
Донощики i фарисеї,
За правду пресвятую стать
i за свободу. Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми дiждемося Вашiнгтона
З новим i праведним законом?
А дiждемось-таки колись!
Не сотнi вас, а мiлiони
Полян, дулебiв i древлян
Гаврилич гнув во время оно;
А вас, моїх святих киян,
i ваших чепурних киянок
Оддав своїм прафосам п'яним
У наймички сатрап-капрал.
Вам i байдуже. А меж вами
Найшовсь-таки якийсь проява,
Якийсь дурний оригiнал,
Що в морду затопив капрала ,
Та ще й у церквi, i пропало,
Як на собацi.


Так-то так!
Найшовсь-таки один козак
iз мiлiона свинопасiв,
Що царство все оголосив:
Сатрапа в морду затопив.
А ви, юродивi, тим часом,
Поки нездужає капрал,
Ви огласили юродивим
Святого лицаря! а бивий
Фельдфебель ваш, Сарданапал,
Послав на каторгу святого;
А до побитого старого
Сатрапа «навсегда оставсь
Преблагосклонним».
Бiльш нiчого
Не викроїлось, i драму
Глухими, темними задами
На смiтник винесли, а я...
О зоре ясная моя!
Ведеш мене з тюрми, з неволi
Якраз на смiтничок Миколи,
i свiтиш, i гориш над ним
Огнем невидимим, святим,
Животворящим, а iз гною
Встають стовпом передо мною
Його безбожнiї дiла...
Безбожний царю! творче зла!
Правди гонителю жестокий!
Чого накоїв на землi!
А ти, всевидящеє око!
Чи ти дивилося звисока,
Як сотнями в кайданах гнали
В Сибiр невольникiв святих,
Як мордували, розпинали
i вiшали. А ти не знало?
i ти дивилося на них
i не ослiпло. Око, око!
Не дуже бачиш ти глибоко!
Ти спиш в кiотi, а царi...
Та цур їм, тим царям поганим!
Нехай верзуться їм кайдани,
А я полину на Сибiр,
Аж за Байкал; загляну в гори,
В вертепи темнiї i в нори
Без дна глибокiї, i вас,
Споборники святої волi,
iз тьми, iз смрада i з неволi
Царям i людям на показ
На свiт вас виведу надалi
Рядами довгими в кайданах...
[Грудень 1857,
Нижнiй Новгород]
______________________________________
* Цi рядки закресленi автором в рукописi. Доля

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом i сестрою
Сiромi стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
i в школу хлопця одвела
До п'яного дяка в науку.
«Учися, серденько, колись
З нас будуть люде»,— ти сказала.
А я й послухав, i учивсь,
i вивчився. А ти збрехала.
Якi з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходiмо ж, доленько моя!
Мiй друже вбогий, нелукавий!
Ходiмо дальше, дальше слава,
А слава — заповiдь моя.
[9 лютого 1858,
Нижнiй Новгород]


Муза

А ти, пречистая, святая,
Ти, сестро Феба молодая!
Мене ти в пелену взяла
i геть у поле однесла.
i на могилi серед поля,
Як тую волю на роздоллi,
Туманом сивим сповила.
i колихала, i спiвала,
i чари дiяла... i я...
О чарiвниченько моя!
Менi ти всюди помагала,
Мене ти всюди доглядала.
В степу, безлюдному степу,
В далекiй неволi,
Ти сiяла, пишалася,
Як квiточка в полi!
iз казарми нечистої
Чистою, святою
Пташечкою вилетiла
i понадо мною
Полинула, заспiвала
Ти, золотокрила...
Мов живущою водою
Душу окропила.
i я живу, i надо мною
З своєю божою красою
Гориш ти, зоренько моя,
Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночi,
i вдень, i ввечерi, i рано
Витай зо мною i учи,
Учи неложними устами
Сказати правду. Поможи
Молитву дiяти до краю.
А як умру, моя святая!
Моя ти мамо! положи
Свого ти сина в домовину
i хоть єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи.
[9 лютого 1858,
Нижнiй Новгород]



Слава

А ти, задрипанко, шинкарко,
Перекупко п'яна!
Де ти в ката забарилась
З своїми лучами?
У Версалi над злодiєм
Набор розпустила?
Чи з ким iншим мизкаєшся
З нудьги та з похмiлля.
Горнись лишень ти до мене,
Та витнемо з лиха;
Гарнесенько обiймемось
Та любо, та тихо
Пожартуєм, чмокнемося
Та й поберемося,
Моя крале мальована.
Бо я таки й досi
За тобою чимчикую:
Ти хоча й пишалась
i з п'яними кесарями
По шинках хилялась,
А надто з тим Миколою
У Севастополi, —
Та менi про те байдуже;
Менi, моя доле,
Дай на себе подивитись,
Дай i пригорнутись,
Пiд крилом твоїм любенько
В холодку заснути.
[9 лютого 1858,]
Нижнiй Новгород


Сон

Марку Вовчку

На панщинi пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пiшла в снопи, пошкандибала
iвана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом.
Розповила, нагодувала,
Попестила; i нiби сном,
Над сином сидя, задрiмала.
i сниться iй той син iван
i уродливий, i багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольнiй, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волi;
Та на своїм веселiм полi
Свою-таки пшеницю жнуть,
А дiточки обiд несуть.
i усмiхнулася небога,
Проснулася — нема нiчого...
На сина глянула, взяла
Його тихенько сповила
Та, щоб дожать до л а н о в о г о,
Ще копу дожинать пiшла.
[13 липня 1858,
С.-Петербург]




***
Я не нездужаю, нiвроку,

А щось такеє бачить око,
i серце жде чогось. Болить,
Болить, i плаче, i не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,
Не жди сподiваної волi —
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собi небога
До суду божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п'яного,
Та вiзантiйство прославлять,
Та й бiльше, бачиться, нiчого.
1858, 22 ноября,
[С.-Петербург]


Подражанiє 11 псалму

Мiй боже милий, як то мало
Святих людей на свiтi стало.
Один на другого кують
Кайдани в серцi. А словами,
Медоточивими устами
Цiлуються i часу ждуть,
Чи швидко брата в домовинi
З гостей на цвинтар понесуть?
А ти, о господи єдиний,
Скуєш лукавiї уста,
Язик отой велеречивий,
Мовлявший: «Ми не суєта!
i возвеличимо на диво
i розум наш, i наш язик...
Та й де той пан, що нам закаже
i думать так, i говорить?»
«Воскресну я! — той пан вам скаже.
Воскресну нинi! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих... Возвеличу
Малих отих рабiв нiмих!
Я на сторожi коло їх
Поставлю слово. i пониче,
Неначе стоптана трава,
i думка ваша, i слова».
Неначе срiбло куте, бите
i семикрати перелите
Огнем в горнилi,— словеса
Твої, о господи, такiї.
Розкинь же їх, твої святиє,
По всiй землi. i чудесам
Твоїм увiрують на свiтi
Твої малi убогi дiти!
1859, 15 февраля,
[С.-Петербург]



Марку Вовчку

На пам'ять 24 генваря 1859

Недавно я поза Уралом
Блукав i господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
i виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
i обличителя жестоких
Людей неситих. Свiте мiй!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Свiти на мене, i огрiй,
i оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. i оживу,
i думу вольную на волю
iз домовини воззову.
i думу вольную... О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.
1859, февраля 17, СПб


iсаiя Глава 35

(Подражанiє)
Радуйся, ниво неполитая!
Радуйся, земле, не повитая
Квiтчастим злаком! Розпустись,
Рожевим крином процвiти!
i процвiтеш, позеленiєш,
Мов iордановi святиє
Луги зеленi, береги!
i честь Кармiлова, i слава
Лiванова, а не лукава,
Тебе укриє дорогим,
Золототканим, хитрошитим,
Добром та волею пiдбитим,
Святим омофором своїм.
i люде темнiї, незрячi,
Дива господнiї побачать.
i спочинуть невольничi
Утомленi руки,
i колiна одпочинуть,
Кайданами кутi!
Радуйтеся, вбогодухi,
Не лякайтесь дива,—
Се бог судить, визволяє
Долготерпеливих
Вас, убогих. i воздає
Злодiям за злая!
Тойдi, як, господи, святая
На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить,
Незрячi прозрять, а кривиє,
Мов сарна з гаю, помайнують.
Нiмим отверзуться уста;
Прорветься слово, як вода,
i дебрь-пустиня неполита,
Зцiлющою водою вмита,
Прокинеться; i потечуть
Веселi рiки, а озера
Кругом гаями поростуть,
Веселим птаством оживуть.
Оживуть степи, озера,
i не верствовiї,
А вольнiї, широкiї
Скрiзь шляхи святiї
Простеляться; i не найдуть
Шляхiв тих владики,
А раби тими шляхами
Без ґвалту i крику
Позiходяться докупи,
Радi та веселi.
i пустиню опанують
Веселiї села.
25 марта 1859,
[С.-Петербург]



N. N.

Така, як ти, колись лiлея
На iорданi процвiла
i воплотила, пронесла
Святеє слово над землею.
Якби-то й ти, Днiстровий цвiте...
Нi, нi! Крий боже! Розiпнуть.
В Сибiр в кайданах поведуть.
i ти, мiй цвiте неукритий...
Не вимовлю...
Веселий рай
Пошли їй, господи, подай!
Подай їй долю на сiм свiтi
i бiльш нiчого не давай.
Та не бери її весною
В свiй рай небесний, не бери,
А дай твоєю красотою
Надивуватись на землi.
19 апреля 1859,
[С.-Петербург]


***

ФЕДОРУ iВАНОВИЧУ ЧЕРНЕНКУ
На пам'ять 22 сентября 1859 року
Ой по горi роман цвiте,
Долиною козак iде
Та у журби питається:
«Де та доля пишається?
Чи то в шинках з багачами?
Чи то в степах з чумаками?
Чи то в полi на роздоллi
З вiтром вiється по волi?»
Не там, не там, друже-брате,
У дiвчини в чужiй хатi,
У рушничку та в хустинi
Захована в новiй скринi.
Лихвин,
7 iюня [1859]




***
Ой маю, маю я оченята...

Нiкого, матiнко, та оглядати,
Нiкого, серденько, та оглядати!
Ой маю, маю i рученята...
Нiкого, матiнко, та обнiмати,
Нiкого, серденько, та обнiмати!
Ой маю, маю i ноженята,
Та нi з ким, матiнко, потанцювати,
Та нi з ким, серденько, потанцювати!
10 iюня [1859],
Пирятин


Сестрi

Минаючи убогi села
Понадднiпрянськi невеселi,
Я думав: «Де ж я прихилюсь?
i де подiнуся на свiтi?»
i сниться сон менi: дивлюсь,
В садочку, квiтами повита,
На пригорi собi стоїть,
Неначе дiвчина, хатина,
Днiпро геть-геть собi розкинувсь!
Сiяє батько та горить!
Дивлюсь, у темному садочку,
Пiд вишнею у холодочку,
Моя єдиная сестра!
Многострадалиця святая!
Неначе в раї, спочиває
Та з-за широкого Днiпра
Мене, небога, виглядає.
i їй здається — виринає
З-за хвилi човен, доплива...
i в хвилi човен порина.
«Мiй братику! моя ти доле!»
i ми прокинулися. Ти...
На панщинi, а я в неволi!..
Отак нам довелося йти
Ще змалечку колючу ниву!
Молися, сестро! будем живi,
То бог поможе перейти.
20 iюля [1859],
Черкаси




***
Колись дурною головою

Я думав: «Горенько зо мною!
Як доведеться в свiтi жить?
Людей i господа хвалить?
В багнi колодою гнилою
Валятись, старiтися, гнить.
Умерти й слiду не покинуть
На обiкраденiй землi...
О горе! горенько менi!
i де я в свiтi заховаюсь?
Щодень пiлати розпинають,
Морозять, шкварять на огнi!»
21 iюля [1859],
Черкаси



***
Во iудеї во днi они,

Во время iрода-царя,
Кругом Сiона й на Сiонi
Романськi п'янi легiони
Паскудились. А у царя,
У iрода таки самого,
i у порогу, й за порогом
Стояли лiктори, а цар...
Самодержавний государ!
Лизав у лiктора халяву,
Щоб той йому на те, на се...
Хоч пiвдинарiя позичив;
А той кишенею трясе,
Виймає грошi i не лiчить,
Неначе старцевi дає.
i п'яний iрод знову п'є!
Як ось, не в самiм Назаретi,
А у якомусь у вертепi,
Марiя сина привела
i в Вiфлеєм з малим пiшла...
Бiжить поштар iз Вiфлеєма
i каже: «Царю! так i так!
Зiновать, кукiль i будяк
Росте в пшеницi! Кляте плем'я
Давидове у нас зiйшло!
Зотни, поки не пiднялось!»
«Так що ж,— промовив iрод п'яний,
По всьому царству постинать
Малих дiтей; а то, поганi,
Нам не дадуть доцарювать».
Поштар, нiвроку, був пiдпилий,
Оддав сенатовi приказ,
Щоб тiлько в Вiфлеємi били
Малих дiтей.
Спаси ти нас,
Младенче праведний, великий,
Од п'яного царя-владики!
Од гiршого ж тебе спасла
Твоя преправедная мати.
Та де ж нам тую матiр взяти?
Ми серцем голi догола!
Раби з кокардою на лобi!
Лакеї в золотiй оздобi...
Онуча, смiття з помела
Єго величества. Та й годi.
24 октября [1859],
С.-Петербург

Марiя

Поема
Радуйся, ты бо обновила еси
зачатыя студно.
Акафiст присвятiй
Богородицi. iкос 10
Все упованiє моє
На тебе, мiй пресвiтлий раю,
На милосердiє твоє,
Все упованiє моє
На тебе, мати, возлагаю.
Святая сило всiх святих,
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу i ридаю:
Воззри, пречистая, на їх,
Отих окрадених, слiпих
Невольникiв. Подай їм силу
Твойого мученика сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Достойнопiтая! благаю!
Царице неба i землi!
Вонми їх стону i пошли
Благий конець, о всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвiтуть убогi села,
Псалмом i тихим, i веселим
Святую доленьку твою.
А нинi плач, i скорб, i сльози
Душi убогої — убогiй
Остатню лепту подаю.
У Йосипа, у тесляра
Чи бондаря того святого,
Марiя в наймичках росла.
Рiдня була. Отож небога
Уже чимала пiднялась,
Росла собi та виростала
i на порi Марiя стала...
Рожевим квiтом розцвiла
В убогiй i чужiй хатинi,
В святому тихому раю.
Тесляр на наймичку свою,
Неначе на свою дитину,
Теслу, було, i струг покине
Та й дивиться; i час мине,
А вiн i оком не мигне,
i думає: «Анi родини!
Анi хатиночки нема,
Одна-однiсiнька!.. Хiба...
Ще ж смерть моя не за плечима?..»
А та стоїть собi пiд тином
Та вовну бiлую пряде
На той бурнус йому святешний
Або на берег поведе
Козу з козяточком сердешним
i попасти, i напоїть.
Хоч i далеко. Так любила ж
Вона той тихий божий став,
Широкую Тiверiаду ,
i рада, аж смiється, рада,
Що Йосип сидячи мовчав,
Не боронив їй, не спиняв
На став iти; iде, смiється,
А вiн сидить та все сидить,
За струг сердега не береться...
Коза нап'ється та й пасеться.
А дiвчина собi стоїть,
Неначе вкопана, пiд гаєм
i смутно, сумно позирає
На той широкий божий став.
i мовила: «Тiверiадо!
Широкий царю озерам!
Скажи менi, моя порадо!
Якая доля вийде нам
З старим iосифом? О доле! —
i похилилась, мов тополя
Од вiтру хилиться в яру.—
Йому я стану за дитину.
Плечми моїми молодими
Його старiї пiдопру!»
i кинула кругом очима,
Аж iскри сипнули з очей.
А з добрих молодих плечей
Хiтон полатаний додолу
Тихенько зсунувся. Нiколи
Такої божої краси
Нiхто не узрить! Злая ж доля
Колючим терном провела,
Знущалася над красотою!
О доленько! — Понад водою
Ходою тихою пiшла.
Лопух край берега найшла,
Лопух зорвала i накрила,
Неначе бриликом, свою,
Свою головоньку смутную,
Свою головоньку святую!
i зникла в темному гаю.
О свiте наш незаходимий!
О ти, пречистая в женах!
Благоуханний сельний крине!
В яких гаях? В яких ярах,
В яких незнакмих вертепах
Ти заховавшся од спеки
Огнепалимої тiї,
Що серце без огню розтопить
i без води прорве, потопить
Святiї думоньки твої?
Де ти сховаєшся? Нiгде!
Огонь заклюнувся вже, годi!
Уже розжеврiвся. i шкода,
Даремне сила пропаде.
До кровi дiйде, до костi
Огонь той лютий, негасимий,
i, недобитая, за сином
Повинна будеш перейти
Огонь пекельний! Вже пророчить,
Тобi вже зазирає в очi
Твоє грядущеє. Не зри!
Сльозу пророчую утри!
Заквiтчай голову дiвочу
Лiлеями та тим рясним
Червоним маком. Та засни
Пiд явором у холодочку,
Поки що буде.
Увечерi, мов зоря тая,
Марiя з гаю виходжає
Заквiтчана. Фавор-гора,
Неначе з злата-серебра,
Далеко, високо сiяє,
Аж слiпить очi. Пiдняла
На той Фавор свої святиє
Очицi кроткiє Марiя
Та й усмiхнулась. Зайняла
Козу з козяточком з-пiд гаю
i заспiвала:
«Раю! раю!
Темний гаю!
Чи я, молодая,
Милий боже, в твоїм раї
Чи я погуляю,
Нагуляюсь?»
Та й замовкла.
Круг себе сумно озирнулась,
На руки козеня взяла
i веселенькая пiшла
На хутiр бондарiв убогий.
А йдучи, козеня, небога,
Нiби дитину, на руках
Хитала, бавила, гойдала,
До лона тихо пригортала
i цiлувала. Козеня,
Неначе теє кошеня,
i не пручалось, не кричало,
На лонi пестилося, гралось.
Миль зо двi любо з козеням
Трохи, трохи не танцювала
i не втомилась. Вигляда
Старий, сумуючи пiд тином,
Давненько вже свою дитину.
Зустрiв її, i привiтав,
i тихо мовив: «Де ти в бога
Загаялась, моя небого?
Ходiмо в кущу, опочий,
Та повечеряємо вкупi
З веселим гостем молодим;
Ходiмо, доненько».— «Який?
Який се гость?» — «iз Назарета
Зайшов у нас пiдночувать.
i каже: «Божа благодать
На ветхую Єлисавету
Учора рано пролилась:
Учора,— каже,— привела
Дитину-сина. А Захарiй
Старий нарек його iваном».
«Так бачиш що!» А гость роззутий,
Умитий з кущi виходжав
В одному бiлому хiтонi,
Мов намальований, сiяв,
i став велично на порозi,
i, уклонившися, вiтав
Марiю тихо. їй, небозi,
Аж дивно, чудно. Гость стояв
i нiби справдi засiяв.
Марiя на його зирнула
i стрепенулась. Пригорнулась,
Неначе злякане дитя,
До Йосипа свого старого,
А потiм гостя молодого
Просила, нiби повела
Очима в кущу. Принесла
Води погожої з криницi,
i молоко, i сир козлицi
їм на вечерю подала.
Сама ж не їла й не пила.
В куточку мовчки прихилилась
Та дивувалася, дивилась
i слухала, як молодий
Дивочний гость той говорив.
i словеса його святиє
На серце падали Марiї,
i серце мерзло i пеклось!
«Во iудеї не було,—
Промовив гость,— того нiколи,
Що нинi узриться. Раввi!
Раввi великого глаголи
На нивi сiються новiй!
i виростуть, i пожнемо,
i в житницю соберемо
Зерно святеє. Я месiю
iду народу возвiстить».
i помолилася Марiя
Перед апостолом.
Горить
Огонь тихенько на кабицi ,
А Йосип праведний сидить
Та думає. Уже зiрниця
На небi ясно зайнялась.
Марiя встала та й пiшла
З глеком по воду до криницi.
i гость за нею, i в ярочку
Догнав Марiю...
Холодочком
До сходу сонця провели
До самої Тiверiади
Благовiстителя. i радi,
Радiсiнькi собi прийшли
Додому.
Жде його Марiя
i ждучи плаче, молодiї
Ланiти, очi i уста
Марнiють зримо. «Ти не та,
Не та тепер, Марiє, стала!
Цвiт зельний, наша красота! —
Промовив Йосип.— Диво сталось
З тобою, доненько моя!
Ходiм, Марiє, повiнчаймось,
А то...— Й не вимовив: уб'ють
На улицi.— i заховаймось
В своїм оазисi». i в путь
Марiя нашвидку збиралась
Та тяжко плакала, ридала.
Отож вони собi iдуть,
Несе з торбиною на плечах
Нову коновочку старий.
Спродать би то та молодiй
Купить хустиночку до речi,
Та й за повiнчання оддать.
О старче праведний, багатий!
Не од Сiона благодать,
А з тихої твоєї хати
Нам возвiстилася. Якби
Пречистiй їй не дав ти руку —
Рабами б бiдниє раби
i досi мерли би. О муко!
О тяжкая душi печаль!
Не вас менi, сердешних, жаль,
Слiпi i малиє душою,
А тих, що бачать над собою
Сокиру, молот i кують
Кайдани новиє. Уб'ють,
Зарiжуть вас, душеубiйцi,
i iз кровавої криницi
Собак напоять.
Де ж подiвсь
Дивочний гость отой лукавий?
Хоч би прийшов та подививсь
На брак той славний i преславний!
На брак окрадений! Не чуть,
Не чуть анi його, анi месiї,
А люде ждуть чогось i ждуть,
Чогось непевного. Марiє!
Ти, безталанная, чого
i ждеш, i ждатимеш од бога
i од людей його? Нiчого,
Нiже апостола того
Тепер не жди. Тесляр убогий
Тебе повiнчану веде
В свою убогую хатину.
Молися й дякуй, що не кинув,
Що на розпуття не прогнав.
А то б цеглиною убили —
Якби не вкрив, не заховав!
В Єрусалимi говорили
Тихенько люде, що стяли
У городi Тiверiадi
Чи то якогось розп'яли
Провозвiстителя месiї.
«Його!» — промовила Марiя
i веселесенька пiшла
У Назарет. i вiн радiє,
Що наймичка його несла
В утробi праведную душу
За волю розп'ятого мужа.
Ото вони собi iдуть,
Прийшли додому. i живуть
Повiнчанi, та не веселi.
Тесляр колисочку дебелу
Майструє в сiнях. А вона,
Пренепорочная Марiя,
Сидить собi коло вiкна,
i в поле дивиться, i шиє
Малесеньке сороченя —
Комусь-то ще?
«Хазяїн дома? —
Надворi крикнуло.— Указ
Од кесаря, його самого,
Щоб ви сьогодня, сен же час!
Ви на ревiзiю у город,
У город Вiфлеєм iшли».
i зник, пропав той тяжкий голос.
Тiлько руна в яру гула.
Марiя зараз заходилась
Пекти опрiсноки. Спекла,
В торбину мовчки положила
i мовчки за старим пiшла
У Вiфлеєм. «Святая сило!
Спаси мене, мiй боже милий!» —
Тiлько й промовила. iдуть,
Сумуючи собi обоє.
i, вбогiї, перед собою
Козу з козяточком женуть,
Бо дома нi на кого кинуть.
А може, бог пошле дитину
В дорозi; от i молоко
Сердешнiй матерi. Скотина
iде пасучися, рядком
iдуть за нею батько й мати
i починають розмовляти
Поволi, тихо. «Семiон
Протопресвiтер,— Йосип мовив,—
Такеє-то пророче слово
Сказав менi: «Святий закон!
i Авраама, i Мойсея!
Возобновлять мужi єсеї.—
i каже: — Поти не умру,
Поки месiю не узрю!»
Чи чуєш ти, моя Марiє?
Месiя прийде!» — «Вже прийшов,
i ми вже бачили месiю!» —
Марiя мовила.
Найшов
Опрiснок Йосип у торбинi.
Дає та й каже: «На, моя дитино,
Поки що буде, укрiпись,
До Вiфлеєма не близенько;
Та й я спочину. Утомивсь».
Та й сiли на шляху гарненько -
Подудновать. Отож сидять,
А сонце праведне швиденько
Додолу котиться. i глядь!
Сховалося, i смеркло в полi.
i диво дивнеє! нiколи
Нiхто не бачив i не чув
Такого дива. Аж здригнув
Святий тесляр. Мiтла з востоку
Над самим Вiфлеємом, боком,
Мiтла огненная зiйшла .
i степ, i гори осiяла.
Марiя з шляху не вставала,
Марiя сина привела.
Єдиную тую дитину,
Що нас од каторги спасла!
i, пресвятая, неповинна,
За нас, лукавих, розп'ялась!
А недалеко край дороги
Отару гнали чабани
Та й їх побачили. Небогу,
її й дитяточко взяли
i у вертеп свiй принесли,
i чабани його убогi
Еммануїлом нарекли.
До сходу сонця, рано-рано!
У Вiфлеємi на майданi
Зiйшовся люд i шепотить,
Що щось непевне з людьми буде
Во iудеї. Гомонить
i тихне люд. «О люди! люди! —
Чабан якийсь бiжить, кричить.—
Пророчество iєремiя,
iсаiя збулось! збулось!
У нас, у пастирей, месiя
Родився вчора!» Загуло
У Вiфлеємi на майданi:
«Месiя! iiсус! Осанна!»
i люд розходивсь.
Через час
Чи через два прийшов указ
i легiон з Єрусалима,
Од того iрода. Незриме
Й нечуте сталося тойдi.
Ще дiточки сповитi спали,
Ще купiль грiли матерi,
Намарне грiли: не купали
Маленьких дiточок своїх!
Ножi солдати сполоскали
В дитячiй праведнiй кровi!
Такеє-то на свiтi сталось!
Дивiтеся ж, о! матерi!
Що роблять iроди царi!
Марiя навiть не ховалась
З своїм младенцем. Слава вам,
Убогим людям, чабанам,
Що привiтали, заховали
i нам спасителя спасли
Од iрода. Нагодували,
i напоїли, i дали
Кожух i свиту на дорогу,
i, небораки, додали
Ослицю дiйну. i небогу
З її дитяточком малим
i посадили, й провели
Вночi тайнйми манiвцями
На шлях Мемфiський . А мiтла,
Мiтла огненная свiтила,
Неначе сонце, i дивилась
На ту ослицю, що несла
В Єгипет кроткую Марiю
i нарожденного месiю.
Якби де на свiтi хоть раз
Цариця сiла на ослицю,
То слава б стала про царицю
i про великую ослицю
По всьому свiту. Ся ж несла
Живого iстинного бога.
Тебе ж, сердешну, копт убогий
Хотiв у Йосипа купить,
Та здохла ти. Мабуть, дорога
Таки завадила тобi?
У Нiлi скупанеє, спить
В пелюшках долi, пiд вербою,
Дитяточко. А меж лозою
З лози колисочку плете
Та плаче праведная мати,
Колиску тую плетучи.
А Йосип заходився хату
iз очерету будувати,
Щоб хоч укритися вночi.
З-за Нiлу сфiнкси, мов сичi,
Страшними мертвими очима
На теє дивляться. За ними
На голому пiску стоять
По шнуру пiрамiди в ряд,
Мов фараонова сторожа,
i нiби фараонам знать
Вони дають, що правда божа
Встає вже, встала на землi.
Щоб фараони стереглись.
Марiя найнялася прясти
У копта вовну. А святий
iосиф взявсь отару пасти,
Щоб хоч козу ту заробить
На молоко малiй дитинi.
Минає рiк. Коло хатини
В повiточцi своїй малiй
Той бондар праведний, святий,
i гадки, праведний, не має,
Барило й бочку набиває,
Та ще й курникає. А ти?
Не плачеш ти i не спiваєш,
Гадаєш, думаєш-гадаєш,
Як його вчити, навести
На путь святий святого сина
i як його од зол спасти?
Од бур житейських одвести?
Ще рiк минув. Коло хатини
Коза пасеться; а дитина
i невеличке козеня
У сiнях граються. А мати
Сидить на призьбi коло хати
Та вовну з кужеля пряде.
Аж ось i сам старий iде
З цiпочком тихо попiд тином:
Носив у город шапличок
Продать. Йому медяничок,
А їй немудрую хустину,
Собi ж несе на постоли
Ременю доброго. Спочинув
Та й каже: «Доню, не журись.
Царя вже iрода не стало.
Чогось увечерi наївсь,
Та так наївся, що й опрiгсь,—
Такеє-то менi сказали.
Ходiмо,— каже,— у свiй гай,
У свiй маленький тихий рай!
Ходiм додомоньку, дитино».
«Ходiм»,— сказала та й пiшла
На Нiл сороченята прати
В дорогу синовi. Паслась
Коза з козятком коло хати,
А Йосип сина забавляв,
На призьбi сидя, поки мати
На рiчцi прала тi малi
Сорочечки. А потiм в хатi
Поморiцив добре постоли
Собi в дорогу. Та й знялись
До сходу сонця, по торбинi
На плечi взявши, а дитину
Удвох в колисочцi несли.
То сяк, то так прийшли додому.
Бодай не довелось нiкому
Узрiть такеє. Благодать!
Гайочок тихий серед поля,
Одна-єдиная їх доля
Отой гайочок! i не знать,
Де вiн кохався. i хатина,
Все, все сплюндровано. В руїнi
їм довелося ночувать.
В ярок Марiя до криницi
Швиденько кинулася. Там
Колись-то з нею яснолиций
Зустрiвся гость святий. Бур'ян,
Будяк колючий з кропивою
Коло криницi поросли.
Марiє! Горенько з тобою!
Молися, серденько, молись!
Окуй свою святую силу...
Долготерпiнiєм окуй,
В сльозах кровавих загартуй!..
Небога трохи не втопилась
У тiй криницi. Горе нам
Було б, iскупленним рабам!
Дитина б тая виростала
Без матерi, i ми б не знали
i досi правди на землi!
Святої волi! Схаменулась
i тяжко, важко усмiхнулась
Та й заридала. Полились
На цямрину святиє сльози
Та й висохли. А їй, небозi,
Полегшало.
Єлисавета,
Стара вдова, у Назаретi
З малим синком своїм жила,
Таки з iвасем. Та й була
Якась рiдня їм. Вранцi-рано
Свою дитину, безталанна,
Нагодувала, одягла
i за святим своїм пiшла
У Назарет той до вдовицi
В сусiду, в наймичку проситись!
Дитяточко собi росло,
З iвасем удовенком гралось.
Уже чимале пiдросло.
Якось вони собi гуляли
Удвох на улицi, знайшли
Двi палички та й понесли
Додому матерям на дрова.
Звичайнi дiточки! iдуть
i веселенькi, i здоровi,
Аж любо глянуть, як iдуть!
Отож воно, мале, взяло
Другую паличку у Йвася —
iвась у коники iгрався,—
Зробило хрестик та й несло
Додому, бачте, показати,
Що й вiн умiє майструвати.
Марiя ще за ворiтьми
Дiтей зустрiла, i зомлiла,
i трупом пала, як узрiла
Той хрестик-шибеничку . «Злий!
Недобрий чоловiк, лихий
Навчив тебе, моя дитино,
Зробить оце! Покинь! Покинь!»
А вiн, маленький, неповинний,
Святую шибеничку кинув
i заридав, i пролились
Ще в перший раз младенчi сльози
На лоно матернє. Небозi
Нiби полегшало. Взяла
У холодочок завела,
В бур'ян, в садок, поцiлувала
Та коржиком погодувала,
Свiженьким коржиком. Воно ж
Попестилось собi, погралось
Та й спатоньки, мале, лягло
Таки ж у неї на колiнах.
Отож i спить собi дитина,
Мов ангеляточко в раю.
i на єдиную свою
Та мати дивиться i плаче
Тихенько-тихо. Ангел спить,
То щоб його то не збудить.
Та й не догледiла. Неначе
Окропу капля, як огонь,
На його впала, i воно
Прокинулось. Швиденько сльози
Марiя втерла смiючись,
Щоб вiн не бачив. i небозi
Не довелося одурить
Малого сина. Подивилось
i заридало.
Заробила
Чи то позичила вдова
Пiвкопи тую на буквар.
Сама б учила, так не знала ж
Вона письма того. Взяла
Та в школу хлопця одвела,
У iєсейську. Доглядала ж
Сама його, сама й навчала
Добру i розуму. iвась,
Таки вдовенко, в його вдавсь,.
То вдвох собi й ходили в школу,
i вчились вкупочцi. Нiколи
Анi пограється з дiтьми,
Анi побiгає; самий,
Один-однiсiнький, бувало,
Сидить собi у бур'янi
Та клепку теше. Помагало
Святому батьковi в трудах.
Якось по сьомому годочку,—
Малий вже добре майстрував,—
Одпочиваючи в куточку,
Старий на сина дивувавсь,
Який то з його майстер буде!
Якi то люди з його будуть!
Та, взявши вiдер, кандiйок ,
i батько, й мати, i воно
Пiшли на ярмарок у самий-
Самiсiнький Єрусалим.
Хоч i далеко, так спродати
Дорогше можна. От прийшли,
Розташувались. Батько й мати
Сидять собi та продають
Добро своє. А де ж дитина?
Побiгло десь. Шукає сина
Та плаче мати. i не чуть,
Де дiлося. У синагогу
Зайшла благать благого бога,
Щоб син її найшовсь. Аж глядь,
Межи раввiнами дитина,
її хлоп'яточко, сидить
i научає, неповинне,
Як в свiтi жить, людей любить,
За правду стать! за правду згинуть!
Без правди горе! «Горе вам,
Учителi архiєреї!»
i дивувались фарисеї
i книжники його речам.
А радость матерi Марiї
Неiзреченная. Месiю,
Самого бога на землi
Вона вже зрiла.
Спродались,
Во храмi помолились богу
i веселенькi у дорогу
Додому рушили вночi
По холодочку.
Виростали
i вкупi вчились, ростучи,
Святиє дiточки. Пишались
Святиє тiї матерi
Своїми дiтками. iз школи
Путем терновим розiйшлись
Обидва. Божiї глаголи,
Святую правду на землi
i прорекли, i розп'ялись
За воленьку, святую волю!
iван пiшов собi в пустиню,
А твiй меж люди. А за ним,
За сином праведним своїм,
i ти пiшла. В старiй хатинi
В чужiй покинула його,
Святого Йосипа свого!
Пiшла тинятись попiдтинню,
Аж поки, поки не дiйшла
Аж до Голгофи.
Бо за сином
Святая мати всюди йшла,
Його слова, його дiла —
Все чула, й бачила, i млiла,
i мовчки трепетно радiла,
На сина дивлячись. А вiн
Сидить, було, на Єлеонi ,
Одпочива. Єрусалим
Розкинувсь гордо перед ним,
Сiяє в золотiм вiсонi
iзраїльський архiєрей!
Романський золотий плебей!
i час, i два мине, не встане,
На матiр навiть не погляне
Та аж заплаче, дивлячись
На iудейськую столицю.
Й вона заплаче, iдучи
У яр по воду до криницi,
Тихесенько. i принесе
Води погожої, i вмиє
Утомленi стопи святиє,
i пити дасть, i отрясе,
Одує прах з його хiтона,
Зашиє дiрочку та знову
Пiд смокву пiде. i сидить,
i дивиться, о всесвятая!
Як син той скорбний спочиває.
Аж ось i дiтвора бiжить
iз города. Його любили
Святиє дiточки. Слiдком
За ним по улицях ходили,
А iнодi й на Єлеон
До його бiгали малiї.
Отож прибiгли. «О святiї!
Пренепорочниє!» — сказав,
Як узрiв дiток. Привiтав
i цiлував благословляя,
Погрався з ними, мов маленький,
Надiв бурнус. i веселенький
З своїми дiтками пiшов
В Єрусалим на слово нове,
Понiс лукавим правди слово!
Не вняли слову! Розп'яли!
Як розпинать його вели,
Ти на розпутiї стояла
З малими дiтьми. Мужики,
Його брати, ученики,
Перелякались, повтiкали.
«Нехай iде! Нехай iде!
Отак i вас вiн поведе!» —
Сказала дiтям. i упала
На землю трупом.
Розп'ялась
Твоя єдиная дитина!
А ти, спочинувши пiд тином,
У Назарет отой пiшла!
Вдову давно вже поховали
В чужiй, позиченiй трунi
Чужiї люде. А iвана
її зарiзали в тюрмi.
i Йосипа твого не стало.
i ти, як палець той, осталась
Одна-однiсiнька! Такий
Талан твiй латаний, небого!
Брати його, ученики,
Нетвердiї, душеубогi,
Катам на муку не дались,
Сховались, потiм розiйшлись,
i ти їх мусила збирати...
Отож вони якось зiйшлись
Вночi круг тебе сумовати.
i ти, великая в женах!
i їх унинiє, i страх
Розвiяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом!
Ти дух святий свiй пронесла
В їх душi вбогiї! Хвала!
i похвала тобi, Марiє!
Мужi воспрянули святиє,
По всьому свiту розiйшлись.
i iменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов i правду рознесли
По всьому свiту. Ти ж пiд тином,
Сумуючи, у бур'янi
Умерла з голоду. Амiнь.
А потiм ченцi одягли
Тебе в порфiру . i вiнчали,
Як ту царицю... Розп'яли
Й тебе, як сина. Наплювали
На тебе, чистую, кати;
Розтлили кроткую! а ти...
Мов золото в тому горнилi,
В людськiй душi возобновилась,
В душi невольничiй, малiй,
В душi скорбящей i убогiй.
[27 жовтня — 11 листопада 1859,
С.-Петербург]

Подражанiє Едуарду Совi

Посаджу коло хатини
На вспомин дружинi
i яблуньку, i грушеньку,
На вспомин єдинiй!
Бог дасть, виростуть. Дружина
Пiд древами тими
Сяде собi в холодочку
З дiтками малими.
А я буду грушi рвати,
Дiткам подавати...
З дружиною єдиною
Тихо розмовляти:
«Тойдi, серце, як бралися,
Сi древа садив я...
Щасливий я!» — «i я, друже,
З тобою щаслива!»
19 ноября [1859],
С.-Петербург


Подражанiє iєзекiїлю

Глава 19
Восплач, пророче, сине божий!
i о князях, i о вельможах,
i о царях отих. i рци:
«Пащо та сука, ваша мати,
Зо львами клiщилась, щенята?
i добувала вас, лихих?
i множила ваш род проклятий?
А потiм з вас, щенят зубатих,
Зробились львичища! Людей!
Незлобних, праведних дiтей,
Жрете, скаженi!.. Мов шулiка
Хватає в бур'янi курча,
Клює i рве його. А люде...
Хоч бачать люде, та мовчать.
Отож львеня те дике! люте!
Пiдстерегли його, взяли
Та, закувавши добре в пута,
В Єгипет люде одвели —
На каторгу. А люта мати!
Спустила друге бiсновате
Своє скаженеє звiря.
Та вже такого сподаря,
Що гради й весi пожирало.
Земля тряслася, трепетала
Од реву львичища твого.
Окули люде i цього.
Заперли в щелепи удила
i в Вавiлонi посадили
В тюрму глибоку. Щоб не чуть
Було на свiтi того рику
Самодержавного владики,
Царя неситого...
Минуть,
Уже потроху i минають
Днi беззаконiя i зла.
А львичища того не знають,
Ростуть собi, як та лоза
У темнiм лузi. Уповають
На корiнь свiй, уже гнилий,
Уже червивий, i малий,
i худосильний. Вiтер з поля
Дихне — погне i полама.
i ваша злая своєволя
Сама скупається, сама
В своїй кровi. Плач великий
Вомєсто львичищого рика
Почують люде. i той плач,
Нiкчемний, довгий i поганий,
Межи людьми во притчу стане,
Самодержавний отой плач!»
Декабря 6 [1859,
С.-Петербург]



Осiї глава XIV

Подражанiє
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землi.
А ти пишалася колись
В добрi i розкошi! Вкраїно!
Мiй любий краю неповинний!
За що тебе господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панiв отих поганих
До краю нищить... Покара,
Уб'є незримо i правдиво;
Бо довго довготерпеливий
Дивився мовчки на твою,
Грiховную твою утробу
i рек во гнiвi: «Потреблю
Твою красу, твою оздобу,
Сама розiпнешся. Во злобi
Сини твої тебе уб'ють
Оперенi, а злозачатi
Во чревi згинуть, пропадуть,
Мов недолежанi курчата!..
i плача, матернього плача
iсполню гради i поля,
Да зрить розтленная земля,
Що я держитель i все бачу».
Воскресни, мамо! i вернися
В свiтлицю-хату; опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Грiхи синовнi несучи.
Спочивши, скорбная, скажи,
Прорий своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони, лихi,
Що їх безчестiє, i зрада,
i криводушiє огнем,
Кровавим, пламенним мечем
Нарiзанi на людських душах,
Що крикне кара невсипуща,
Що не спасе їх добрий цар,
Їх кроткий, п'яний господар,
Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,
Не дасть коня вам охляп сiсти
Та утiкать; не втечете
i не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Пiдстережуть вас на тотеж,
Уловлять i судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
i на хрестi отiм без ката
i без царя вас, бiснуватих,
Розпнуть, розiрвуть, рознесуть,
i вашей кровiю, собаки,
Собак напоять...
i додай,
Такеє слово їм додай
Без притчi; вискажи: «Зробили,
Руками скверними створили
Свою надiю; й речете,
Що цар наш бог, i цар надiя,
i нагодує, i огрiє
Вдову i сирот». Нi, не те,
Скажи їм ось що: «Брешуть боги,
Тi iдоли в чужих чертогах,
Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древлє слово
Розтлєнноє, а слово нове
Меж людьми криком пронесе
i люд окрадений спасе
Од ласки царської...»
25 декабр[я] 1859 г.
[С.-Петербург]


***

Дiвча любе, чорнобриве
Несло з льоху пиво.
А я глянув, подивився —
Та аж похилився...
Кому воно пиво носить?
Чому босе ходить?..
Боже сильний! Твоя сила
Та тобi ж i шкодить.
[15 сiчня 1860,
С.-Петербург]


Ой дiброво — темний гаю!

Тебе одягає
Тричi на рiк... Багатого
Собi батька маєш.
Раз укриє тебе рясно
Зеленим покровом,—
Аж сам собi дивується
На свою дiброву...
Надивившись на доненьку
Любу, молодую,
Возьме її та й огорне
В ризу золотую
i сповиє дорогою
Бiлою габою,—
Та й спать ляже, втомившися
Турбою такою.
15 стичня 1860,
СПб




Подражанiє сербському

Наїхали старости
Й молодик за ними;
Вони собi пiшли в хату
З батьком розмовляти;
А я в його, молодого,
В того чорнобривця,
Беру коня, та й нiчого —
Веду до криницi.
Кiнь утомлений, копита
Розкутi, розбитi,
Сiделечко мережане
Зопсуте, невкрите.
«Скажи, коню, до кого це
Ви так нагло гнались?»
«До якоїсь чорнобривки
Всю нiч майнували».
«Чи ти ж, коню, будеш пити
3 нашої криницi?
Чи буде та чорнобривка
Сей рiк молодиця?»
4 мая 1860,
СПб


Молитва

Царям, всесвiтнiм шинкарям,
i дукачi, i таляри,
i пута кутiї пошли.
Робочим головам, рукам
На сiй окраденiй землi
Свою ти силу ниспошли.
Менi ж, мiй боже, на землi
Подай любов, сердечний рай!
i бiльш нiчого не давай!
24 мая [1]860,
СПб

Царiв, кровавих шинкарiв,
У пута кутiї окуй,
В склепу глибокiм замуруй.

Трудящим людям, всеблагий,
На їх окраденiй землi
Свою ти силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх
Постав ти ангели свої,
Щоб чистоту їх соблюли.

Менi ж, о господи, подай
Любити правду на землi
i друга щирого пошли!
25 мая [1860,
С.-Петербург]

Злоначинающих спини,
У пута кутiї не куй,
В склепи глибокi не муруй.

А доброзиждущим рукам
i покажи, i поможи,
Святую силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх
Постави ангели свої
i чистоту їх сиблюди.

А всiм нам вкупi на землi
Єдиномислiє подай
i братолюбiє пошли.

27 мая [1860,
С.-Петербург]




***
Колись-то ще, во время оно,

Помпiлiй Нума, римський цар,
Тихенький, кроткий государ,
Втомившись, пишучи закони,
Пiшов любенько погулять
i одпочить. Та, спочивавши,
Додумать, як би то скувать
Кайдани на римлян. i, взявши
Гнучкий однолiток лози,
Каблучку заходивсь плести,
На шию б то. Коли погляне,
У холодочку пiд платаном
Дiвча заквiтчанеє спить...
Дрiадам нiчого робить
Перед такою красотою,
Перед богинею такою!
Сама Егерiя в гаю,
Кленучи доленьку свою,
Повiсилась. А мудрий Нума
i на дiвча, i на цвiти
Дивується собi i дума:
«Який би ретязь ще сплести?»
28 мая [1860],
С.-Петербург



***
Тим неситим очам,

Земним богам-царям,
i плуги, й кораблi,
i всi добра землi,
i хвалебнi псалми
Тим дрiбненьким богам.
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сiять, не ждать
i посiяне жать
Роботящим рукам.
Добросердим-малим,
Тихолюбцям-святим,
Творче неба й землi!
Долгоденствiє їм
На сiм свiтi; на тiм...
Рай небесний пошли.
Все на свiтi — не нам.
Все богам, тим царям!
i плуги, й кораблi,
i всi добра землi,
Моя любо!.. а нам —
Нам любов меж людьми.
31 мая [1860], СПб



Плач Ярославни

В Путивлi-градi вранцi-рано
Спiває, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
«Полечу,— каже,— зигзицею ,
Тiєю чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В рiцi Каялi. i на тiлi,
На княжiм бiлiм, помарнiлiм,
Омию кров суху, отру
Глибокiї, тяжкiї рани...»
i квилить, плаче Ярославна
В Путивлi рано на валу:
«Вiтрило-вiтре мiй єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилi
На вої любiї мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти хановi метаєш стрiли?
Не мало неба, i землi,
i моря синього. На морi
Гойдай насади-кораблi.
А ти, прелютий... Горе! Горе!
Моє веселiє украв,
В степу на тирсi розiбгав».
Сумує, квилить, плаче рано
В Путивлi-градi Ярославна.
i каже: «Дужий i старий,
Широкий Днiпре, не малий!
Пробив єси високi скали,
Текучи в землю половчана,
Носив єси на байдаках
На половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю!..
О мiй Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постiль весела-слала,
У море слiз не посилала,—
Сльозами моря не долить».
i плаче, плаче Ярославна
В Путивлi на валу на брамi,
Святеє сонечко зiйшло.
i каже: «Сонце пресвятеє
На землю радiсть принесло
i людям, i землi, моєї
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив єси луги, степи,
Спалив i князя, i дружину,
Спали мене на самотi!
Або не грiй i не свiти.
Загинув ладо... Я загину!»
4 iюня [1860], СП6


***

З передсвiта до вечора,
А з вечора до досвiта
Летить стрiла каленая,
Бряжчить шабля о шеломи,
Трiщать списи гартованi
В степу, в незнаємому полi,
Середи землi Половецької.
Земля чорна копитами
Поорана, поритая;
Костьми земля засiяна,
А кровiю политая.
i журба-туга на тiм полi
Зiйшла для Руської землi.
Що гомонить отам, зичить
Удосвiта? То повертає
Той iгор вiйсько на пригоду
Тому буй туру Всеволоду.
i бились день,
i другий билися,
Та коло полудня на третiй
Поникли iгоревi стязi.
Отак на березi Каяли
Брати рiзнились; бо не стало
Кровi-вина!.. Допировали
Хоробрi русичi той пир,
Сватiв упоїли,
А самi простяглися
За землю Руськую. Хилилась
i слалась, плачучи, трава;
Високi гнулись дерева...
Додолу гнулися, журились!
6 iюля [1860,
С.-Петербург]



***

Умре муж велiй в власяницi.
Не плачте, сироти, вдовицi,
А ти, Аскоченський, восплач
Воутрiє на тяжкий глас.
i Хомяков, Русi ревнитель,
Москви, отечества любитель,
О юбкоборцевi восплач.
i вся о Р у с с к а я б е с е д а,
Бо глас єдиний iсповєдуй
Свої грiхи.
i плач! i плач!
17 iюня [1860
С.-Петербург]


Гiмн черничий

Удар, громе, над тим домом,
Над тим божим, де мремо ми,
Тебе ж, боже, зневажаєм,
Зневажаючи, спiваєм:
Алiлуя!
Якби не ти, ми б любились,
Кохалися б, та дружились,
Та дiточок виростали,
Научали б та спiвали:
Алiлуя!
Одурив ти нас, убогих.
Ми ж, окраденi небоги,
Самi тебе одурили
i, скиглячи, возопили:
Алiлуя!
Ти постриг нас у черницi,
А ми собi молодицi...
Та танцюєм, та спiваєм,
Спiваючи, примовляєм:
Алiлуя!
20 iюня [1860,
С.-Петербург]




***
Над Днiпровою сагою

Стоїть явор меж лозою,
Меж лозою з ялиною,
З червоною калиною.
Днiпро берег риє-риє,
Яворовi корiнь миє.
Стоїть старий, похилився,
Мов козак той зажурився.
Що без долi, без родини
Та без вiрної дружини,
i дружини, i надiї
В самотинi посивiє!
Явор каже: «Похилюся
Та в Днiпровi скупаюся».
Козак каже: «Погуляю
Та любую пошукаю».
А калина з ялиною
Та гнучкою лозиною,
Мов дiвчаточка, iз гаю
Виходжаючи, спiвають;
Повбиранi, заквiтчанi
Та з таланом зарученi,
Думки-гадоньки не мають,
В'ються-гнуться та спiвають.
24 iюня [1860,
С.-Петербург]


***

Росли укупочцi, зросли;
Смiятись, гратись перестали.
Неначе й справдi розiйшлись!..
Зiйшлись незабаром. Побрались;
i тихо, весело прийшли,
Душею-серцем неповиннi,
Аж до самої домовини.
А меж людьми ж вони жили!
Подай же й нам, всещедрий боже!
Отак цвiсти, отак рости,
Так одружитися i йти,
Не сварячись в тяжкiй дорозi,
На той свiт тихий перейти.
Не плач, не вопль, не скрежет зуба
Любов безвiчную, сугубу
На той свiт тихий принести.
25 iюня [1860,
С.-Петербург]



***

Свiте ясний! Свiте тихий!
Свiте вольний, несповитий!
За що ж тебе, свiте-брате,
В своїй добрiй, теплiй хатi
Оковано, омурано
(Премудрого одурено),
Багряницями закрито
i розп'ятiєм добито?
Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвiтися,
Просвiтися!.. Будем, брате,
З багряниць онучi драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленними пiч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимiтати!
27 iюня [1860,
С.-Петербург]


Ликерi

На пам'ять 5 августа 1860 г.
Моя ти любо! Мiй ти друже!
Не ймуть нам вiри без хреста,
Не ймуть нам вiри без попа
Раби, невольники недужi!
Заснули, мов свиня в калюжi,
В святiй неволi! Мiй ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
i не кленись, i не молись
Нiкому в свiтi! Збрешуть люде,
i вiзантiйський Саваоф
Одурить! Не одурить бог,
Карать i миловать не буде:
Ми не раби його — ми люде!
Моя ти любо! усмiхнись,
i вольную святую душу,
i руку вольную, мiй друже,
Подай менi. То перейти
i вiн поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести,
i поховать лихе дебеле
В хатинi тихiй i веселiй.
5 августа [1860],
Стрельна




***
Н. Я. МАКАРОВУ
На пам'ять 14 сентября
Барвiнок цвiв i зеленiв,

Слався, розстилався;
Та недосвiт перед свiтом
В садочок укрався.
Потоптав веселi квiти,
Побив... Поморозив...
Шкода того барвiночка
Й недосвiта шкода!
14 сентября [1860,
С.-Петербург]


***

i Архiмед, i Галiлей
Вина й не бачили. Єлей
Потiк у черево чернече!
А ви, святиє предотечi,
По всьому свiту розiйшлись
i крихту хлiба понесли
Царям убогим. Буде бите
Царями сiянеє жито!
А люде виростуть. Умруть
Ще не зачатиє царята...
i на оновленiй землi
Врага не буде, супостата,
А буде син, i буде мати,
i будуть люде на землi.
24 сентября [1860,
С.-Петербург]


Л.

Поставлю хату i кiмнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я i походжу
В своїй маленькiй благодатi.
Та в одинi-самотинi
В садочку буду спочивати.
Присняться дiточки менi,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишнiй та ясний
Присниться сон менi!.. i ти!..
Нi, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. i в малий
Райочок мiй спiдтиха-тиха
Пiдкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мiй самотний.
27 сентября [1864
С.-Петербург]



***

Не нарiкаю я на бога,
Не нарiкаю нi на кого.
Я сам себе, дурний, дурю,
Та ще й спiваючи. Орю
Свiй перелiг — убогу ниву!
Та сiю слово. Добрi жнива
Колись-то будуть. i дурю!
Себе таки, себе самого,
А бiльше, бачиться, нiкого?
Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засiйся, чорна ниво,
Волею ясною!
Орися ж ти, розвернися,
Полем розстелися!
Та посiйся добрим житом,
Долею полийся!
Розвернися ж на всi боки,
Ниво-десятино!
Та посiйся не словами,
А розумом, ниво!
Вийдуть люде жито жати...
Веселiї жнива!..
Розвернися ж, розстелися ж,
Убогая ниво!!!
Чи не дурю себе я знову
Своїм химерним добрим словом?
Дурю! Бо лучче одурить
Себе-таки, себе самого,
Нiж з ворогом по правдi жить
i всує нарiкать на бога!
5 октября [1860,
С.-Петербург]


Саул

В непробудимому Китаї,
В Єгиптi темному, у нас
i понад iндом i Євфратом
Свої ягнята i телята
На полi вольнiм вольно пас
Чабан було в своєму раї.
i гадки-гадоньки не має,
Пасе, i доїть, i стриже
Свою худобу та спiває...
Аж ось лихий царя несе
З законами, з мечем, з катами,
З князями, темними рабами.
Вночi пiдкрались, зайняли
Отари з поля; а пасущих,
i шатра їх, убогi кущi,
i все добро, дiтей малих,
Сестру, жену i все взяли,
i все розтлили, осквернили,
i осквернених, худосилих,
Убогих серцем, завдали
В роботу-каторгу. Минали
За днями днi. Раби мовчали,
Царi лупилися, росли
i Вавiлони муровали.
А маги, бонзи i жерцi
(Неначе нашi панотцi)
В храмах, в пагодах годувались,
Мов кабани царям на сало
Та на ковбаси. i царi
Самi собi побудували
Храми, кумирнi, олтарi.
Раби нiмiї поклонялись.
Жидам сердешним заздро стало,
Що й невеличкого царя
i з кизяка хоч олтаря
У їх немає. Попросили
Таки старого Самуїла,
Щоб вiн де хоче, там i взяв,
А дав би їм, старий, царя.
Отож премудрий прозорливець,
Помiркувавши, взяв єлей
Та взяв од козлищ i свиней
Того Саула здоровила
i їм помазав во царя.
Саул, не будучи дурак,
Набрав гарем собi чималий
Та й заходився царювать.
Дивилися та дивувались
На новобранця чабани
Та промовляли, що й вони
Таки не дурнi. «Ач якого
Собi ми виблагали в бога
Самодержавця». А Саул
Бере i город, i аул,
Бере дiвча, бере ягницю,
Будує кедровi свiтлицi,
Престол iз золота кує,
Благоволеньє оддає
Своїм всеподданнiйшим голим.
i в багряницi довгополiй
Ходив по храминi, ходив,
Аж поки, лобом неширокий,
В своїм гаремi одинокий,
Саул сердега одурiв.
Незабаром зiбралась рада.
«Панове чесная громадо!
Що нам робить? Наш мудрий цар,
Самодержавець-господар,
Сердешний одурiв. Панове!
Чи нам його тепер лiчить?
Чи заходиться та зробить
Царя здоровшого?» По мовi,
По мудрiй радi розiйшлись
Смутнiї пастирi.
В кедровiй
В новiй палатi цар не спить,
Не їсть, не п'є, не гомонить.
А мовчки долi, всемогучий,
Дере порфiру на онучi
i нiби морщить постоли,
Плете волоки, озуває
i у кедрових стiн нових
Про батькове осля питає.
То возьме скiпетр i заграє,
Мов на сопiлцi.
Чабани,
Венiамiновi внучата,
Тельця отрокам принесли,
Щоб їм дозволено спiвати
У сiнях царських. Заревла
Сивоборода, волохата
Рiдня Саулова пузата,
Та ще й гусляра привела,
Якогось чабана Давида.
«i вийде цар Саул, i вийде,—
Чабан спiває,— на войну...»
Саул прочумався та й ну,
Як той москаль, у батька, в матiр
Свою рiдоньку волохату
i вздовж, i впоперек хрестить.
А гусляра того Давида
Трохи не вбив. Якби вiн знав,
Яке то лихо з його вийде,
З того лукавого Давида,
То, мов гадюку б, розтоптав
i ядовитую б розтер
Гадючу слину. А тепер
Плугами, ралом не розорем
Прокляту ниву: проросла
Колючим терном. Горе! Горе!
Дрiбнiють люде на землi,
Ростуть i висяться царi!
13 октября [1860,
С. Петербург]



***

Минули лiта молодiї,
Холодним вiтром од надiї
Уже повiяло. Зима!
Сиди один в холоднiй хатi,
Нема з ким тихо розмовляти,
Анi порадитись. Нема,
Анiкогiсiнько нема!
Сиди ж один, поки надiя
Одурить дурня, осмiє...
Морозом очi окує,
А думи гордiї розвiє,
Як ту снiжину по степу!
Сиди ж один собi в кутку.
Не жди весни — святої долi!
Вона не зiйде вже нiколи
Садочок твiй позеленить,
Твою надiю оновить!
i думу вольную на волю
Не прийде випустить... Сиди
i нiчогiсiнько не жди!..
18 октября [1860,
С.-Петербург]


Титарiвна

Давно се дiялось колись,
Ще як борцi у нас ходили
По селах та дiвчат дурили,
З громади кпили, хлопцiв били
Та верховодили в селi,—
Як тi гусари на п о с т о ї.
Ще за гетьманщини святої,
Давно се дiялось колись.
________________
У недiлю на селi
У орандi на столi
Сидiли лiрники та грали
По шелягу за танець.
Кругом аж курява вставала.
Дiвчата танцювали
i парубки... «Уже й кiнець!
А нуте iншу!» — «Та й це добра!»
i знову лiри заревли,
i знов дiвчата, мов сороки,
А парубки, узявшись в боки,
Навприсiдки пiшли.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Найкращий парубок Микита
Стоїть на лавi в сiрiй свитi.
Найкращий хлопець, та байстрюк;
Байстрюк собi, та ще й убогий,
Так i нiкому не до його,
Стоїть собi, як той .....
Плечима стелю пiдпирає,
Та дивиться, i замирає,
На титарiвну... А та в квiтах,
Мов намальована, стоїть
Сама собi, i на Микиту
Неначе глянула!.. Горить!
Горить Микита в сiрiй свитi!
Шеляга виймає,
i за того остатнього
Музику наймає,
i нерiвню титарiвну
У танець вiтає!!
«Одчепися, пройдисвiте! —
i зареготалась
Титарiвна.— Хiба тобi
Наймичок не стало!»
Насмiялась титарiвна
З бiдного Микити.
Насмiялася при людях,
Що вiн в сiрiй свитi!
Буде тобi, титарiвно!
Заплачеш, небого,
За тi смiхи!..
Де ж Микита?
В далеку дорогу
Пiшов собi... З того часу
Не чуть його стало...
З того часу титарiвнi
Щось такеє сталось!
Додому плачучи прийшла,
i спати плачучи лягла,
i не вечеряла!.. не спала,
Яка лягла, така i встала,
Мов одурiла! Що робить?
Сама не знає! А Микита,
Неначе сич, у сiрiй свитi
Перед очима все стоїть!
Мара, та й годi! Титарiвно!
В недобрий час з того нерiвнi
Ти насмiялась... Стало жаль
Тобi його... Нудьга, печаль
i сором душу оступила,
i ти заплакала! Чого?
Того, що тяжко полюбила
Микиту бiдного того!
Диво дивнеє на свiтi
З тим серцем буває!
Увечерi цурається,
Вранцi забажає!
Та так тяжко забажає,
Що хоч на край свiта
Шукать пiде... Отак тепер
Не знає, де дiтись,
Титарiвна... Хоч у воду,
Аби до Микити...
. . . . . . . . . . . . . . .
Стережiтесь, дiвчаточка,
Смiятись з нерiвнi,
Щоб не було i вам того,
Що тiй титарiвнi!
Як та билина засихала,
А батько, мати турбувались,
На прощу в Київ повезли.
Святими травами поїли,
i все-таки не помогли!
Втоптала стежку на могилу,
Все виглядать його ходила,
i стежка стала заростать,
Бо вже не здужає i встать.
Так от що смiхи наробили!
А вiн канув, провалився;
Його вже й забули,
Чи й був коли? Год за годом
Три годи минули.
На четвертий год в недiлю
У орандi на селi
На широкому столi
Слiпi лiрники сидiли;
По шелягу брали
i ту саму грали,
Що й позаторiк. Дiвчата
Так само дрiбно танцювали,
Як i позаторiк.
Завзятий,
У синiй шапцi, у жупанi,
В червоних, як калина, штанях,
Навприсiдки влiта козак,
Та ще й приспiвує отак:
«Та спасибi батьковi,
Та спасибi матерi,
Що нас добули!
Як нас добували,
Жито розсипали
Вночi на печi...»
«Горiлки! Меду! Де отаман?
Громада? Соцький? Препогане,
Мерзенне, мерзле парубоцтво,
Ходiте биться! Чи бороться,
Бо я борець!..»
Не недiлю,
Не двi, не три i не чотири!
Як тiй болячцi, як тiй хирi,
Громадою годили
Тому борцевi... Вередує,
Як той панич... i де взялось
Таке хиренне? Все село
Проклятого не нагодує.
А вiн собi гуляє, п'є
Та хлопцям жалю завдає
Тими дiвчатами. Дiвчата
Аж понедужали за ним.
Такий хороший та багатий!
Уже й не бореться нi з ким,
А так собi гуляє,
Та вечорами у садочок
До титаря вчащає.
А титарiвна зустрiчає,
Приспiвує, примовляє:
«Чи не той це Микита,
Що з вильотами свита?»
Той це, той, що на селi
Ти насмiялася колись.
А тепер сама до його
У садочок ходиш,
Сама йому, байстрюковi,
Як пановi, годиш!
Не день, не два титарiвна
В садочок ходила,
Не день, не два, як пановi,
Микитi годила!
Догодилась титарiвна
До самого краю
i незчулась!
Днi минули,
Мiсяцi минають,
Мина лiто, мина осiнь,
Мина сьомий мiсяць, осьмий,
Уже й дев'ятий настає.
Настане горенько твоє!
. . . . . . . . . . . . . .
У титаря у садочку,
У яру, криниця
Пiд вербою... До криницi —
Не води напиться —
Ледве ходить титарiвна —
Трохи пожуриться,
Поплакати, погадати,
Як їй дiвувати?
Де їй дiтись од сорома,
Де їй заховатись?
. . . . . . . . . . . . . .
Раз увечерi зимою,
У однiй свитинi,
iде боса титарiвна
i несе дитину.
То пiдiйде до криницi,
То знов одступає,
А з калини, мов гадина,
Байстрюк виглядає!
Положила на цямрину
Титарiвна сина
Та й побiгла... А Микита
Вилiз iз калини
Та й укинув у криницю,
Неначе щеня те!
А сам пiшов, спiваючи,
Соцькому сказати,
Та щоб iшов з громадою
Дитину шукати!!
У недiленьку раненько
Збиралася громадонька,
Та криницю виливали,
Та дитя теє шукали.
Найшли, найшли твого сина,
Титарiвно, в баговиннi.
Ой узяли безталанну,
Закували у кайдани,
Сповiдали, причащали,
Батька, матiр нарiкали,
Громадою осудили
i живую положили
В домовину!.. й сина з нею!
Та й засипали землею!
Стовп високий муровали,
Щоб про неї люде знали,
Дiтей своїх научали,
Щоб навчалися дiвчата,
Коли не вчить батько, мати.
Борця того в селi не стало;
А люде в Польщi зустрiчали
Якогось панича. Питав:
«Чи жива,— каже,— титарiвна?
Чи насмiхається з нерiвнi?»
Ото вiн самий! Покарав
Його господь за грiх великий
Не смертiю! — вiн буде жить,
i сатаною-чоловiком
Вiн буде по свiту ходить
i вас, дiвчаточка, дурить
Вовiки.
[Друга половина 1848,
Косарал]



***

Хоча лежачого й не б'ють,
То i полежать не дають
Ледачому. Тебе ж, о Cуко!
i ми самi, i нашi внуки,
i миром люди прокленуть!
Не прокленуть, а тiлько плюнуть
На тих оддоєних щенят,
Що ти щепила. Муко! Муко!
О скорб моя, моя печаль!
Чи ти минеш коли? Чи псами
Царi з мiнiстрами-рабами
Тебе, о люту, зацькують!
Не зацькують. А люде тихо,
Без всякого лихого лиха
Царя до ката поведуть.
20 октября [1860,
С.-Петербург]




***
i тут, i всюди — скрiзь погано.

Душа убога встала рано,
Напряла мало та й лягла
Одпочивать собi, небога.
А воля душу стерегла.
«Прокинься,— каже.— Плач, убога!
Не зiйде сонце. Тьма i тьма!
i правди на землi нема!»
Ледача воля одурила
Маленьку душу. Сонце йде
i за собою день веде.
i вже тiї хребетносилi,
Уже ворушаться царi...
i буде правда на землi.
30 октября [1860,
С.-Петербург]



***
О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царi?
Нащо здалися вам псарi?
Ви ж таки люди, не собаки!
Вночi i ожеледь, i мряка,
i снiг, i холод. i Нева
Тихесенько кудись несла
Тоненьку кригу попiд мостом.
А я, отож таки внонi
iду та кашляю йдучи.
Дивлюсь: неначе тi ягнята,
iдуть задрипанi дiвчата,
А дiд (сердешний iнвалiд)
За ними гнеться, шкандибає,
Мов у кошару заганяє
Чужу худобу. Де ж той свiт?!
i де та правда?! Горе! Горе!
Ненагодованих i голих
Женуть (последний долг отдать),
Женуть до матерi байстрят
Дiвчаточок, як ту отару.
Чи буде суд! Чи буде кара!
Царям, царятам на землi?
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
i осквернену землю спалить.
3 ноября [1860,
С.-Петербург]



***

Якби з ким сiсти хлiба з'їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч i як-небудь на сiм свiтi,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Свiт широкий,
Людей чимало на землi...
А доведеться одиноким
В холоднiй хатi кривобокiй
Або пiд тином простягтись.
Або... Нi. Треба одружитись,
Хоча б на чортовiй сестрi!
Бо доведеться одурiть
В самотинi. Пшениця, жито
На добрiм сiялись лану,
А люде так собi пожнуть
i скажуть: «Десь його убито,
Сердешного, на чужинi...»
О горе, горенько менi!
4 ноября [1860,
С.-Петербург]


*** i день iде, i нiч iде. i, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди i науки? 5 ноября [1860, С.-Петербург] *** Тече вода з-пiд явора

Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодiє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленiють.
Тече вода iз-за гаю
Та попiд горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дiтками своїми.
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дiвча воду брати,
Брало, заспiвало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?
7 ноября [1860
С.-Петербург]




***
Якось-то йдучи уночi

Понад Невою... та, йдучи,
Мiркую сам-таки з собою:
«Якби-то,— думаю,— якби
Не похилилися раби...
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Була б сестра, i був би брат,
А то... нема тепер нiчого...
Нi бога навiть, нi пiвбога.
Псарi з псарятами царять,
А ми, дотепнi доїжджачi,
Хортiв годуємо та плачем».
Отак-то я собi вночi,
Понад Невою iдучи,
Гарненько думав. i не бачу,
Що з того боку, мов iз ями,
Очима лупа кошеня —
А то два лiхтаря горять
Коло апостольської брами.
Я схаменувся, осiнивсь
Святим хрестом i тричi плюнув
Та й знову думать заходивсь
Про те ж таки, що й перше думав.
13 ноября [1860,
С.-Петербург]



***
Бували войни й вiйськовiї свари:

Галаґани, i Киселi, i Кочубеї-Нагаї
Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало,
Остались шашелi: гризуть,
Жеруть i тлять старого дуба...
А од корiння тихо, любо
Зеленi паростi ростуть.
i виростуть; i без сокири,
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира,
Людськiї шашелi. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане iдола святого,
i вас не стане,— будяки
Та кропива — а бiльш нiчого
Не виросте над вашим трупом.
i стане купою на купi
Смердячий гнiв,— i все те, все
Потроху вiтер рознесе,
А ми помолимося богу
i небагатiї, невбогi.
26 ноября [1860,
С.-Петербург]


Н.Т

Великомученице кумо!
Дурна єси та нерозумна!
В раю веселому зросла,
Рожевим цвiтом процвiла
i раю красного не зрiла,
Не бачила, бо не хотiла
Поглянути на божий день,
На ясний свiт животворящий!
Слiпа була єси, незряща,
Недвига серцем; спала день
i спала нiч. А кругом тебе
Творилося, росло, цвiло,
i процвiтало, i на небо
Хвалу творителю несло.
А ти, кумасю, спала, спала,
Пишалася, та дiвувала,
Та ждала, ждала жениха,
Та цiломудрiє хранила,
Та страх боялася грiха
Прелюбодiйного. А сила
Сатурнова iде та йде,
i грiх той праведний плете,
У сивi коси заплiтай,
А ти нiби недобачаєш:
Дiвуєш, молишся, та спиш,
Та матiр божiю гнiвиш
Своїм смиренiєм лукавим.
Прокинься, кумо, пробудись
Та кругом себе подивись,
Начхай на ту дiвочу славу
Та щирим серцем, нелукаво
Хоть раз, сердего, соблуди.
2 декабря [1860,
С.-Петербург]



***
Зiйшлись, побрались, поєднались,

Помолодiли, пiдросли.
Гайок, садочок розвели
Кругом хатини. i пишались,
Неначе князi. Дiти грались,
Росли собi та виростали...
Дiвчаток москалi украли,
А хлопцiв в москалi забрали,
А ми неначе розiйшлись,
Неначе брались — не єднались.
5 декабря [1860,
С.-Петербург]



***
Кума моя i я

В Петрополiськiм лабiринтi
Блукали ми — i тьма, i тьма...
«Ходiмо, куме, в пiрамiду,
Засвiтим свiточ». i зайшли,
Єлей i миро принесли.
i чепурненький жрець iзiди,
Чорнявенький i кавалер,
Скромненько длань свою простер,
i хор по манiю лакея,
Чи то жерця: «Во iудеї
Бисть цар Саул». Потiм хор
Ревнув з Бортнянського. «О скорбь,
О скорбь моя! О скорбь велика!»
[Друга половина вересня —
грудень 1860, С.-Петербург]



***
Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусiдонько убога,
Вiршi нiкчемнi вiршувать
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той свiт, друже мiй, до бога,
Почимчикуєм спочивать.
Втомилися, i пiдтоптались,
i розуму таки набрались,
То й буде з нас! Ходiмо спать,
Ходiмо в хату спочивать...
Весела хата, щоб ти знала!..
Ой не йдiмо, не ходiмо,
Рано, друже, рано —
Походимо, посидимо —
На сей свiт поглянем...
Поглянемо, моя доле...
Бач, який широкий,
Та високий, та веселий,
Ясний та глибокий...
Походимо ж, моя зоре...
Зiйдемо на гору,
Спочинемо, а тим часом
Твої сестри-зорi,
Безвiчнiї, попiд небом
Попливуть, засяють.
Пiдождемо ж, моя сестро,
Дружино святая!
Та нескверними устами
Помолимось богу,
Та й рушимо тихесенько
В далеку дорогу —
Над Летою бездонною
Та каламутною.
Благослови мене, друже,
Славою святою.
14 февраля
А поки те, та се, та оне...
Ходiмо просто-навпростець
До Ескулапа на ралець
Чи не одурить вiн Харона
i Парку-пряху?.. i тойдi,
Поки б химерив мудрий дiд,
Творили б, лежа, епопею,
Парили б скрiзь понад землею,
Та все б гекзаметри плели,
Та на горище б однесли
Мишам на снiдання. А потiм
Спiвали б прозу, та по нотах,
А не як-небудь... Друже мiй,
О мiй сопутниче святий!
Поки огонь не захолонув,
Ходiмо лучче до Харона —
Через Лету бездонную
Та каламутную
Перепливем, перенесем
i Славу святую —
Молодую, безвiчную.
Або цур їй, друже,
i без неї обiйдуся —
Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном
Або над Стiксом, у раю,
Неначе над Днiпром широким,
В гаю — предвiчному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насаджу;
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу.
Днiпро, Україну згадаєм,
Веселi селища в гаях,
Могили-гори на степах —
i веселенько заспiваєм...
15 февраля [1861,
С.-Петербург]


* * *
За що ми любимо Богдана? За те, що москалi його забули, У дурнi нiмчики обули Великомудрого гетьмана. 1845-1846 * * * Якби-то ти, Богдане п'яний,

Тепер на Переяслав глянув!
Та на Замчище подививсь!
Упився б! здорово упивсь!
i препрославлений козачий
Розумний батьку!.. i в смердячiй
Жидiвськiй хатi б похмеливсь
Або в калюжi утопивсь,
В багнi свинячiм.
Амiнь тобi, великий муже!
Великий, славний! та не дуже…
Якби ти на свiт не родивсь
Або в колисцi ще упивсь…
То не купав би я в калюжi
Тебе преславного. Амiнь.
18 серпня 1859 в Переяславi



iНШi РЕДАКЦiЇ
Москалева криниця

Поема (перша редакцiя)
Я. Кухаренковi.
– Не варт, єй-богу, жить на свiтi!..
– То йди топись! – А жiнка! Дiти?
– Ото ж то, бачиш, не бреши!
А сядь лишень та напиши
Оцю бувальщину… То, може,
iнако скажете, небоже.
Пиши отак: було
Село.
Та щоб не лiзти на чужину,
Пиши: у нас на Українi.
А в тiм селi вдова жила,
А у вдови дочка була
i син-семилiток
Добро, мавши дiток
У розкошi, хвалиш бога…
А вдовi убогiй
Мабуть, не до того,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала.
Думала – в черницi
Або йти топиться,
Так жаль маленьких дiток стало!
Звичайне, мати, що й казать!
Та, може, снився-таки й зять:
Бо вже Катруся пiдростала
Чи вже ж їй вiк продiвувать,
Зносити брiвоньки нiзащо?..
Нi, дiвонька вона не та!
Таки ж у тiм селi, трудящий!
(Бо всюди сироти – ледащо)
У наймах вирiс сирота,
Неначе батькова дитина!
То сяк, то так
Придбав сiрома грошенят,
Одежу справив, жупанину
Та нi вiдсiль i нi вiдтiль
На ту сирiтську копiйчину
Купив садочок i хатину,
Подякував за хлiб i сiль
i за науку добрим людям
Та до вдовiвни навпростець
Шелесть за рушниками!
Не торгувались з старостами,
(Як те буває мiж панами)
Не торгувавсь i панотець
Усiм на диво та на чудо!
За три копи звiнчав у будень…
Просохли очi у вдови,
Отак-то, друже мiй, живи,
То й весело на свiтi буде.
i буде варт на свiтi жить,
Як матимеш кого любить.
Хоть кажуть от ще що, небоже:
Себе люби, то й бог поможе.
А доведеться умирать?
Здихать над грiшми? Нi, небоже!
Любов – господня благодать!
Люби ж, мiй друже, жiнку, дiток;
Дiли з убогим заробiток,
То легше буде й зароблять.
Одружились небожата.
Дивувались люде,
Як то вони, тi сироти,
Жить на свiтi будуть?
Минає рiк, минув другий,
Знову дивувались.
Де в тих сирiт безталанних
Добро теє бралось?
i в коморi, i надворi,
Та току й на нивi,
i дiточки як квiточки,
Й самi чорнобривi,
У жупанах похожають,
Старцiв закликають
На обiди, а багатi –
То й так не минають.
Не минали, себелюби,
Та все жалкували,
Що сироти таким добром
Старцiв годували!
“Коли гниє, то спродали б,
Адже ж у їх дiти!..”
Ось слухай же, що то роблять
Заздрощi на свiтi
i ненатля голодная.
Ходили, ходили,
Поки вночi, жалкуючи,
Хату запалили!
Нехай би вже були непевнi
Якi вельможi просвiщеннi:
То i не жаль було б; чи так?
А то сiрiсiнький сiряк
Отак лютує. Тяжко, брате,
Людей на старiсть розпiзнати.
А ще гiрше ззамолоду
Гадину кохати.
Очарує змiїними
Карими очима…
А пек тобi, забув, дурню,
Що смерть за плечима.
До стебла все погорiло,
i дiти згорiли,
А сусiди, i багатi
i вбогi, радiли.
Багатiї, бач, радiли,
Що багатше стали,
А вбогiї тому радi,
Що з ними зрiвнялись!
Посходились жалкувать,
Жалю завдавати.
“Шкода, шкода! Якби знаття,
Копiйчину б дбати,
То все б таки не так воно…
А що пак, Максиме!
(Бо його Максимом звали.)
Попродай скотину
Та ходи до мене в найми,
Що буде, те й буде.
Будем знов чумакувати,
Поки вийдем в люде,
А там знову…” Подякував
Максим за пораду.
“Побачу ще, як там буде;
Коли не дам ради,
То тойдi вже, певне, треба
iти в найми знову…
Де-то моя Катерина,
Моя чорноброва!..
Вона мене все радила,
i тепер порадить!..”
Та остання ся рада
Навiки завадить.
Воли твої i корови
Разом поздихали,
А Катруся з москалями
Десь помандрувала!
Тепер отак пиши, небоже.
Максим подумав, пожурився;
А потiм богу помолився,
Промовив двiчи: – Боже!Боже! –
Та й бiльш нiчого.
Од царицi
Прийшов указ лоби голить.
“Не дав вдовицi утопиться,
Не дам же й з торбою ходить!” –
Сказав Максим, i грунт покинув.
Бо вдовиного, бачиш, сина
В прийом громада повезла.
Такi-то темнiї дiла
Творяться нишком на сiм свiтi!
А вас, письменних, треба б бити,
Щоб не кричали: “Ах! аллах!
Не варт, не варт на свiтi жити!”
А чом пак темнi не кричать?
2
Хiба ж живуть вони? i знають,
Як ви сказали, благодать,
Любов?..
1
Що, що? Недочуваю…
2
Вони, кажу вам, прозябають.
Або, по-вашому, ростуть,
Як та капуста на городi.
1
Отак по-вашому! Ну, годi ж,
Нехай собi i не живуть…
А все скажу-таки: як хочеш,
А ви їм жить не даєте,
Бо ви для себе живете,
Заплющивши письменнi очi.
2
Отже, як будем так писать,
То ми й до вечора не кончим.
Ну, де той безталанний зять?
Вернувсь вдовиченко додому,
А зять пiшов у москалi.
Не жаль було його нiкому,
Та ще й смiялись у селi!
Отже, далебi, не знаю,
Чи вона верталась,
Катерина до матерi,
Чи так i пропала?
Була чутка, що стрижену
В Уманi водили
По улицях – украла щось…
Потiм утопилась.
Та все то те, – знаєш, дюде
Втоплять i задушать!
А може, то така правда,
Як на вербi грушi.
Знаю тiлько, що про неї
i пiсню проклали.
Я чув тойдi, на досвiтках
Дiвчата спiвали:
“Шелесь, шелесь по дубинi,
Шапки хлопцi погубили,
Тiлько наймит не згубив,
Удовiвну полюбив…”
Соромiтна, нехай їй лихо!
Минали лiта тихо, тихо, –
Отак пиши, – i за грiхи
Карались господом ляхи,
i пугав Пугач над Уралом.
Пiїти в одах вихваляли
Войну й царицю. Тiлько ми
Сидiли нишком, слава богу.
Пiсля великої зими
Вернувся i Максим безногий.
В походi, каже, загубив.
Та срiбний хрестик заробив!
– Чого вiн придибав? Нема в нього хати,
Нi сестри, нi брата, нiкого нема.
Чого ж вiн приплентав? – А хто його зна!
Чи чув ти, що кажуть:легше умирати
Хоть на пожаринi
В своїй сторонi,
Нiж в чужiй в палатах. Чи чув ти? – Ба нi.
Ей, дядечку, швидче, швидче будемо писати,
Бо хочеться спати i вам i менi.
Зажуривсь мос�